Гордубал - Сторінка 17

Це було написано в нього на носі, голубчику.

— Дідька лисого було написано!—посміхнувся Бігл.— У його постелі спав молодий наймит, ото й уся його доля. В цій історії все настільки ясно, любий Гельнай, що...

— Ну що ви, Карлічеку, родинні вбивства ніколи не бувають ясні,— невдоволено перериває його Гельнай.— Та ви ще й самі в цьому пересвідчитеся. Вбити заради грошей — справа ясна,— раз-два — і нема людини. Але щоб тижнями носити це в собі, дні й ночі обдумувати до найменшої подробиці — по-моєму, Бігл, це все одно, що зазирнути в пекло. Вам усе ясно, бо ви тут новачок; а я знав їх усіх, Карлічеку, всіх трьох... Та чого тут довго розводитись — їдьмо до Рибарів!

III

— Штефан дома?

— Нема, пішов до міста.

Бігл відштовхує Міхала Манью і кидається до хати. Гельнай тим часом заводить зі старим Маньєю і Міхаєм розмову про погоду, про зайців і закидає їм, що в них на дорогу тече гноївка.

Бігл вертається, за ним — Штефан, блідий, упирається, весь у сіні.

— Чому ви збрехали, що його нема дома? — напускається Бігл на Міхая.

— Рано він сказав, що піде до міста,— мимрить Мі-хай.— Хіба я його стережу чи що?

— А він тим часом сховався в сіні! Чому ви там сховалися?

— Я не ховався,— нахмурившись, відповідає Ште-, фан.— Чого б я мав ховатись? Я спав.

— Певно, не виспалися вночі, га?

— Виспався. Чого б я мав не виспатися?

— То чому ви спали аж досі?

— Бо... немаю що тут робити. Я доволі наробився по наймах.

— Учора він працював, ласкавий пане, цілісінький день орав поле,— квапливо заступається за сина старий Манья.

— Я вас не питаю! — уриває його Бігл.— Ідіть до хати, швидко, і ви, Міхаю, теж.

— Ох-хо-хо,— зітхає Гельнай.— Ну, що ви, Штефане, скажете на те, що сталося з Гордубалом?

— Я його не вбивав! — вихоплюється в Штефана.

— То ви вже знаєте, що його вбито? — переможно вигукує Бігл.— А хто вам сказав?

— Ніхто. Просто коли я побачив жандармів, то зразу здогадався: напевно, щось сталося з Гордубалом.

— А чому акурат з Гордубалом?

— Бо... бо ми з ним посварилися.— Штефан зціплює зуби й стискає кулаки.— Вигнав мене з дому, пес такий!

Бігл трохи розчарований.

— Отже, Манья, ви зізнаєтесь, що розсталися з Гордубалом у сварці?

Штефан злісно блискає зубами.

— То відомо всім.

— І ви хотіли йому відомстити?

Штефан люто пирхає.

— Якби я його десь зустрів... не знаю, що б я з ним зробив!

Бігл на хвилинку замислюється: Штефана голими руками не візьмеш!

— Де ви були минулої ночі? — раптом б'є він навідліг.

— Дома був, тут. Я спав.

— Ми це ще перевіримо. Хтось може підтвердити ваші слова?

— Може. Міхай... Дюла... наш старий... Запитайтеся їх.

— Обійдуся й без ваших порад,— обриває його Бігл.— Учора пополудні ви розмовляли з Гордубало-вою. Про що?

— Не говорив я з нею,— рішуче й категорично заперечує Штефан.— Я й на очі не бачив її.

— Брешете! Вона сама призналася, що мала з вами сходини... й що ви її питали, коли можна прийти по свої речі...

— Я не бачив її вже десять днів,— наполягає на своєму Штефан.— Як пішов від них, так більше й не був у Кривому і не бачив газдині.

Бігл лютує:

— Ну постривайте, я вас таки припру до стіни! Ану, ходім покажете, де ви спали вночі.

Штефан знизує плечима й веде Бігла до хати. Гельнай стукає у віконце:

— Агов, діду, а вийдіть-но сюди!

Старий Манья видибує надвір і недовірливо кліпає очима.

— Що сталося, шановний пане?

Гельнай махає рукою:

— Та вночі побили Гордубала, добре розмалювали йому пику. Послухайте, діду, це часом не вашого Штефана робота?

Старий хитає головою.

— О, то вже ні, з вашої ласки. Штефан такого не міг, бо він був удома й спав. Гей, Міхаю, ходи-но сюди! Скажи шановному панові жандармові, де був Штефан минулої ночі?

Міхай на мить замислюється, а потім неквапливо відповідає:

— А де ж йому бути? Спав нагорі — зі мною й Дю-лою.

— Так, так,— киває головою Гельнай,— я так і думав. А Гордубала не любили в селі, га? Вернувся багачем з Америки, а сусідів так ні разу й не почастував.

Старий Манья здіймає руки.

— Ще й яким багачем! На шиї носить капшук із самими доларами...

— Ви їх бачили?

— Бачив, аякже. Гордубал приїздив сюди купувати садибу й показував гроші. Більше як сімсот доларів, з вашої ласки. А що в селі його не любили, то таки правда. Коли хочете знати, ласкавий пане, то гордій приятелів не має.

Гельнай повагом притакує.

— А чого то у вас, Манья, так двері поколоті?

— Та то від шила, яким плетуть кошики. Цілий рік воно стирчить тут.

— А покажіть-но мені, як воно виглядає,— цікавить" ся Гельнай.— Я й не здогадувався, що кошики плетуть шилом.

— З вашої ласки, лозу перекидають шилом, ось так.— І старий показує рукою в повітрі.— Ще вчора те шило було тут,— сердиться він.— Ти не знаєш, Міхаю, куди воно поділося?

— Та нехай,— байдуже махає Гельнай рукою.— Колись буду їхати мимо, то заверну до вас і побачу. А от та гноївка, Манья, не сміє витікати на дорогу. Дорога державна.

— Даруйте, шановний пане. Як будемо вивозити гній на поле, то вивеземо й гноївку...

— Треба, щоб у вас була справжня яма, цементована. Певно, грошей на все не стає, га?

— Ох, ще й як не стає! — хихикає старий.— Треба би поставити нову стодолу... Але з Міхаєм ні в тин, ні в ворота. В Штефана більше кебети до господарки. З нього вийшов би добрий газда!

З поля вертається Дюла. Везе на возі оберемок сіна, але гармидеру наробив такого, наче грім гримить.

— Підійди-но сюди, сину,— по-батьківському кличе його Гельнай.— Задля порядку допитаю й тебе. Де був сьогодні вночі Штефан?

Дюла розтулив рота, запитально подивився на батька й на Міхая; але ніхто з них навіть не кліпнув.

— Тут був,— мимрить Дюла.— Зі мною й з Міхаєм спав на горищі.

— Молодець! — похвалив його Гельнай.— Може, підеш служити в кавалерію?

Підліток блиснув зубами:

— А піду!

З хати виходить Бігл і тихо лається:

— Ходіть сюди, Гельнай. Штефан дістав від мене кілька разів по писку, і я замкнув його в хаті.

— Того вам не слід було робити,— докоряє йому Гельнай.— Зазіхання на свободу особи і так далі.

Бігл зневажливо посміхається:

— Чхати я хотів на свободу його особи. Гірше те, що я нічого не знайшов. А як ви?

— Стопроцентне алібі, Карлічеку: цілу ніч спав на сіні, як слухняний хлопчик.

— Брешуть! — сердито вигукнув Бігл.

— Ну звичайно, брешуть. То в них, колего, вже в крові.

— На суді вони заспівають іншої! — лютує Бігл.

— О, ви їх ще не знаєте! Вони або відмовляться свідчити, або ж удадуться до кривоприсяги. Ніби нічого й не було. В селі, Карлічеку, це щось на зразок народного звичаю.

— То що ж мені робити? — хмуриться Бігл.— Як ви гадаєте, Гельнай, може, нам слід негайно заарештувати Штефана, га? Ручаюся власною головою, що це його робота.

Гельнай згідно киває.

— Я теж не сумніваюсь. Але будьте обережні, Бігл...— Він не докінчив, бо в цю мить десь слабо дзенькнуло скло.

— Стій! — закричав Бігл і кинувся за ріг хати. Гельнай не кваплячись подався слідом за ним і побачив, що на землі борюкаються двоє. Зрештою Бігл опинився зверху.

— Давайте я вам його потримаю, Карлічеку,— запропонував Гельнай.

Бігл підвівся і підняв Штефана, боляче вивернувши йому руку.

— Ану, ворушися! — просичав він, віддихуючись.— Я тобі покажу, як тікати!

Штефан скривився від болю.

— Пустіть,— прохрипів він.— Я... я хотів тільки до Кривого... по свої речі...

Дюла кинувся до жандармів.

— Пустіть його! — закричав він.^— Пустіть, а то... я...

Гельнай узяв його за плече.

— Спокійно, хлопче, спокійно. А ви, Міхаю, не втручайтеся не в своє діло. Штефане Манья, іменем закону ви заарештовані. А тепер уперед, йолопе!

Штефана Манью везуть до міста; його вже не везе жеребець, високо задерши голову, але люди все ж таки зупиняються й оглядаються. З обох боків — жандарми з рушницями між коліньми, а Штефан — посередині; капелюх збитий, як завжди, на потилицю, і він не роздивляється по рівнині: отам — річка, он пасуться коні, а в очереті блищить болото; Штефан мовчки втупився в руду потилицю візника...

Гельнай розстібає мундир і починає з ним дружню розмову. Про Гордувала — ані словечка, тільки про господарство, про садибу в Рибарах, про коней. Штефан спершу відповідає знехотя, але поступово розбалакується.

— Так, славний був жеребець, даремно газда його продав, невідомо кому й нащо. Вісім тисяч можна було за нього взяти, продати на кінний завод, але перед тим

треба було пустити його на ту чорну лошицю... Ех, пане, хотів би я на них подивитися! — В Маньї спалахують очі.— І такого жеребця газда продав! Гріх та й тільки. Коня треба було продати або кобилу з лошам, але не жеребця....

Штефан так розхвилювався, що аж піна виступила в кутиках його уст. А Бігл з прикрістю думає про те, що з заарештованим отак розмовляти не годиться, хіба що цілком офіційно.

— Ех, пане,— каже Штефан скоріше сам до себе,— якби нас зараз віз той жеребець... я сам узяв би в руки віжки... Ото прокаталися б ми з вами!

IV

— Дивіться, Гельнай— сказав увечері Бігл.— Це зробив хтось із своїх. Скло видушено зсередини, щоб скидалося на крадіжку зі зломом. Дверима потрапити до будинку він не міг — двері були на засуві. Отже, вбивця дістався туди ще звечора...

— Ні,— заперечив Гельнай.— Гафія сказала мені, що вуйко Штефан у них увечері не був.

— Гаразд. Тоді, виходить, його впустив уночі хтось із домашніх; але в такому разі це знов-таки не міг зробити хтось сторонній. Штефан п'ять років тут наймитував. Ціле село знає, що весь той час він перебував з Гор-дубаловою в любовному зв'язку...

— Зачекайте, по-перше, тільки чотири роки. Перший раз до цього між ними дійшлося в стодолі на соломі. Потому господиня приходила до нього щоночі до стайні. Я, Карлічеку, вивідав усе в Гафії.

— Щось та ваша Гафія забагато знає,— посміхнувся Бігл.

— Так, погодився з ним Гельнай,— усі сільські діти такі...

— Тепер далі: Горду балова вагітна і, зрозуміла річ, від Штефана, бо "американець" Гордубал повернувся тільки в липні. Вона знала, що все викриється й що Гордубал ні з ким не захоче її ділити...

Гельнай похитав головою.

— Гадаю, що це не так, Бігл. Він спав у хліві, а вона — на горищі або в коморі. Я вивідав у сусідки.

— ...Але вона й далі ходила до наймита.

— Якраз цього я не можу стверджувати,— замислено мовив Гельнай.— Гафія думає, що не'ходила. Щоправда, останніми днями Полана часто зникала з дому.