Герої пустинних горизонтів - Сторінка 69

Давай промокнемо — до рубчика! — відповіла Тесе, поправляючи жовту стрічку, що стягувала її чорні кучері. — Дивись!

З крутого пагорба звивистою завісою спускався дощ, женучи попереду себе потік сонячного проміння. В цей золотий потік потрапляли круглий гайок, скошений луг, плямисті в'язи, і міцні дуби вздовж алей, і зграйка білих птахів на зораному полі. Один фермерський будинок зачервонів стінками на сонці. З комина будинку підіймався Зілий дим — яскравобілий. Ось усе завмерло на якусь мить, ставши справжнім гімном англійського краєвиду. І потім довга, рухлива тінь дощу поглинула все і, долетівши до Гордона і Тесе, кинула їм в обличчя щедрі, свіжі краплі. Вони кинулися додому — як діти, хлюпаючи і сміючись і моргаючи очима, щоб побачити стежку, щоб побачити краєвид. Краєвид... Він був чудовий, навіть під дощем.

РОЗДІЛ XXIV

Початок подорожі в невідомий світ був захоплюючим: після чорного тунелю підземки — пустки в східній частині Лондона, засмічені платформи зупинок, зяючі пащі старих дерев'яних складів. І вид на Лондон здалека — місто немов заросло бур'янами, закинене, забуте всіма...

Тут був простір. Гордона дивувало майже фізичне відчуття порожнечі, що не залишало його, поки вони їхали повз Боу і Бромі, понад довгим, пологим спуском до річки.

Він і Тесс мовчки сиділи у брудному тролейбусі, переповненому докерами в чорних куртках. Робітники розмовляли між собою, гомін їхніх голосів був уривчастим і обуреним. Гордон нахилився до Тесе і стиха промовив:

— Мені, мабуть, слід було б одягти брудну сорочку і чорну кепку, га?

— Навіщо?

— Ми вирізняємося серед них. Впадаємо в очі. Треба було б хоча б чорну кепку...

— Але ж ти не докер. Навіщо ж тобі підроблюватися під них?

Збудження Гордона стало помітним, коли тролейбус почав пробиратися поміж робітників, що йшли в одному напрямку. З платформи залізничної станції, біля якої тролейбус зупинився, один чи два промовці зверталися до докерів, що товпилися навколо невеликими групами.

— Оце воно? — спитав Гордон, побачивши, що дехто з їхніх супутників виходить тут.

— Ні, далі,— відповіла Тесе.— Доїдемо до Коннота — до доку Альберта.

Тролейбус дзеленькав і дзвякав, проїжджаючи в дедалі густішому і щільнішому потоці зодягнених в чорне людей. Гордон нарешті не витримав — схопився на ноги, немов кайдани з себе скинув, і рушив до виходу.

— Ходімо з ними, — покликав він Тесе. — Куди всі вони прямують? Куди веде цей їхній шлях?

Він вдивлявся в сірі, поголені обличчя, але на них не можна було прочитати ні наміру, ні напруженого поривання вперед.

— Адже вони — старики, важкі, літні люди* — сказав Гордон. — Ти певна, що це — страйк? Вони мають такий вигляд, начебто бредуть на роботу. Ти певна?

— Не дивись на все крізь збільшувальне скло, — відповіла Тесс. — І не сподівайся побачити тут що-небудь надзвичайне. Страйк — це...

Але Гордон вже не слухав її. Він повів Тесе за собою на середину шляху — так, щоб весь час бути в самій гущі робітників. Оточений ними з усіх боків, він тепер ішов зсутулившись і подавшись трохи вперед — немов ніс всю колону страйкарів на своїх плечах. В кінці шляху людський потік зупинявся і розливався. Це й була Коннот стріт. Гордон і Тесе перейшли через залізничну колію і опинилися в натовпі звичайнісіньких робітників, які стояли півколом перед великими дерев'яними воротами доку Альберта, курили і чогось чекали.

— Оце воно й є? — здивовано спитав Гордон.

— Так. Тут — головне осереддя, — відповіла Тесе. Звідси не видно було ні доку, ні великого навісу, ні

взагалі якого-небудь широкого простору. Лише кілька маленьких халупок, та залізнична колія, та ще на тлі неба — синя, ледве помітна стріла підйомного крана.

— А тепер що буде? — спитав Гордон.

— Зажди. Побачиш.

Вздовж залізничної колії стояли поліцейські в шинелях і касках.

— Подивись он на них, — сказала Тесе різким, дзвінким голосом.

— На кого?

— Он, бачиш? — Вона вказала на людей у темних дощовиках, що стояли по краях натовпу — в деяких місцях зовні, а в деяких — серед крайніх рухливих груп докерів. Це були поліцейські, одягнені у форму "без форми".

— А ті, що стоять он там, — найгірші за всіх. — Тесе кивнула на поліцейських у кашкетах. Ці не розмовляли між собою; вони утворювали кілька нерівних рядів перед зачиненими воротами.— Від цих тримайся якнайдалі, Нед. Вони провокують, штовхаються і намагаються збити з ніг, а якщо впадеш, то лежачого б'ють ногами. Не наближайся до них.

— Але скидається на те, що ніхто не звертає на них уваги. Де ж ворожнеча? Де злість проти них, якщо вони такі негідники? — Гордон не розумів тієї ненависті, що поняла Тесс, примусивши її голос дзвеніти, а тіло — напружитись. — Ці докери бояться поліції так само, як і ти?

— Подивись на них — у них зляканий вигляд? — відповіла Тесе і кивнула на людей, що стояли навколо них.

— Вигляд у них надзвичайно смирний, — промовив Гордон, сідаючи на невисоку огорожу з ПОЗДОРЖНІХ залізних рейок і допомагаючи Тесе вилізти до себе. Він окинув поглядом кепки й хустки, які заповняли площу. — От до цього воно все зводиться? Чи буде ще щось?

Кілька хвилин здавалось, що, дійсно, нічого більше не відбудеться. Та ось на стояк блок-поста виліз маленький чоловік в окулярах без оправи й у сукняному тальті. Звертаючись до робітників, він вигукнув:

— Брати! Слухайте! Брати! — Робітники почали під-

ходити й скупчуватися навколо нього, трохи відтісняючи назад поліцейських. — Друзі! Підходьте сюди! Передайте тим, хто позаду, щоб підходили ближче! — гукнув він до страйкарів, які стояли всередині натовпу. Характерним для невисоких людей рухом він спробував удержати рівновагу і, упевнившись, що це йому вдається, відпустив стовп, за який тримався. Тепер, коли його руки були вільні, він почав: — Отже, ми страйкуємо. Так, в цьому вже сумніву нема, ми страйкуємо. Вчора, як ви знаєте, брапв Дікенса, Тімоті й Мірні виключили з їхньої спілки — з СТНР *. їх вигнали без права апеляції. Профспілкові боси викинули їх. Тому ми й страйкуємо. Так, брати, он які часи настали — коли робітникам доводиться страйкувати проти своїх-таки профспілкових хазяїв, щоб відстояти найголовніші положення тред-юніонізму, щоб відстояти солідарність робітничого класу.

Гордон сподівався, що зараз прокотиться стогін, зітхання, крик обурення. Та їх не було.

Проте Гордон розумів, що це — тиша значуща, і він спробував збагнути її значення, як уже збагнула його Тесе. З виразу її очей, обличчя, з невловимих прикмет її настрою він бачив, що Тесе тепер стала часткою цієї пройнятої гнівом маси, що разом з робітниками вона в полоні того самого почуття, яке обминуло його, Гордона. Але чому це почуття обминуло його? Спочатку Гордон вирішив, що винна в цьому його необізнаність, — адже він досі не розумів причин, які викликали цей страйк, а натовп робітників він сприймав просто як збіговище людей, а не як певне соціальне явище.

Однак це незбагненне почуття не прийшло до Гордона і тоді, коли з промови маленького шотландця "ін нарешті дібрав причини страйку. Розважливий промовець розпочав свій виступ з історії. Рік тому лондонські докери оголосили жовтими і відмовились розвантажувати два канадських судна, тому що члени офіціальної Спілки канадських моряків тоді страйкували і екіпажі прибулих суден складалися з штрейкбрехерів. У відповідь на страйк, лондонські судновласники оголосили локаут. Отже, відбувся не страйк, а локаут. І цей захід судновласників дістав підтримку лейбористського уряду і босів з РТЮ **. Через рік братів Дікен-

* СТНР — спілка транспортних і некваліфікованих робітників. (Прим., перекл.).

** РТЮ — Рада тред-юніонів.

са, Тімоті і Мірні виключили з спілки за те, що вони оголосили ті судна жовтими. їх обвинуватили в тому, що вони виявили солідарність до своїх трудящих братів. Керівники СТНР підробляються під босів з Ради тред-юніонів. Вони нападають на активних низових керівників, щоб зберег ти свої посади в Транспортній палаті. Але на цей раз, учинивши пряму розправу, вони зайшли надто далзко. Докери повинні виступити на захист своїх обранців.

— Та це ж не клас проти класу, — поскаржився Гордон, звертаючись до Тесе, — а брат проти брата! Де ж твоя класова війна? Адже вони виступають проти своєї власної спілки! Де ж тут Ідея?

Тесе не відповідала. Вона напружено слухала шотландця, який; забувши у збудженні про необхідність держати рівновагу, вимахував руками, кидаючи виклик ніжно-барвному небу.

— Артуру Дікіну і всім отим босам з СТНР, мабуть, добре сидіти у Транспортній палаті і величати себе профспілковими лідерами — вашими лідерами. А чи бачили їх коли-небудь тут, серед нас? Чи тут вони сьогодні? Подивіться навколо себе, брати! Якщо Артур Дікін і К°—наші представники, то чому вони не борються за кращі умови для нас? Та чи знають вони взагалі, в яких умовах ми працюємо? Чи бачили вони, як, чекаючи роботи, ми годинами простоюємо тут просто неба, в мряку, і в сльоту, і в сніг, та ще рискуючи весь час потрапити під поїзд? Подивіться на смердюче місце, на якому ви стоїте! І це отут люди повинні збиратися і просити роботи на один день — до того ж, просити двічі на день! А умови які! Чи куштував коли-небудь Дікін оті помиї, якими нас годують під час дванадцятигодинного робочого дня? Чи сидів він коли-небудь у тих свинюшниках-відхідках, в отих розвалених коритах, незахищених від непогоди, на очах у людей? Чи пробував він добиратися додому в тролейбусах, як ми, про-вонявшись сирицею і гноєм, брудні, немиті, огидні для сторонніх — бо на роботі нам нема де почиститись, помитись. О, політики й газети називають нас брудними собаками, коли ми, страйкуючи, затримуємо судна з продовольством; та чи муляє їм коли-небудь думка про умови, в яких ми працюємо, розвантажуючи ці судна? За кого вони нос вважають? За бидло, що не заслуговує нічого кращого?

До натовпу, з ревом випускаючи пару, під'їхав поїзд, вантажений автомашинами-холодильниками. Даючи йому дорогу, робітники розступилися, притискуючись до огорож. Поїзд сповільнював хід і знову смикався вперед, а коли він пройшов, полісмени, скориставшись з того, що натовп розділився, почали гнати страйкарів вздовж колії. Один з полісменів, озброєний кийком, зштовхнув з огорожі і Гордона.

— Забирайся, забирайся звідси, — сказав він.