Гордубал - Сторінка 19

Він, кажуть, тільки й говорив, що про те, якби прикупити лук, щоб розводити там коней. А тут якраз продавався шмат рівнини поруч з Гордубаловими луками. Манья, певно, хотів, щоб Гордубал його купив, а той уперся й гроші носив за пазухою... Я б нітрохи не здивувався, Карлічеку, якби це виявилося справжнім мотивом.

— Хоч києм, хоч палицею, а все одно виходить, що через гроші. Тільки не з любові до Полани — це напевно.

— Хтозна...

— Ні. Ви, Гельнай, старий жандарм і знаєте село, а я молодий і трохи знаюся на жінках, хай йому біс! Я ба-

юз

чив цю Подану: негарна, кістлява тітка та ще й стара до всього; щоправда, зв'язок у них таки був... Але я гадаю, що це коштувало їй немалих грошей. За неї, Гельнай, Гордубал не дав би себе вбити, заради неї Штефан не вбивав би. А от заради грошей — поза всяким сумнівом. Гордубал був сільський скупар. Полані кортіло якомога швидше заволодіти його спадком, аби мати за що утримувати любаса, а Штефан був дуже ласий до грошей — от вам і вся історія. Тут не було й натяку на любов, можете мені повірити, Гельнай.— Бігл ляснув пальцями.— То брудна історія, друже мій, зате ясна, як білий день.

— Систематизовано непогано,— похвалив його старий Гельнай.— Не згірш, як у пана прокурора. У вас все виходить так просто...

Обличчя полещеного Бігла розпливається в усмішці.

— ...Але, по-моєму, Карлічеку, було б іще простіше, якби Юрая Горд у бала забрав до себе сам господь. Запалення легенів — і амінь. А вдова по якімсь часі побралася б з наймитом, у них народилося б дитя. Але вам, Бігл, така проста версія не до вподоби.

— Ні. Мені до вподоби дошукуватись істини. Це, Гельнай, заняття, гідне справжнього чоловіка.

Гельнай замислено кліпає очима.

— А ви певні, Карлічеку, що знайшли її, ту істину?

— Мені б іще тільки знайти оте шило...

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

— Судовий розгляд справи Штефана Маньї, двадця-тишестирічного наймита, неодруженого, віровизнання реформатського; і Полани Гордубалової, уродженої Дурколової, вдови тридцяти одного року, віровизнання греко-католицького, обвинувачених як співучасників у зловмисному вбивстві Юрая Гордубала, газди села Кривого, оголошується відкритим.

Обвинувачений, устаньте. Ви щойно вислухали обвинувальний акт. Чи визнаєте ви себе винним?

Обвинувачений винним себе не визнає, Юрая Гордубала він не вбивав, тієї ночі спав дома, в Рибарах. Ті гроші, що їх знайшли за бантиною, він одержав від газди як віно за Гафією. Алмаз у скляра він не купував. З газдинею в інтимному зв'язку не перебував. Більше йому нема чого сказати.

Обвинувачена винною себе не визнає. Про вбивство не знала нічого, аж уранці... На запитання, звідки вона довідалася про вбивство Юрая Гордубала, відповідає, що бачила тільки розбиту шибку. З наймитом в інтимному зв'язку не перебувала. Той алмаз кілька років тому купив сам чоловік. Убивця заліз, напевно, через вікно, бо надвірні двері цілу ніч були на засуві.

Обвинувачена сідає — бліда й змарніла; вона — на останньому періоді вагітності; через те суд був змушений прискорити розгляд справи.

Підкоряючись невблаганній рутині юриспруденції, процес триває далі. Зачитуються протоколи й висновки, шелестить папір, присяжні засідателі вдають, ніби зі святобливою увагою вислуховують кожне слово, записане на офіційному папері. Обвинувачена сидить непорушно, мов маріонетка, тільки очі її неспокійно бігають. Штефан Манья час від часу витирає лоб і намагається збагнути те, що тут зачитують, бо хто знає, яка в усьому цьому заковика і як повернуть справу ці великоможні панове? Шанобливо схиливши голову, він слухає й ворушить губами, ніби повторює кожне слово.

Суд переходить до допиту свідків.

Викликано Василя Герича, старосту села Кривого; високий, плечистий чоловік повільно й урочисто повторює слова присяги. Він один із перших побачив труп. Правда, він тоді так і сказав: "Це зробив хтось із своїх".

— А чому?

— Бо так мені підказав мій розум, з вашої ласки.

— А чи відомо вам, Герич, що Полана Горду балова була в любовному зв'язку зі Штефаном Маньєю?

— Відомо. Я сам дорікав їй у цьому ще до того, як повернувся Юрай.

— А чи сварився Гордубал зі своєю дружиною?

— їй треба було добряче всипати, пане голово! — спалахнув Василь Герич.— Вибити з неї всі дурощі! Вона навіть їсти чоловікові не давала...

— А чи скаржився Гордубал на свою дружину?

— Ні, не скаржився, тільки уникав людей і танув з жалю, наче свічка.

Подана сидить випростана, втупившись перед собою невидющими очима.

Жандармський вахмістр Гельнай швидше обвинувачує, ніж свідчить. Він наголошує на речових доказах:

— Ось шибка з Гордубалової хати, подряпана зсередини алмазом. Того дня йшов дощ, і під вікном стояла калюжа води, але в кімнаті не виявлено й сліду болота, до того ж пил на віконній рамі лишився неторкнутим.

— Чи може доросла людина пролізти в той отвір?

— Ні, не може, бо спершу мусила б пролізти голова, а вона не пролізе.

Свідчить жандарм-стажнст Бігл. Він виструнчився, наче під час рапорту, й весь аж випромінює запопадливість. Його свідчення точно відповідають офіційному обвинуваченню. Алмаз він знайшов у замкненій скрині. Гордубалова не хотіла давати від неї ключа, казала, що загубила його. Скриню довелося зламати, а ключ від неї він згодом знайшов на дні відра з вівсом. Свідок також знайшов у Рибарах Гордубалові долари.

— А крім того, пане голово, я дозволив собі ще дещо принести сюди,— підвищує голос Бігл і розгортає носову хустинку.— Я знайшов це тільки вчора, коли Маньї вивозили на поле гній. Річ лежала на дні вигрібної ями.

Бігл кладе на стіл перед головою суду тонкий, сантиметрів п'ятнадцять завдовжки, шпичастий предмет овального перерізу.

— Що це таке?

— Шило, пане голово. Шило, яким плетуть кошики. Воно стирчало в дверях у Маньїв і зникло звідти в день убивства.

Бігл тримається незворушно, але в душі тріумфує і втішається загальним зацікавленням. Цілих п'ять тижнів шукав він оте нікчемне шило, й нарешті ось воно!

— Обвинувачений, вам знайоме це шило?

— Ні, незнайоме.— І МанЬя сідає, похмурий і впертий-

Свідчить лікар. Він наполягає на тому, що вбивство вчинено тонким шпичастим предметом овального перерізу. Якби Гордувала застрелили, куля застряла б у тілі, а тим часом її там не виявлено. І лікар докладно пояснює різницю між вогнестрільною і колотою ранами;

крім того, при такому малому калібрі постріл мусили б зробити майже впритул, внаслідок чого було б пропалено сорочку, а також обпечено шкіру на грудях.

— Чи могли завдати рану оцим-от предметом?

— Так. Могли. Сказати з певністю, що саме цим предметом, не можна, але він досить гострий, аби завдати таку рану. Він дуже підійшов би для цього,— оцінює лікар.— Так, і смерть настала вмить.

І запальний лікар швидко дріботить на своє місце.

Свідчення дає тюремний лікар. Полана Гордубалова, за всіма ознаками, на восьмому місяці вагітності.

— Обвинувачена! — звертається до неї голова суду.— Можете не вставати. Хто батько дитини, яку ви носите під серцем?

— Юрай,— шепоче Полана й опускає очі.

— Гордубал повернувся п'ять місяців тому. То від кого все ж таки у вас дитина?

Полана мовчить.

Старий Манья відмовляється свідчити; Штефан затулив обличчя долонями, батько витирає сльози червоною хустинкою.

— До речі, Манья, вам знайомий цей предмет?

Старий Манья киває головою:

— Ну певно! То наше шило, ним ми плетемо кошики.— І вже хоче заховати шило в кишеню.

— Ні, ні, діду, воно має лишитися тут.

Міхай і Дюла теж відмовляються свідчити. Викликають Марію Янош.

— Хочете свідчити?

— Хочу.

— То правда, що ваш брат Штефан підмовляв вашого чоловіка вбити Юрая Гордубала?

— Правда, пане судія. Але мій чоловік сказав, що не зробить такого й за сто пар волів.

— Чи мав Штефан любовний зв'язок з газдинею?

— Так, мав,— він сам хвалився тим дома. Штефан зла людина, достойний суде. Недобре зробив небіжчик, що заручив його зі своєю дитиною. І слава богу, що з того нічого не вийшло.

— А що, свідко, дуже гнівався ваш брат, коли Гордубал його вигнав?

Марія хреститься:

— О боже, та він ходив лютий, як сто чортів, не їв, не пив і навіть курити кинув...

Свідка виходить, але на порозі ще обертається зі слізьми на очах:

— Мені дуже жаль мого брата Штефана, достойний суде. Чи дозволить ваша ласка лишити йому хоч трохи грошей на харчі?

— Ні, ні, газдине, не треба йому ваших грошей. Ідіть з богом.

Викликають Яноща.

— Будете свідчити?

— Як накажуть панове.

— То правда, що Штефан підбивав вас порішити Гордубала?

Свідок розгублено кліпає очима.

— Правда, щось таке він мені казав. Мовляв, ти жебрак, Янош, а міг би заробити цілу купу грошей...

— А яким саме способом?

— Звідки я знаю, великоможний пане? Дурні балачки та й годі.

— Він намовляв вас убити Гордубала?

— Та, мабуть, ні, великоможний пане. То було вже давно. Він і справді говорив про якісь гроші, але тілько так, між іншим... Штефанові завжди гроші на гадці. А мені без потреби носити в голові такі дурниці. "Ти бевзь",— сказав він мені тоді. Може, й бевзь; але на шибеницю, брате мій, мене за то не потягнуть.

— А ви не п'яний, свідку?

— П'яний, пане голово. Перехилив келишок для сміливості, бо знаєте, як страшно говорити з панами?

Засідання суду переноситься на завтра. Штефан намагається зустрітися очима з Поланою, але Гордубало-ва вдова дивиться на нього, ніби статуя, вирізьблена з кості, й ніби не бачить його — іде худа, бридка, незграбна. На Штефана ніхто й не гляне, тільки на неї. Бо що Штефан? Чорнявий парубок і більш нічого. Хіба то таке велике диво, що чоловік убив чоловіка? А от коли власна жінка... І що воно нині за життя пішло, коли не можна вірити навіть власній жінці? Навіть удома, в своєму ліжку, не можеш бути спокійним — тебе заколють, як того кабана.

Гордубалова вдова проходить коридором ненависті, що змикається за нею, наче вода.

— Ех, дурний небіжчик, дурний: сокирою треба було зарубати її, як того вовка, що попався в пастку!

— Повісити її! — докидають жінки.— Нема на світі справедливості, якщо її не повісять.

— Та ну вас, сороки! — бурчать чоловіки.— Бабів не вішають, щоб ви знали. Її треба навіки запакували до тюрми, от що!

— Якби судили жінки, вони повісили б цю паскуду.

— Чуєте, людоньки, я сама накинула б їй на шию зашморга.

—— Агій на тебе, Марійко, то не бабська робота.