Груповий портрет з дамою - Сторінка 31

то що ж вам сказати про Лені? Золото, а не дівчина — так, я кажу "дівчина", хоч їй уже під п'ятдесят,— тільки дуже близько зійтися з нею не можна було ні у війну, ні потім; не те щоб вона була відлюдкувата, ні, просто тиха й дуже мовчазна... приязна, але мовчазна й трохи з норовом. Мене там були прозвали "дамою", а потім, як прийшла до нас на роботу Лені, стали з нас "дві дами", але за якихось півроку від неї прізвисько відпало, й знов лишилась тільки одна "дама"—я. Дивна Річ —я лиш багато пізніше здогадалася, що робило Лені такою незвичайною, майже незбагненною: в неї була пролетарська натура, так, так, у всьому, в ставленні до грошей, до часу — саме пролетарська; вона могла б досягти багато чого, тільки не хотіла. Це не від браку почуття відповідальності и не від нездатності взяти на себе відповідальність за щось, ні, а що вона вміє бути розважною й передбачливою, це вона,

1 Коло; круг; гурток (англ.).

мабуть-таки довела: майже півтора року тривав той її роман, з Борисом Львовичем, і ніхто з нас, ані однісінька душа б не повірила в те, ані разу їх не застукали вдвох, а я можу вас запевнити, що й Ванфт, і Шельф, і той плюгавець Кремп пильнували їх невсипуще, аж мене іноді страх брав, і я думала: якщо між ними справді що є, то змилуйся над ними, боже! Найнебезпечніш було спочатку, коли між ними — навіть із практичних причин — ще й не могло бути нічого, і в мене, звичайно, часом виникав сумнів: а чи вона, власне... розуміє, що робить? Бо вона була досить наївна. І, як я вже сказала, її нітрохи не надили гроші, власність. Ми всі заробляли, з надбавками, понаднормовими тощо, від двадцяти п'яти до сорока марок на тиждень, а потім Пельцер ще почав нам платити, як він казав, акордну премію за кожен вінок — по двадцять пфенігів, і ті гроші ділились на всіх, тож набігало ще по кілька марок, однак Лені потребувала на саму каву принаймні дві тижневі платні щотижня, і це не могло для неї скінчитися добром, хоча вона мала ще якісь прибутки від свого будинку. Я часом думала, та й досі думаю: вона справжнє диво. Дуже важко сказати, глибока в неї душа чи мілка, і хоч це, може, звучить парадоксально, але я гадаю, що і те, й те: і дуже глибока, і дуже мілка воднораз, тільки одним вона не була ніколи: вітрогонкою. Що ні, то ні.

В сорок п'ятому році я не одержала ніякого відшкодування, бо ніяк було з'ясувати, чому я ховалась від переслідування: як сепаратистка чи як єврейка. Сепаратистам, звичайно, відшкодування взагалі не виплачувалось, а як єврейці — спробуйте-но, доведіть, що ви збанкрутували навмисне, аби відвернути від себе увагу. Чого я добилась, та й то лише через одного знайомого у французькій армії, то це ліцензії на квітникарство й квіткову крамницю, і тоді, наприкінці сорок п'ятого, я взяла Лені до себе на роботу, коли їй скрутно доводилося з дитиною; і вона пробула в мене двадцять чотири роки, аж до сімдесятого. Не десять, не двадцять, ні, більш як тридцять разів пропонувала я їй завідування філією, навіть пай у фірмі, і вона могла б стояти за прилавком, у гарненькій сукні, обслуговувати покупців, так ні, вона воліла стовбичити в холодному задньому приміщенні, в халаті, плести вінки та в'язати букети. Ніякого честолюбства, ніякого прагнення вибитись вище. Я часом думаю, що вона просто мрійниця. Трошечки схиблена, але дуже мила мрійниця. І, звичайно, і в цьому я вбачаю щось пролетарське й водночас розпещене: ви знаєте, що вона, сама бувши робітницею, з платнею щонайбільше п'ятдесят марок на тиждень, усю війну держала їхню давню служницю — і знаєте, щб та їй пекла власноручно щоранку? Свіжі булочки, свіжісінькі, аж мені часом слини повен рот набігав, і я, хоч недарма звали мене "дамою", іноді ладна була сказати: "Серденько, дай раз укусити, ну дай раз укусити, будь ласка!" І вона б дала, будьте певні — якби ж тільки я попросила; і сама вона тепер, коли їй так припекло, могла б у мене грошей попросити — але знаєте, яка вона ще, крім того? Горда. Така горда, як бувають тільки королівни в казках. Ну, а щодо її художнього хисту в плетінні вінків, то тут її перехвалюють: звичайно, вона була вправна й здібна, але як на мій смак, її робота занадто філігранна, занадто тонка, наче гаптування, а не гарне грубе плетиво; з неї вийшов би добрий ювелір, але з квітами — вас, мабуть, здивує— часом треба поводитись рішуче й безцеремонно, а вона не вміла цього: в ЇЇ роботі була впевненість, однак без сміливості. А втім, як зважити, що вона ніде не вчилась, то й це було просто чудово — так швидко пристосуватися".

Оскільки господиня більш не піднімала чайника, не розкривала й не підносила срібного портсигарчика, у авт. виникло враження (майже слушне, як виявилося), що розмову слід кінчати. Він вирішив, що пані Гельтоне доповнила портрет Лені вельми істотними рисами. Пані Г. ще на хвильку завела автора в свою невеличку майстерню, де вона останнім часом знов почала працювати над парковою архітектурою. Вона проектує для майбутніх міст "висячі сади" і назвала свій проект "Семіраміда" —як здалось авторові, не надто оригінальна ідея для такої палкої шанувальниці Пруста. Попрощався автор з враженням, що цей візит закінчено остаточно, але дальших не виключено, бо обличчя в пані Г. було дуже приязне, хоч і стомлене.

Характеристики пані Марги Ванфт і пані Ільзи Кремер можна частково уніфікувати: обидві живуть на пенсію по старості, одній сімдесят, другій шістдесят дев'ять років, обидві сивоголові, обидві живуть в однокімнатних державних помешканнях, з пічним опаленням і меблями початку п'ятдесятих років, обидві справляють враження вбогості й старечої немочі, але — тут починаються відмінності — одна (Ванфт) держить папугу-німфу, друга (Кремер) — хвилястого папугу. Ванфт — тут уже відмінності значні,— сувора, майже' неприступна, з маленькими, дудочкою, губами, наче вона весь час, і то насилу-силу, через малі розміри рота, випльовує вишневі кісточки,—не мала охоти "багато говорити про те стерво. Я ж знала, я ж здогадувалась і ще й нині ладна ляпасів собі надавати, що не вивела її на чисту воду. Я б її дуже рада була побачити з обстриженою головою, та й під різками пробігтись би їй не завадило. Злигатися з росіянином, коли наші хлопці були на фронті, а її власний чоловік поліг у бою, а батько першорядний шахрай — і ото їй за три місяці вже доручили групу оздоблення, а в мене відібрали! Ні, ні. Шльондра й більш нічого — ані крихітки сорому, тільки б хизуватися своєю пишною фігурою — всіх чоловіків з розуму позводила; старий Грунч крутився коло неї, як кіт коло сала, Пельцер дивився на неї, як на сороміцьку картинку, нерви собі лоскотав, і навіть Кремпові, доброму, сумлінному робітникові, вона так закрутила голову, що він зробився зовсім нестерпний. Ще й корчила з себе вельможну даму, а була ж тільки дочка прогорілого скоробагатька. Ні, ні. Як злагоджено працювалось там у нас, поки вона не з'явилася! А відтак почалось — весь час якась напруженість, мов перед бурею, хоч до бурі так і не дійшло; а шкода — відчухрати б як слід, ото й уся буря. Ну, й ще оті дешеві викрутаси з квітами, в дусі пансіонерки — ними вона всіх купила. Ні, я була там ізольована, просто-таки ізольована, відколи вона прийшла, а отим частуванням, отією кавою мене не купиш, це для клаповухих; одно слово, сучка, добра шльондра, а вітрогонка то вже напевне". Усе це пані Ванфт висловила не так швидко, як тут написано, а уривками, немов кісточку за кісточкою випльовувала з рота і далі говорити не хотіла, та все ж говорила: старого Грунча схарактеризувала як "бридкого фавна, чи Пана, чи як там воно", а Пельцера — як "найпослідущого паскуду й опортуніста", а я ще захищала його, ручилася за нього. Мене ж весь час питали, бо я була довірена особа в партії (В гестапо? — Авт.). А після війни що? Коли мені не дали пенсії, бо мій чоловік загинув не на війні, а у вуличних боях тридцять другого — тридцять третього року! Пан Вальтер Пельцер і слівцем не озвався, хоча був з моїм чоловіком у одному штурмовому загоні. Ані слівцем. Сам, бач, викрутився з допомогою цієї сучки та отієї єврейської "дами", а я як була, так і зосталась. Ні, не нагадуйте мені за них усіх. Нема на цьому світі ні вдячності, ні справедливості, а той світ — чи він є?"

Пані Кремер, яку авт. устиг відвідати ще того самого дня, про Лені говорила зовсім мало, такими словами: "бідолашечка, таке любе дівчатко, сердешна, безневинна бідолашечка.

А той росіянин... сказати правду, він мені й тоді дуже непевним здавався, й тепер я так думаю. Чи не був то гестапівський шпиг. Так добре говорив по-німецькому, й такий чемний був, і чого це раптом він попав на роботу в квітникарство, а не до команди смертників, що прибирала звалища та лагодила трамвайні колії? Правда, він був симпатичний хлопець, та однаково багато розмовляти з ним я не важилась, лише в разі крайньої потреби".

Щодо зовнішності пані Кремер: колишня блондинка, зовсім вицвіла, і очі її,.колись, напевне, блакитні, тепер майже безбарвні. Риси м'які, навіть невиразні, обличчя не сердите, лиш трохи похмуре, ніби стурбоване, але не згорьоване; частує кавою, але сама не пила; рот у неї великий, і говорить вона плавно, трохи мляво, наче без ком і крапок. Авт. був не лише здивований, а просто-таки вражений несподіваною, небаченою вправністю, з якою вона крутить руками цигарки: з вогкуватого медово-жовтого тютюну, бездоганно рівненькі, навіть не треба обрізати ножицями кінчиків. "Авжеж, цього я дуже рано навчилась — може, це була моя найперша наука: спочатку для батька, як його в шістнадцятому посадили, потім для чоловіка, теж в'язня, а далі й сама півроку відсиділа: ну, звичайно, під час безробіття, і у війну також — не було коли розучитись,— пані Кремер прикурила щойно скручену цигарку, і якось ураз стало видно, що молодою вона була дуже гарненька. Звісно, вона й авт. почастувала, без жодних церемоній — скрутила другу, посунула її через стіл і кивнула головою, припрошуючи.— Ні, ні, я більше не хочу, не хочу. Я й у двадцять дев'ятому вже не хотіла, багато сили я ніколи не мала, а тепер її й зовсім не лишилось; у війну я кріпилась тільки задля сина, задля Еріха, все надіялася, що він не доросте до призовного віку, поки війна скінчиться, а він таки доріс, і його забрали, навіть не встиг довчитися на слюсаря — тихий, мовчазний, поважний хлопець був, і як прощалися, я востаннє в житті сказала щось політичне, небезпечне: "Перебіжи,— сказала йому,— зразу перебіжи!"— "Перебігти?" — спитав він і лоба наморщив, така звичка була в нього, а я тоді пояснила йому, як це перебігти.