Груповий портрет з дамою - Сторінка 27

Суть цього грандіозного скандалу полягала в "абстрактній блокнотній грі" (Лотта Г.); в ній фігурували цілі гори оплаченого, одержаного й перепроданого на чорному ринку цементу, цілі загони "чужоземних робітників", що хоча й одержували платню, однак не існували, архітектори, виконроби, десятники, навіть їдальні й куховарки, що існували тільки в Груйтеновому блокноті. Не бракувало й протоколів прийняття об'єктів, і справжніх підписів під протоколами; банкові рахунки, виписки з рахунків — це була "цілком законна й чиста, принаймні на вигляд, справа" (д-р Шольсдорф згодом на суді).

Цього Шольсдорфа, хоч йому був тільки тридцять один рік і хоч він не вдавався ні до якої симуляції ("Я б і симуляцією не погребував, але мені це було непотрібне"), всі, навіть найсуворіші військово-медичні комісії визнавали непридатним до військової служби, дарма що не знаходили в нього ніяких фізичних вад чи хвороб: просто він був такий тендітний, нервовий і вразливий, що його не наважувались послати на військову службу — а це таки неабищо, як згадати що й у 1965 році члени медкомісій, німецькі лікарі, всім не зовсім хирлявим молодим німцям "найохочіше приписували б курс лікування Сталінградом". Щоб надійно "застрахуватися", один Шольсдорфів університетський товариш, який "сидів" на впливовій посаді, послав його за трудовою повинністю на службу до фінансової управи того містечка; і Шольсдорф там навдивовижу швидко і так добре освоївся з чужою для нього цариною, що вже за рік "зробився не те що необхідним, а просто-таки незамінним" (відставний фінансовий директор д-р Крайпф, Шольсдорфів начальник, якого пощастило ще розшукати на курорті, де лікують хвороби простати). І далі слова Крайпфа: "Дарма що філолог за фахом, він не тільки вмів рахувати, а й міг осягнути до найменших деталей найскладніші фінансові та бухгалтерські процеси й розпізнавати сумнівні операції — і все це всупереч своєму справжньому покликанню". Цим "справжнім покликанням" була славістика, якій Ш. щиро відданий і досі, а вужче — російська література XIX сторіччя, і "хоч я діставав пропозиції щодо роботи перекладачем, однак волів залишатись у фінансовій управі, бо що це за діло — перекладати унтер-офіцер-ську чи хай там навіть генеральську німецьку мову на російську? Невже я мав заплямувати цю святу для мене справу, обернувшись на підручний словник для допитів? Та нізащо!"

Під час звичайної чергової перевірки Шольсдорфові попали до рук матеріали фірми "Шлем і син"; він не знайшов там нічого, анічогісінько непевного, та коли просто знічев'я почав переглядати списки на платню, то раптом "сторопів, та де там — обурився, бо натрапив у тих списках на прізвища, не тільки знайомі мені — прізвища, які й досі лишалися для мене святими". Задля справедливості треба додати, що в III., можливо, жевріли і якісь думки про помсту — не над Груйтеном, а взагалі над будівельниками, бо спочатку, ще перед фінансовою управою, його впливовий приятель упхав Ш. до однієї будівельної фірми рахівником у відділ платні, але там, щойно відкрили його надзвичайний рахівничий хист, відразу почали, вихваляючи, випихати його геть — кудись, мовляв, на кращу посаду. Адже жодна будівельна фірма, властиво, не зацікавлена в тому, щоб хтось заглядав їй У рахунки з проникливістю, що її ніхто й не сподівався від якогось там філолога. А Шольсдорф, людина майже неймовірно наївна, гадав, ніби фірмам потрібне те, чого вони насправді скорше бояться: точне й повне уявлення про всі їхні махінації. Отже, взяли на службу безпорадного, як дитина, напівбожевільного філолога, просто "з жалю, аби дати йому шматок хліба та врятувати від фронту" (пан Флакс, власник однойменної будівельної фірми, що й нині процвітає) — і раптом "дістали собі на шию типа, прискіпливішого за будь-якого фінансового інспектора. Це було для нас надто небезпечно".

І ось Шольсдорф, що міг би точно сказати, скільки квадратних метрів мала студентська комірчина Раскольникова і скількома сходинками мусив Раскольников спускатись на подвір'я, наштовхнувся на якогось робітника Раскольникова, що десь у Данії мішав бетон для фірми "Шлем і син" і харчувався в їдальні цієї фірми. Потім, ще без підозри, проте вже "дуже схвильований", він натрапив на С вид ригай-лова, на Разумихіна, відкрив Чичикова, Собакевича — а далі, під номером двадцять третім, побачив Гончарова й зблід, тоді аж затремтів від обурення, коли знайшов у списку ще Пушкіна, Гоголя й Лєрмонтова в ролі рабів війни, на нужденній платні. Навіть перед ім'ям Толстого не спинився невідомий осквернитель. Задля ясності треба відзначити: цього д-ра Шольсдорфа анітрохи не хвилювала "бездоганність німецької воєнної економіки", чи що, на всі такі речі йому було "сім разів начхати", і його скрупульозність у фінансових справах (це думка авт., що багато разів і подовгу, навіть зовсім недавно, розмовляв з Ш. і, мабуть, ще багато розмовлятиме) була тільки варіацією тієї скрупульозності, що з нею він вивчав, знав, любив усіх персонажів російської літератури XIX сторіччя. "Я виявив, наприклад, що в тому списку не було Чехова й жодного з його персонажів, а також Тургенева, і міг би вже тоді сказати вам, хто склав цей список: більш ніхто, як мій колишній однокурсник, доктор Генгес, п'яниця, пропаща людина, але завзятий тургенєвіст і палкий шанувальник Чехова, хоч ці автори, на мою думку, мають дуже мало спільного і хоч я мушу визнати по щирості, що студентом недооцінював Чехова, прикро недооцінював". Ш., як доведено, ні разу не доповідав начальству про викриті зловживання; не доповів він і в цьому випадку. "Це здавалось мені надто небезпечним, і хоч я ненавиджу неакуратність і зневажаю шахраїв, я ні разу нікого не виказав, а тільки викликав тих людей до себе, давав їм доброї натруски й примушував виправляти податкові декларації та доплачувати зашахрова-не — а що я в своєму відділі збирав найбільше таких доплат, то Крайпф дуже цінував мене. Але щоб виказувати... я ж бо знав, у яку юридичну машину вкинув би людей, і не хотів такого заподіяти навіть шахраям та недбальцям. Як подумаєш, що людей за кілька вкрадених светрів карали смертю, то ні, ні, вибачайте,— але цього разу мене таки дійняло. Просто до серця допекло: Лєрмонтов — раб німецької будівельної фірми в Данії! Пушкін, Толстой, Разумихін і Чичиков — мішають бетон і сьорбають баланду. Гончаров разом зі своїм Обломовим — з лопатами в руках!"

Ш., який незабаром має піти на пенсію в чині старшого урядового радника і живе й досі заглиблений у російську літературу, зокрема сучасну, навіть мав іще нагоду перепросити старого Груйтена й щедро відшкодувати заподіяне, навчивши його онука Лева, сина Лені, бездоганної російської мови: і якщо Лені й тепер часом має в кімнаті букет квітів (вона їх і досі любить, дарма що майже двадцять сім років мала з ними діло, як інші люди з картоплею), то букет той прислав не хто інший, як д-р Шольсдорф! Тепер Ш. з головою поринув у вірші Ахмадуліної. "Звичайно, рапорта я однаково не подав, тільки спершу послав листа такого змісту: "Змушений просити Вас негайно з'явитися до мене у вкрай пильній справі". Потім послав другий, третій виклик, спробував розшукати Генгеса, все марно —"а що й мене час від часу перевіряли, то знайшли у мене копії викликів і зразу почали слідство в справі фірми "Шлем і син". А потім... а потім розкрутилося страшне колесо".

Ш. був головним свідком обвинувачення на процесі, що тривав лише два дні, бо старий Груйтен визнав себе винним беззастережно; він поводився спокійно й незворушно і збентежився лише тоді, коли його спитали про "постачальника прізвищ" (Ш.: "Тільки уявіть собі: "постачальник прізвищ!"), якого Ш. не виказав, хоча напевне знав його. Години зо три другого дня судового процесу забрала перевірка Груйтеново-го освітнього рівня, для чого було викликано з Берліна екс-перта-славіста, бо Гр. заявив, що він узяв прізвища з кни-жоко— однак йому довели, що він зроду не прочитав жодної російської книжки, "а може, й жодної німецької, навіть "Майн кампф" (Ш.), і аж тоді "дійшла черга до Генгеса". 1 обто Груйтен його так і не виказав, але його розшукав тим часом Шольсдорф. "Він і справді був при армії, зондерфюре-Р°м, і пробував витягати з радянських полонених військові таємниці. І це чоловік, що як знавець Чехова мав шанси здобути європейську славу".

Генгес, що зголосився до суду сам, прийшов на процес у зондерфюрерському мундирі, що "не дуже гарно лежав на ньому, бо ж він його носив ще тільки місяць" (Ш.). Він визнав, що справді склав список російських прізвищ на Груй-тенове прохання, однак змовчав про те, що за кожне прізвище одержав десять марок гонорару. Він спершу порадився в цьому питанні з Груйтеновим оборонцем і пояснив йому: "Я тепер просто не маю таких грошей — розумієте?" Тоді й Груйтен з оборонцем змовчали про цю прикру подробицю, однак Шольсдорфові Генгес у цьому признався, коли вони в одній пивничці неподалік суду продовжили свою суперечку. Річ у тому, що на суді між ними сталась сутичка — Шольсдорф обурено гукнув Генгесові: "Всіх ти продав, усіх, тільки своїх Тургенева та Чехова ні!" Але прокурор відразу припинив ці "русофільські балачки".

Мораль цього уступу дуже проста: будівельним підрядчикам, що подають до фінансових органів фальшиві списки робітників, годиться знати літературу, а фінансові інспектори з літературною освітою можуть виявитись корисними для держави.

На цьому процесі був тільки один обвинувачений: Груйтен. Він признався в усьому й обтяжив власне становище тим, що не визнав за мотив свого вчинку жадобу наживи; коли від нього зажадали, щоб він сам назвав той мотив,— відмовився дати відповідь, а на питання, чи він мав на меті саботаж, відповів заперечно. Лені, коли її згодом іноді питали, які ж мотиви були у її батька, мимрила щось про "помсту" (помсту за що? — Авт.). Груйтен насилу уникнув смертної кари — тільки завдяки рішучому втручанню "дуже, дуже впливових знайомих, що нагадали про його безперечні заслуги перед німецькою воєнною економікою" (за Гойзером-старшим): його засуджено на довічне ув'язнення, а все майно конфісковано. Лені двічі викликали до суду, однак виправдали, не знайшовши за нею ніякої провини; так само й Гойзера, Лотту і всіх знайомих та службовців фірми.