Герої пустинних горизонтів - Сторінка 47

І в цьому не було ніякої претензійності. В поведінці Гордона і тепер проступала оригінальність: він входив у політику з презирством та сміливою стриманістю людини, яка не вірить в те, що робить, — і тому може щохвилини зникнути в безвість, коли ій заманеться. На думку Везубі, це була чудова якість, і він написав нову статтю про Гордона, з підзаголовком: "Натхненний індивідуалізм". "Це такий індивідуалізм, — поясняв Везубі,— який підсилу тільки великій людині, людині інтелекту,—прямій і героїчній". Отже, геній Гордона вступив на гідне поприще.

Везубі розпочав з правителів — кабінету міністрів, один член якого погодився прийняти Гордона в палаті громад. З цієї нагоди Гордон під'їхав до будинку парламенту на мотоциклі, причому він так безцеремонно попрямував на машині до воріт, що полісмен грізно зупинив його й спитав, куди це він розігнався.

— ТудиІ — Гордон кивнув на парламент.

— То нічого летіти, як на пожежу! — Полісмен уже бачив у Гордоні свою жертву.

А Гордон пригадав Сміта, і до нього повернулась колишня пустотливість.

— Ах, констебль, — промовив він, — мене нічого боятися! Хоч я на вигляд і не дурень, а все ж маю справу в парламенті!

Полісмен оглядав його солдатський одяг і вже вагався (таке обличчя і такий голос!).

— До кого? — спитав він уже лагідніше під пильним поглядом голубих очей.

Гордон назвав прізвище міністра.

— Гаразд, сер. Тільки в'їжджати туди так, як ви, не можна.

— А як ви накажете в'їжджати?

— Повільно, прошу пана, і он у той куточок. За правилами, жодному з не-членів парламенту взагалі забороняється заводити сюди машини, сер. Але вам я на цей раз дозволю — якщо ви поставите свій мотоцикл у тому куточку. Тільки тихо, будь ласка...

Отже, за Гордоном гаки визнали винятковість, однак його вже сповнювало нетерпіння.

— Дякую, — ввічливо відповів він. — Зроблю все, як належить. — Мотоцикл з ревом підскочив і поніс його повз автомобілі до вказаного кутка, де з пронизливим вереском загальмував і зупинився. Гордон зняв свою коротку шкіряну куртку, недбало кинув її на сидіння мотоцикла і ввійшов у парламент в солдатській формі.

Везубі чекав його в одній з кімнат для засідань комітетів. Там був і міністр — чорноволосий, з просивиною чоловік років шістдесяти, колишній вибійник з вугільних шахт Шотландії, на прізвище Мак Куїн Насамперед він попросив вибачення за місце їхньої зустрічі — велику кімнату в готичному стилі — бо вона не підходила для розмов.

— Послухайте, як вмирають тут звуки, — сказав він.

І справді, високі холодні стіни придушували звуки людського голосу, і кожне слово глухо завмирало, гублячись у них Але вони не могли поглинути грубий голос Мак Куїна. Міністр був невеликий на зріст, міцний, і Гордон подумав, що ніколи ще не бачив такої кремезної людини.

Мова Мак Куїна рясніла яскравими, соковитими словами з лексикона бідняків, і своїм голосом він немов кидав виклик усьому світові. Зіставивши його манеру розмовляти з манерою Везубі, Гордон одразу відчув, що між ними двома відбувається якесь змагання — змагання інтелектів. Перевагу Везубі становили його вишуканий голос і пещене, тонке обличчя інтелігента. Перевагою Мак Куїна були його гострий погляд, величезна енергія, логіка, знання й природжений інтелект, що не потребує ніякого тренування. Міністр досить безжально користувався своїми перевагами, та Везубі нейтралізував їх, надто часто вживаючи вульгарне прізвисько Мак Куїна — "Куїнні". Гордон вирішив, що їх зв'язує добра дружба, яка грунтується хоча б на цьому змаганні між освіченістю, за яку заплатили, і освіченістю, яка прийшла не за гроші.

— Отже, — почав Мак Куїн, з задоволенням опускаючись у шкіряне крісло і звертаючись до Гордона хазяйським ораторським тоном, — отже, жодне міністерство так непричетне до закордонних або колоніальних справ, як моє. А в тих міністерствах, до речі, засіли самі лише інтелігенти — за винятком хіба що Бевіна. — Останнє призначалося для Везубі, і Мак Куїн промовив ці слова з жорстким сміхом, від якого його обличчя збіглося в зморшки.

Слухаючи міністра, Гордон проймався повагою до нього. Він знав, що Мак Куїн почав своє життя шахтарем, а потім переключився на якусь партійну чи профспілкову діяльність. В той же час він займався самоосвітою, яка, очевидно, піднесла його на ступінь вище за отих інтелігентів, з яких він зараз сміявся.

Розмова все ще мала загальний характер, але як тільки Гордон визначив, з ким має справу, він раптом одкинув усякі вступи здалека і розпочав безпосереднє вивчення політики. Уперше в житті Гордон ставив одне по одному конкретні, практичнні питання з політики. Він випалював їх прямо, одне за одним, начебто вважав, що кожна політична теорія має готові відповіді на будь-які запитання і їх слід тільки правильно добирати.

— Що ви називаєте соціалізмом? — почав він.

— Громадську власність, — була відповідь.

— Ви вірите в класову війну?

— У класову ворожнечу, можливо, а не в класову війну.

Мак Куїн милостиво погодився на цей шкільний метод ведення бесіди, і вони розмовляли далі, немов перекидаючись гарячими вуглинками, доки Гордон не скрикнув:

— Але ж у цьому немає логіки! — Більше він не хотів сперечатися.

— Господи! Господи! — Мак Куїн втішався власним сміхом.

— Якщо ви шукаєте логіки в людській поведінці, то нічого вам звертатися до політика — звертайтеся до попа.

— Я не шукаю логіки в людській поведінці. Мені потрібна логіка як передумова до дії.

Мак Куїн дивився на Гордона з добродушною, але невеселою посмішкою. Вони сиділи в кутку кімнати, і брудний, невтішний бюст Пітта був, здавалося, четвертим співбесідником між ними.

— Хлопче! — сказав міністр. — Я гадаю, що ми з вами дійшли до однієї й тієї ж точки в житті — де мислення невіддільне від дії. Знаєте, Гордон, я розпочав з дії, а до розуму прийшов пізніше. Ви почали з розумування, і воно привело вас отією виключною стежкою до героїки Ну от, і зараз ми маємо цілковите право називати один одного божевільними.

— Браво! — вигукнув Везубі.

— Але Веза не можна зараховувати до нас, — вів далі Мак Куїн, — бо він не знає, що таке дія. Йому ніколи не доводилося брати участь у вуличних боях, в яких побував я, або, як ви, вимахувати шаблею.

— Мені ніколи не соромно визнавати свою огиду до насильства, — сказав Везубі. — Але продовжуйте, продовжуйте! Я знав, що у вас це здорово вийде. Тому я й привів сюди Гордона. Тільки не звертай розмову на мене, Куїнні. Порадь Гордону, куди йому себе дівати,

Мак Куїн підвівся і заходив по кімнаті, кажучи:

— Куди йому дівати себе? Дівати себе?

Його величезні бридкі черевики глибоко вдавлювалися в килим. Гордон відчував, що Мак Куїна надзвичайно тішить уся ця парламентська обстановка навколо нього.

— Вез має рацію, Гордон. Вам треба кудись подіти себе. І знаєте куди? — Сюди! — Щоб показати, що він говорить про парламент, Мак Куїн тупнув по квадратному килиму, і Гордон уявив собі, з яким блаженством він ворушить пальцями в черевиках. — Цей будинок — місце для таких людей, як ми з вами, Гордон. Це єдине місце, де можна сполучати ідею з дією. Це мозок нації. Iі її поле битви. Тут людина виконує своє призначення. Так-так! Отже, хіба не для вас це місце? Хіба не ваше це поле бою?

"Для нього відчувати під ногами цю підлогу — не просто насолода, — думав Гордон. — Він ладен обгорнути себе цією підлогою. Він стукає по ній, як генерал, закоханий в матінку-землю, тому що на ній воюють. Він ладен обняти цей будинок".

— Це місце підходить для політиків, — розпочав він вголос.

— Я не політик,—із запалом перебив його Мак Куїн.— Я все ще залишаюся робітником! Мене уповноважили сюди робітники!

— Г все ж таки ви політик. І вам це,легко. Та й взагалі, як я можу потрапити сюди...

Мак Куїн і Везубі засміялися, немов Гордон виявив нерозуміння найпростішої істин".

— А як усі сюди потрапляють? —спитав Везубі, і обидва засміялися

— Ах, я розумію, розумію вас, Гордон! — раптом діловито промовив Мак Куїн.— Це ж зовсім просто. Надто багато з членів парламенту — нероби й дурні,— визнав він з огидою.— І зараз постала пекуча • потреба зробити деякі заміни. Дайте мені кілька місяців, Гордон, і я протягну вас в парламент на яких-небудь додаткових виборах. Дайте мені ще трохи часу, і ви в мене сидітимете тут на міністерській лаві.

Багатство можливостей викликали у Гордона посмішку,

— Ви не віритег що я можу таке зробити? — визивно спитав Мак Куїн.

Гордон знизав плечима.

— Вірю, можете. Політика—це маніпуляція...

— Ні-ні Без будь-яких маніпуляцій. Чиста гра. У нас в лейбористській партії існують дві сторони: задубілі дідугани і юні чортенята, які набираються сил. Чортенята приймуть вас до себе.

— Отак вони мене й приймуть...

— Не вередуйте, Гордон. Авжеж — отак і приймутьі Вірно я кажу. Вез?

— Цілком вірно, старина.

— В усякому разі,— казав далі Мак Куїн,— ви наділені чудовою сумішшю пристойності й баламутства, яка припаде до смаку всім Вам легко дістанеться перемога, Гордон. Адже ви маєте вже репутацію незвичайної людини.

— Погоджуйтесь, Гордон! Ловіть його на словії — збуджено вигукнув Везубі.— Він зробить ге, що каже.

Гордон підвівся, потиснув руку Мак Куїну (стараючись, щоб його огрубілі в пустині пальці виявилися не слабішими за пальці колишнього вуглекопа) і промовив:

— Я певний, що ви можете влаштувати що завгодно, Мак Куїн Проте одне ви не здатні забезпечити: зберегти мою особисту свободу у вашому парламенті. Адже ви — раб, тільки ви не догадуєтесь про це. В цьому, звісно, немає нічого ганебного. Я й сам був рабом своєї Справи... А втім, можливо, коли я оберу собі новий шлях, я прийду до вас. Тільки не зараз. Зараз я хочу пройти з Везубі повний курс політграмоти. Отже — до побачення

Він вийшов з кімнати так швидко, що Мак Куїн не встиг відповісти йому.

Везубі наздогнав Гордона в коридорі і запропонував туї же познайомити його з ще одним членом парламенту, на цей раз консерватором, який міг би стати в пригоді при вирішенні арабського питання. Але Гордон навіть не зупинився, щоб вислухати його, тільки різким голосом вигукнув:

— Ні. Ні. Ні. Облиште Аравію*— і, гучно тупаючи черевиками по жовтих вищерблених плитах, він вийшов надвір.

Везубі не вгамовувався:

— Але ж якщо ви хочете допомогти своїм друзям, то вам конче потрібно заручитися впливовими знайомими, Гордон.