Гробниці Атуану - Сторінка 12

Бо коли вона знову подивилася під землю, чоловік уже стояв, задерши голову і пильно стежачи за потайним отвором у стелі. На його напруженому обличчі Арха розгледіла жахливі шрами. Губи чаклуна пошерхли від спраги, але очі були ясними. Він підняв свою патерицю, намагаючись присвітити під стелею. Дівчина перелякано відсахнулася, закрила вічко кам'яною затулою, присипала рінню, підвелася і швиденько подалася до Гробниць. У неї тремтіли руки, а до горла вряди-годи підкочувалася нудота. Арха не знала, що їй робити далі.

Якщо чаклун послухається її поради, то піде назад до залізних дверей і, зрештою, потрапить до Карбованої Зали. Там немає нічого такого, що могло би його зацікавити. Зате у стелі Зали є ще одне потайне вічко — просто під скарбницею храму Богобратів. Чи не про це подумала Арха, коли обізвалася до чужинця? Хтозна... Вона взагалі не розуміла, навіщо переймається його долею.

Арха могла б спустити у підземелля трохи води, а потім сказати чаклунові, куди потрібно йти, щоб напитися. Тоді б він ще деякий час протримався живим. Рівно стільки, скільки вона захоче. Якби час від часу підкидати йому води і трохи їжі, чужинець міг би ще довго залишатися в Лабіринті, блукаючи порожніми тунелями, а дівчина стежила б за ним через прозурки і повідомляла, де шукати поживу. Іноді вона дурила б його — нехай помучиться, впроголодь тиняючись підземеллям! Це стане йому гарним уроком за наругу над Безіменними, за те, що він, ніби йолоп, чванився перед могилами Нетлінних Мерців!

Щоправда, допоки він сидітиме в Лабіринті, Арха сама не зможе спуститися під землю.

— Чому? — питала вона себе і відповідала: — Бо він дремене через залізні двері! Я ж не зможу їх зачинити, коли буду там...

Однак утекти далі, ніж до Підмогилля, йому забракне сил. Правду кажучи, Арха боялася зустрітися з чужинцем. Її жахали його сила та чари, які допомогли йому забратися у Підмогилля, а також та магія, яка живила незгасний вогник на вершечку патериці. І все ж, чи не забагато причин для страху? Адже сили, що владарювали у підземеллі, були на її боці. Тут, в осідку Безіменних, чарівник був майже безсилий. Він не зумів відчинити залізні двері. Не зміг ані начарувати собі їжі, ані пробитися крізь мур до води, ані сотворити якусь демонічну бестію, яка би знищила перепони, — власне, він не зробив нічого такого, що б могло вразити Арху. За три дні блукання в Лабіринті чаклун навіть не спромігся знайти дорогу до Скарбниці, хоча заради цього він, мабуть, і прибув на Атуан. Утім, Арха й сама ще жодного разу не побувала у Скарбниці, зволікаючи з цим не лише тому, що надто побожно ставилася до святині, а й тому, що відчувала: слушний час іще не настав!

Раптом їй сяйнула думка: а чому б чаклунові не піти туди замість неї? Нехай подивиться на скарби! Все одно йому з них жодного зиску! А вона покепкує з нього — запропонує поласувати золотом і запити діамантами.

Із нервовим, гарячковим збудженням, яке ось уже третій день ніяк не полишало її, Арха побігла до храму Богобратів, поспіхом відімкнула скарбницю і припала до замаскованого вічка в підлозі.

У Карбованій Залі стояла цілковита темрява. Арха забула, що, аби потрапити сюди, чужинець мусив іти манівцями Лабіринту і подолати набагато більшу відстань, ніж вона. До того ж, він дуже охляв і ледве тягнув ноги. А може, він не затямив її підказок і знову заблукав? Не кожен зміг би все запам'ятати, єдиний раз почувши таку скоромовку. І взагалі, чи розуміє цей чужинець мову, якою вона до нього звернулася? Але, зрештою, хіба їй не байдуже? Чаклун може аж до скону потемки тинятися у Лабіринті! А потому його душа вовкулакою витиме в підземеллі, поки її не поглине пітьма...

Наступного ранку, після ночі, сповненої лихих сновидінь, Арха вдосвіта прийшла до потайного вічка у храмі Богобратів. Вона зазирнула під землю — і нічого там не побачила. Тоді жриця спустила у Карбовану Залу олов'яний ліхтар, підвішений на ланцюжку. Чужинець був там. У колі тьмяного світла Арха помітила його ноги і нерухому руку.

— Агов, чародію! — гукнула Арха.

Чоловік не поворухнувся. Невже помер? Оце й усе, на що він здатний? Арха презирливо посміхнулася, серце її шалено закалатало.

— Чаклуне! — крикнула вона ще раз, її голос відлунював у порожньому підземеллі.

Чужинець підвів голову, сів і стривожено озирнувся навколо. Відтак глипнув угору — і скривився, мружачись від світла, що лилося з крихітного ліхтаря. На його обличчя страшно було й глянути: змарніле, висохле, як у мумії.

Він потягнувся рукою до ціпка, що лежав поруч. Сили вже покинули його.

— Гей, чаклуне, хочеш побачити скарби Гробниць?

Чарівник, усе ще мружачись, підвів очі догори. За якусь мить він криво усміхнувся і кивнув головою.

— Виходь із зали і рушай ліворуч. Поверни в перший лівий прохід... — Арха, не затинаючись, скоромовкою проказала весь довгий маршрут і додала: — Там ти знайдеш те, по що прийшов. І, може, навіть воду. А що б ти зараз вибрав, чаклуне?

Чоловік, спираючись на свою палицю, ледве звівся на ноги. Поглянувши вгору, він спробував щось сказати. Однак слова застрягли в його пересохлому горлі. Тоді він майже непомітно знизав плечима і вийшов із зали.

Ні, даремно цей зайда сподівається на те, що вона врятує його від спраги. Та й до Скарбниці йому нізащо не потрапити! Надто вже складними були її вказівки — він їх не запам'ятає! До того ж, шлях до Скарбниці пролягає повз Безодню... Не маючи світла, чужинець остаточно загубиться в Лабіринті, і в якійсь із тісних порожніх зал, врешті-решт, упаде від утоми і сконає. А потому Манан витягне його тіло нагору. І на цьому все скінчиться. Арха схилилася над потайною прозуркою й аж затряслася всім тілом, покусуючи губу — так, немов її терзав нестерпний біль. Ні, вона не дасть йому води! Вона дасть йому смерть! Смерть, смерть, смерть, смерть!

* * *

У цей нелегкий час до неї навідалася Косіль. Огрядна жриця у теплій зимовій сутані важкою ходою увійшла до скарбниці.

— Той напасник уже мертвий?

Арха подивилася їй просто у вічі.

— Думаю, що так, — озвалася вона, підводячись із землі і обтрушуючи мантію. — Принаймні, його чарівне світло вже згасло.

— Він міг напустити на тебе ману. Чаклуни не мають рівних у лукавстві.

— Я зачекаю ще день, щоб упевнитися.

— А ще краще — два дні. Тоді пошлемо Дюбі під землю і він забере звідти труп. Все-таки Дюбі дужчий за старого Манана...

— Так, але Безіменним служить саме Манан! У Лабіринті є місця, куди Дюбі заходити зась, і хтозна, може, чужинець ховається в одному з них.

— Ну, тоді воно й так споганене...

— Смерть злодія стане жертвою очищення, — пояснила дівчина. По тому, як Косіль дивилася на неї, Арха зрозуміла, що товстуху щось непокоїть. — Це мої володіння, жрице. І я сама дбатиму про них так, щоби догодити Безіменним. Мені більше не потрібні уроки смерті.

Косіль повагом сховала похмуре обличчя під чорною відлогою — немов черепаха, що втягує голову під панцир.

— Гаразд, володарко, — промовила вона.

Жриці розсталися перед вівтарем Богобратів. Арха неквапом прийшла до Малого Дому і покликала до себе Манана — він мав її супроводжувати. Тепер дівчина вже знала, що їй робити.

Піднявшись схилом пагорба до Тронної Зали, Арха і Манан спустилися в Підмогилля. Удвох налігши на довгий важіль, вони відчинили залізні двері Лабіринту і, запаливши ліхтарі, рушили далі. Арха провела Манана до Карбованої Зали, а вже звідти вони подалися до Скарбниці.

Небавом, пройшовши кількасот кроків звивистим тунелем, Арха побачила чужинця. Він лежав на кам'янистій долівці, наче купа старого ганчір'я. Перш, ніж упасти, чоловік відкинув убік свою чарівну патерицю, яка лежала неподалік. На його губах запеклася кров, очі були напівзаплющені.

— Він іще живий, — опустившись на коліна, промовив Манан і поклав свою жовту руку на темну шию чарівника, намацуючи пульс. — Дихає... Задушити його, повелителько?

— Ні. Він потрібен мені живим. Бери його на руки і гайда за мною!

— Живим? — занепокоєно перепитав Манан. — Навіщо, маленька повелителько?

— Щоби зробити його рабом Гробниць! А тепер припни язика і виконуй наказ!

Насилу перекинувши обважніле тіло чаклуна через плече, Манан жалібно скривився і, зігнувшись у три погибелі, поплентався за Архою. Важка ноша заважала старому йти, він не встигав за дівчиною, тож вони кілька разів зупинялися, щоби Манан міг перевести дух. Лабіринт скрізь виглядав однаково: сірі, щільно припасовані брили, нерівна кам'яниста долівка, затхле повітря. Манан засапався і спітнів, чужинець лантухом висів у нього на плечі, ліхтарня відкидала тьмяне світло на похмурі стіни тунелю. Коли Манан зупинявся, щоби відпочити, Арха зволожувала сухі вуста незнайомця водою — зовсім трохи, щоби життя, повертаючись у непритомне тіло, не вбило його.

— Нести його до Кайданної темниці? — запитав Манан, коли вони підійшли до тунелю перед залізними дверима. І тільки тепер Арха задумалася: куди ж запроторити бранця? Вона розгубилася.

— Ні, не туди! — зупинила вона Манана. А сама мало не зомліла, згадавши задимлену яскиню, нестерпний сморід і німих в'язнів із безтямними очима. Крім того, до темниці завжди могла навідатися Косіль. — Він залишиться у Лабіринті, щоби магічна сила не повернулася до нього. Але де саме нам його покинути?

— Може, в Карбованій Залі, повелителько? Там є двері й міцний засув... Звісно, якщо цього досить, щоби його зупинити...

— Тут, у підземеллі, він безсилий. Гаразд, неси його туди!

І Манан поволік бранця назад — добрий шмат уже пройденого шляху старому довелося подолати ще раз. Але він був занадто зморений, щоби ремствувати... Коли вони нарешті ввійшли до Карбованої Зали, Арха скинула з себе довгий вовняний плащ і розстелила його на брудній підлозі.

— Клади його на плащ, — наказала вона.

Манан ошелешено витріщився на неї і пробелькотів:

— Повелителько...

— Манане, цей чоловік потрібен мені живим. А так він помре від холоду... Поглянь, як він тремтить!

— Він споганить твоє вбрання! Цьому блюзнірові не можна навіть торкатися до шат Єдиної Жриці! — промовив Манан, скривившись, наче від болю.

— Що ж, тоді мені доведеться спалити цей плащ... Ну ж бо, годі скиглити, Манане!

Стражник не мав що відповісти і покірно поклав бранця на розстелений плащ.