Груповий портрет з дамою - Сторінка 29

В квітникарстві Грунч (за власними словами) цілком перейшов на "сезонні квіти у вазонах" (гортензії до проводів, цикламени та незабудки до Дня матері, а на різдво маленькі ялинки у вазонах, оздоблені стрічками та свічками, для могилок—"чого лишень вони не тягнуть на ті свої могилки!").

У авт. склалося враження, що парковій управі, якщо вона справді розраховує на Г-ву смерть, доведеться ще довгенько чекати. Бо Г., хоча робітники міських парків і кажуть про нього, ніби він "носа не показує з хати та з теплиць", насправді використовує величезне кладовище ("щойно продзвонить дзвін і браму замкнуть — а це буває здебільшого досить рано") як свій приватний парк. "Я багато гуляю, а втомлюсь, то посиджу там чи там на лавці, викурю люлечку, а коли охота нападе, то часом поправлю котру занедбану чи зовсім забуту могилку, обмощу мохом чи ялиною, а то й квітку посаджу, і, повірте мені, крім кількох злодіїв, що приходили красти мідяні оздоби, нікого ніколи не зустрічав; звісно, бувають ще такі навіжені, що ніяк не можуть повірити, коли хто вмре — перелазять через огорожу, щоб і вночі плакати, клясти, молитися, чекати на могилці, але таке мені за п'ятдесят років траплялося лише двічі-тричі, і тоді я, звісно, потихеньку відходив... А то ще, може, раз на десять років поткнеться сюди яка небоязка й не забобонна парочка, збагнувши, що нема на світі місця спокійнішого, і тоді я, звісно, теж відходжу потихеньку, а, опріч того... що діється по далеких кінцях кладовища, я, звісно, не знаю, але тут, я вам скажу, й узимку так гарно, коли сніг іде, а я вдягнуся тепло, взую валянці й вийду з люлечкою погуляти,— така тиша, і всі небіжчики лежать так мирно, мирно... Мороку я мав тільки з жінками, як захочу, бувало, привести котру на ніч до хати: ну нічого не вдієш, я вам скажу, і що більша сучка, то дужче опинається, і гроші навіть не помагали".

Коли було згадано Лені, він аж зніяковів. "А, Пфайфер... Ще б пак не пам'ятав! Ніби я міг її забути! Лені... звісно, всі чоловіки за нею пропадали, так-таки всі, навіть сам хитрун

Вальтерчик (цебто нині вже сімдесятирічний Пельцер.— Авт.), але по-справжньому зачепити її не зважився жоден. Вона була неприступна — хоча й не манірна, мушу визнати, і я як найстаріший там — мені вже було за п'ятдесят — відразу побачив, що й потикатися не варт, а з решти хіба тільки Кремп, що його ми прозивали "зануда Геріберт", був спробував, то вона його відшила так рішуче, що й він махнув рукою. Як там до неї мостився Вальтерчик, я не знаю, тільки певен, що й він у неї не підлатався, а більше в нас чоловіків не було, самі жінки, вже воєнного часу найняті, звісно, а жінки поділилися більш-менш порівну за і проти — не проти неї, а проти того росіянина, що був обранцем її серця, як потім виявилось. Ви лишень подумайте, майже півтора року тривала вся та історія, а ніхто з нас, жодна душа не помітила нічого серйозного, такі вони були спритні й обережні. Правда, й на карті ж стояло чимало: дві голови, чи принаймні півтори. Матері його чорт, мені ще й досі мороз поза шкурою йде, як подумаю, на що та дівчина важилась. Робітниця? Яка з неї робітниця була? Що ж... я, може, не зовсім безсторонній, бо я її любив, таки справді любив, ніби рідну дочку, що її зроду не мав, або, скажімо... я ж таки на тридцять три роки старший за неї... ніби кохану, про яку знаєш, що вона ніколи не буде твоя. Але вона була справжній самородок — розумієте? Нас тут було тільки двоє фахівців-квітникарів; як із Вальтерчиком, то троє, але той знав тільки свою касу та рахункові книги, отже, по-справжньому тільки двоє: Гельто-не — ну, то така, знаєте, прогресивна інтелігентна квітникарка, вона ліцей скінчила, й студенткою була, а тоді завела квітникарство, така романтична особа, розумієте — земля, фізична праця тощо... але що вміла, то таки вміла,— та ще я. Решта всі були зовсім невчені — й Кремп, і жінки: Гойтер, Шельф, Кремер, Ванфт і Цефен, усі вже не ягідки, принаймні жодної такої, щоб захотілось покласти її на спину де-небудь у кутку між торфом та зеленню. Коли ця Лені Пфайфер прийшла працювати до нас, то я вже на третій день побачив, що їй ніколи не доведеться виготовляти основи для вінків. Це робота проста й досить важка, у нас на ній стояла трійка Гойтер — Шельф — Кремп: їм давали список, кілька оберемків зелені — останнім часом майже саме дубове, букове та соснове гілля — та ще розміри; для більшості звичайний, середній, але для урочистих похоронів у нас була така система скорочень: Т-1, Т-2 й Т-3, що означало "туз першого, другого, третього класу", а як згодом виявилося, що у внутрішньому обліку ми вживаємо ще й скорочення Г-1, Г-2,

Г 3— для героїв першого, другого й третього класу, то наш зануда Кремп зняв ґвалт, бо вбачив у цьому щось образливе, навіть особисто для себе, бо ж він був герой тільки другого класу без однієї ноги і з двома чи трьома орденами та значками. Отож Лені в ту групу не підходила, я це зразу побачив і приткнув її в групу оздоблення, де вона й працювала з Ільзою Кремер та з Ванфт,— і я вам кажу, в тому ділі вона була геній, самородок, зірка, коли хочете. Побачили б ви, як вона вправно поводилася з лавровишневим листям, з рододендроновою зеленню! їй можна було дати в руки найдорожчий матеріал, ніщо в неї не пропаде, нічого вона не знівечить — і відразу вона збагнула те, чого іншому довіку не втлумачиш: що вихідна точка, центр ваги оздоблення має бути в лівій горішній частині вінка, тоді створюється ефект такого радісного, навіть, можна сказати, оптимістичного руху вгору; а коли центр ваги оздоблення лежить праворуч, то виникає песимістичне враження, ніби око сповзає вниз. І ніколи б їй не спало на думку змішувати в оздобленні геометричні форми з природними, рослинними — ніколи, я вам кажу. В неї, розумієте, така натура: "або— або", і це видно було навіть з того, як вона оздоблює вінок. Правда, від одного мені довелось її відучувати, і то вельми рішуче: вона мала якусь особливу пристрасть до чисто геометричних форм — ромбів, трикутників — і якось раз, та ще й на вінку типу Т-1,-не навмисне, звичайно, а так собі, граючись у геометрію, виворожила зі стокроток Давидову зірку, просто сама їй з-під рук вискочила; вона, либонь, і досі не знає, чого я тоді так рознервувався й аж нагримав на неї — а уявіть собі, що ніхто не помітив і той вінок поклали б на катафалк... І взагалі, людям дужче подобаються вільні рослинні форми, а Лені ще вміла прегарно імпровізувати: виплітати маленькі кошички, навіть пташок — хоча це, правда, вже не рослинні, та однаково природні,— а коли на вінок класу Т-1 належались троянди та Вальтерчик розщедриться на них, а то ще й на найдорожчі сорти, напіврозквітлі пуп'янки, тоді вже Лені показувала себе справжньою художницею: цілі жанрові картини виходили з-під її рук, аж брав жаль, що вони такі недовговічні,— там вам і мініатюрний парк, і ставочок, і лебеді на ньому... Та я Вам кажу, якби за це давали призи, вона б їх усі позабирала, і що найголовніше, принаймні для Вальтерчика,— невеликою кількістю матеріалу вона досягала куди більшого ефекту, ніж хто великою. Крім усього іншого, вона була ще й ощадлива. А потім готові вінки проходили через контрольну групу, що складалася з Гельтоне й Цефен — і кінець кінцем жоден вінок не виходив з майстерні, минувши мої руки. Гельтоне мала перевіряти якість основи й оздоблення, в разі потреби підправляти, а Цефен була, як ми казали, стрічков'язка: вона нав'язувала на вінки стрічки, що їх ми одержували з міста, і, звісно, мусила пильно стежити, щоб нічого не переплутати. Бо коли хтось, замовивши вінок з написом "Останній привіт Гансові від Генрієтти", одержав би вінок з стрічкою "Від Емілії — моєму незабутньому Отто" чи там навпаки, з цього б міг вийти скандал. Ну, і ще в нас був автомобільчик, нужденна чортопхайка на трьох колесах, нею ми підвозили вінки до каплиць, госпіталів, військових та урядових установ, похоронних закладів — це вже Вальтерчик завжди брав на себе, щоб прокататися, грошики одержати, ну, і побайдикувати часинку".

Оскільки Лені ніколи не нарікала на свою роботу ні Лотті, ні Марії ван Дорн чи Маргрет, ні старому Гойзерові чи Генріхові Пфайферу, слід припустити, що робота їй подобалася. Дошкуляло їй, здається, лише те, що вона мала завжди поколоті й подряпані руки: зуживши запас материних та батькових рукавичок, вона почала випрошувати старі рукавички у всієї рідні.

Можливо, вона в той час думала про покійну матір, про батька, часто згадувала Ергарда й Генріха, а може, навіть загиблого Алоїза. Кажуть, що того року вона була "дуже лагідна й тиха".

Навіть Пельцер так характеризує її: "Мовчазна була така, що господи! Коли-не-коли рота розтулить. Але втішна була, втішна й приязна, і найкраща моя робітниця в ті роки — звичайно, після старого Грунча, але ж той уже був уїжджена шкапа, та ще Гельтоне — правда, в тієї була якась така педантична манера підправляти на академічний лад гарні знахідки в оздобленні. Пфайфер до того ж мала не тільки композиційний, а й ботанічний хист, вона інстинктивно знала, що за цикламени треба братися зовсім не так, як за троянду з цупким стебельцем або за півонію, а я можу вас запевнити, що це для мене щоразу означало велику фінансову жертву, коли доводилось витрачати червоні троянди на вінки — адже тоді існував досить солідний чорний ринок для кавалерів, що вважали троянди за єдино можливий амурний подарунок, і можна було добрі гроші загрібати, надто в готелях, куди молоді офіцери приводили своїх дамочок. Скільки тоді телефонували до мене готельні швейцари й пропону-

вали за букет довгостеблих троянд не тільки гроші, а часом і добрий товар. Каву, сигарети, масло, навіть матеріали — вовняні тканини тобто — давали мені, і це ж була просто ганьба, що трохи не все йшло на мертвих, а живим не лишалось майже нічого..."

Тим часом, поки Пельцер мав клопіт із трояндами, Лені ледве-ледве не стала жертвою заходів щодо перерозподілу житла: у відповідних органах вирішили, що сімох пожильців (пан Гойзер-старший, пані Гойзер-старша, Лотта з Куртом і Вернером, Лені та Марія ван Дорн) замало на семикімнат-ну квартиру. Все ж таки місто доти вже пережило понад п'ятсот п'ятдесят повітряних тривог і зазнало ста тридцяти бомбардувань; і тому цілій родині Гойзерів приділили три — щоправда великі — кімнати, а Лені й Марії, "вдавшися до всіх можливих протекцій, пощастило залишити собі по одній кімнаті" (Марія ван Д.).