Груповий портрет з дамою - Сторінка 30

Можна припустити, що й тут відіграла якусь роль та високопоставлена особа з комунального господарства, що воліє лишитися в тіні,— а втім, вона скромно заперечує "будь-яку свою причетність". Та однаково дві кімнати для "розподілу" ще лишились, "і ті осоружні Пфайфери — бо їх тим часом вигнала з їхнього хлівця фугасна бомба" (Лотта Г.) — почали натискати на всі пружини, щоб "оселитись під одним дахом з нашою любою невісточкою". Старий Пфайфер використовував те, що він постраждав від бомбардування, так само, як свою кульгаву ногу, й не соромився казати: "Тепер я віддав у жертву батьківщині й свою набуту чесною працею скромну власність" (Лотта Г.). Звісно, нас аж страх узяв, та потім Маргрет довідалась через свого туза (??—Авт.), що старого Пфайфера незабаром евакуюють зі школою на село, й не стали опиратись; і справді, вони докучали нам тільки три тижні, а тоді йому довелось їхати зі школою, й шкутильгання не помогло, то він уже й свою паскудну стару з собою забрав, і зостався з нами тільки їхній Генріх, пристойний хлопець — він уже записався добровольцем і чекав призову, це було зразу після Сталінграда" (Лотта Г.).

Авторові не зразу пощастило дізнатися щось певне про головного супротивника Лені в квітникарстві; звернутись до бюро догляду за могилами полеглих воїнів йому спало на Думку лише після того, як він марно переворушив цілі гори списків мешканців, полкових реєстрів тощо. Бюро догляду за могилами дало довідку, що Геріберт Кремп, 25 років, поліг на початку березня поблизу Рейну і похований над шосе

$> Генріх Белль, т 2

129

Франкфурт — Кельн; а за адресою Кремпової могили розшукати адресу його батьків було неважко. Однак розмова з ними вийшла вкрай неприємна; вони потвердили, що він працював у Пельцеровому квітникарстві, там "як завжди й скрізь, боровся за порядок і чистоту, а потім, коли батьківщина опинилась у такій тяжкій скруті, його не можна було втримати, він, хоч уже втратив ногу вище коліна, в середині березня зголосився добровільно до фольксштурму й знайшов найпрекраснішу смерть, якої лишень міг бажати собі". Крем-пові батько й мати, здається, вважають смерть сина за цілком нормальну річ і сподівались від автора того, чого він для них не мав: кількох співчутливих слів,— а що він і на показане йому фото реагував не дуже зворушено, то йому здалося за доречніше квапливо — як і з пані Швайгерт — попрощатися; на фото зображений досить несимпатичний (авторові) молодик з великим ротом, низьким лобом, білявим, кучерявим, наче зваляним чубом і очима, як ґудзики.

Щоб добути адреси трьох ще живих свідків-жінок, які працювали з Лені в квітникарстві у роки війни, досить було звернутись до міського адресного столу; після сплати належної невеликої суми авт. видали потрібні довідки. Першій, пані Ліані Гельтоне, що керувала в майстерні вінків контрольною групою, вже сімдесят років; вона власниця фірми, що складається з чотирьох квіткових крамниць. Живе вона в прегарному маленькому будиночку з чотирьох кімнат, кухні, передпокою і двох ванних, у передмісті, що не втратило ще сільського вигляду; будиночок опоряджено з бездоганним смаком, кольори гармонують з архітектурою, а що, крім того, в кімнатах повно книжок, то оформлення інтер'єрів не становило великої проблеми. Господиня — срібноволоса, дуже чепурна — поводилася стримано, однак не непривітно; на груповій фотографії, зробленій на вечірці в квітникарстві у 1944 році — її показав авт. Пельцер — навряд чи хто впізнав би в низенькій, натоптаній жінці з суворим обличчям і з хусткою на голові оцю тендітну, ще по-старечому вродливу даму, що гідно й трохи церемонно прийняла авт. В неї напрочуд жваві, ще нітрохи не вицвілі карі очі, у вухах сережки в формі кошиків зі срібної філіграні, в які вкладено по червоній кораловій кульці, й через ті сережки на неї трохи стомливо дивитись: сережки тремтять, корали в сережках тремтять, очі жваво бігають, і всі ці рухи занадто подразнюють зір спостерігача. По обличчю, по ледь зморшкуватій шкірі на шиї й руках видно, що пані Г. не цурається косметики і взагалі приділяє багато уваги своїй зовнішності, однак зовсім не для того, щоб приховати літа. На столі був чай, тістечка, сигарети в срібному портсигарі (їх там ледве поміщалось вісім), засвічена воскова свічка, сірники в порцеляновому футлярчику, розмальованому вручну — зодіак тільки з одинадцяти блакитних малюнків, а посередині вирізнений рожевим кольором дванадцятий — стилізований Стрілець, який наводив на думку, що пані Г. народилася під знаком Стрільця. Завіси блякло-рожеві, меблі досить світлі, горіхового дерева, доріжки білі, на стінах, де є вільні від книжкових полиць місця, гравюри з рейнськими краєвидами, ледь підфарбовані аквареллю,— шість чи сім (за цілковиту точність авт. поручитись не може), розміром щонайбільше чотири на шість сантиметрів, навдивовижу тонкі й виразні: краєвид на Бонн з Боєля, Кельн з Дойца, Цонс із правого берега Рейну між Урденбахом і Баумбергом, Обервінтер, Бопард, Реес; а оскільки авт., крім того, пригадує, що бачив там Ксантен, присунений художником трохи ближче до Рейну, ніж дозволяє географічна точність, то виходить, що гравюр усе ж було сім. "Так, так,— сказала пані Гельтоне й піднесла авт. срібний портсигар — як йому здалося, трохи чи не з такою міною, наче сподівалася, що він не візьме сигарети (авт. змушений був розчарувати її в цьому й помітив, як її чоло ледь-ледь захмарилося).— Ви не помиляєтесь, тільки краєвиди лівого берега. (Треба сказати, що вона випередила авт., який сам ще не встиг помітити, усвідомити й витлумачити цей факт!). Я була й лишаюсь сепаратисткою, і не тільки в душі: п'ятнадцятого листопада двадцять третього року мене поранено під Егідієнбергом, не на переможному, а на безславному боці, хоча для мене він лишається славним. Ніхто ніколи не переконає мене, ніби цей край належить до Пруссії; він ніколи до неї не належав, а отже, й до так званого райху, заснованого Пруссією. Я й досі сепаратистка й стою за незалежну Рейнську область — не французьку, а німецьку. Кордон з Німеччиною по Рейну, Ельзас і Лотарін-гія теж, певна річ, наші, а як сусід — нешовіністична Франція, республіканська, звісно. Отож у двадцять третьому я втекла до Франції, там загоїла рану й мусила вже тоді, двадцять четвертого року, вертатись до Німеччини під чужим ім'ям, з фальшивими документами. Та й згодом, у тридцять третьому, краще було зватись Гельтоне, а не Еллі Маркс, а знов на чужину, знов у еміграцію я не хотіла. А знаєте чому? Бо я люблю цей край і людей, що живуть тут;

вони тільки попали не в ту, що треба, історію, і можете мені скільки завгодно доводити своїм Гегелем (авт. зовсім не збирався щось доводити їй Гегелем! — Авт.), ніби попасти не в ту історію неможливо. Я мала ательє паркової архітектури, досить прибуткове, але після тридцять третього вирішила його спекатись — просто збанкрутувати, бо то був найпростіший і найнепомітніший спосіб, хоч і це було не так легко зробити, бо моє ательє мало успіх у замовників. Ну, потім був клопіт з арійським родоводом, слизьке, небезпечне діло, але я ще мала друзів у Франції й виписала його звідти. Розумієте, ця Ліана Гельтоне двадцять четвертого року вмерла в одному паризькому борделі, і поховали її під ім'ям Еллі Маркс із Саарлуї. Я й виписала собі її родовід через одного паризького адвоката, що мав знайомих у посольстві, та хоч як таємно все це робилось, але одного дня надійшов лист із якогось села біля Оснабрюка, і в тому листі такий собі Едуард Гельтоне писав своїй Ліані, що він їй усе пробачить, "тільки вертайся додому, я тебе на руках носитиму". Довелось нам зачекати, доки зберуть усі дані й виготовлять родовідну посвідку, а потім поховати в Парижі й ту Ліану Гельтоне, хоч вона тим часом працювала в Німеччині квітникаркою. Все вийшло гаразд. Кінці було сховано, й досить певно, але не так, щоб абсолютно певно, тому я вирішила, що найкраще приліпитись до наці, до Пельцера".

У пані Гельтоне був чудовий чай, втричі міцніший, ніж у черниць, і дуже смачні тістечка, от тільки занадто часто — вже втретє— простягав авт. руку до срібного портсигара, хоча попільничка завбільшки з горіхову шкаралупку навряд чи могла вмістити попіл і недокурок третьої сигарети. Безперечно, пані Гельтоне жінка розумна й стримана; а що авт. не суперечив її сепаратистським поглядам і навіть охоти не мав суперечити, то, незважаючи на його нестриманість у курінні й питті чаю, її прихильність до нього, здається, не згасала.

"Можете собі уявити, як я тремтіла весь час, хоч насправді зовсім даремно, бо родичі тієї Ліани Гельтоне так ніколи й не з'явились на обрії; але ж у Пельцера могли провести сувору перевірку персоналу, та й, крім того, там ще були отой клятий наці Кремп, і Ванфт, і шовіністка Цефен — із нею я працювала за одним столом. Сам Пельцер має і завжди мав геніальний нюх; він, видно, відчув, що я не цілком твердо стою на ногах, бо як він почав занадто відверто й зухвало оту крутню з вінками, а я злякалася, що не через себе, а через нього вклепаюсь у халепу, та сказала йому, що хочу звільнитись, то він глянув на мене так чудно й перепитав: "Ви хочете звільнитись? А ви можете дозволити собі це?" Я певна, що він не міг знати нічого, тільки нюхом відчув, але тоді я сполошилась і взяла свою заяву назад, а він, звісно, помітив, що я справді сполошилась, а отже, мала на те причину, і потім при кожній нагоді наголошував моє прізвище так, ніби фальшиве; а про Ільзу Кремер він, звичайно, знав, що її чоловіка як комуніста замордували в концтаборі, та й у Пфайфер він щось відчув і тут уже своїм нюхом натрапив на серйозніший слід, ніж міг сподіватися він сам і всі ми. Що Лені Пфайфер і той Борис Львович симпатизують одне одному, було досить помітно — і само собою дуже небезпечно, але щоб таке — стільки відваги я від неї не сподівалася. І ще одним Пельцер показав свій добрий нюх: у сорок п'ятому він зразу дізнався, що квіти називаються flowers, тільки з вінками трохи схибив — називав їх circles і американці спершу думали, він говорить про якісь таємні гуртки".

Пауза. Недовга. Кілька запитань авт., що під час тієї паузи сяк-так умостив у срібну шкаралупку третього недокурка і, розглядаючи книжкові полиці на всю стіну, бездоганно акуратні, з симпатією відзначив, що томики Пруста, Стендаля, Толстого й Кафки дуже потерті — не брудні, не заяложені, а саме потерті, зношені, як улюблена одежина, без кінця прана й лагоджена.

"Так, я люблю читати, особливо перечитувати вже не раз читані книжки — Пруста я вперше прочитала ще двадцять дев'ятого року, в перекладі Беньяміна...