Груповий портрет з дамою - Сторінка 4

- Генріх Белль -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Мати Лені на знімку усміхається, не те щоб силувано, але напружено.

Батько Лені, знятий дешевим апаратом у сорок дев'ять років, так само незадовго до своєї смерті 1949 року, теж усміхається, анітрохи не напружено. Він стоїть біля зруйнованого будинку в старанно, але не раз уже латаному мулярському комбінезоні, в лівій руці тримаючи лом із тих, що їх утаємничені звуть "лапою", а в правій молот, відомий утаємниченим як "довбня". Перед ним, обабіч нього, за ним лежать сталеві бруси різного розміру; може, та усмішка звернена до них, як у рибалки до своєї денної здобичі. Справді, то була, як ми далі докладно пояснимо, його денна здобич, він тоді працював на згадуваного вже колишнього господаря квітникарства, який рано вчув, що "брухт пахне грошима" (вислів Лотти Г.). Батько Лені на знімку простоволосий, чуб у нього дуже густий і тільки ледь узявся сивиною. Дуже важко визначити соціальне становище цього високого, стрункого чоловіка, що так природно тримає в руках своє знаряддя праці. На кого він схожий: на пролетаря? Чи на аристократа? На людину, що виконує звичну їй працю, чи ця явно важка робота їй чужа? Авт. схильний думати, що обидва визначення слушні, і щодо праці також. Коментар Лотти Г. до цього знімка підтверджує його думку, вона називає батька Лені на цьому знімку "паном пролетарем". Ні з чого не видно, що батькові Лені набридло жити. На вигляд він ані молодший, ані старший за свій вік; він достоту "чоловік років під п'ятдесят, що добре зберігся". У матримоніальному оголошенні він міг би пообіцяти, що "зробить щасливою життєрадісну супутницю, бажано не старшу за сорок років".

На інших чотирьох знімках — чотири юнаки, всі десь років по двадцять, троє з них загинули, четвертий (син Лені) ще живий. Двоє з юнаків мають на знімках певну ваду, що стосується тільки їхнього одягу: хоч це погрудні знімки, на обох добре видно уніформу німецького вермахту, а на тій уніформі — орла і свастику, ту символічну композицію, що втаємниченим відома як "збанкрутований стерв'ятник". Це її рідний брат Генріх Груйтен і брат у перших Ергард Швай-герт, яких — так само як і третього загиблого — треба зарахувати до жертв другої світової війни. Генріх і Ергард обидва мають "якийсь суто німецький" (авт.) вигляд, "чимось" (авт.) скидаються на геть усе німецьке освічене юнацтво; може, ця думка стане ясніша, коли ми процитуємо тут Лотту Г., для якої обидва вони —"бамберзькі лицарі": характеристика, як буде з'ясовано згодом, не тільки похвальна. Щоб інформація була повна, треба сказати, що Е. білявий, а Г. шатен; що обидва теж усміхаються, усмішка в Е.—"щира й простодушна" (авт.), надзвичайно мила, а в Г.— не така щира, в куточках його уст помітні сліди того нігілізму, який помилково звуть цинізмом і який на 1939 рік, коли зроблено обидва знімки, можна визначити як досить ранній, майже прогресивний.

Третій з небіжчиків на знімках Лені — радянський громадянин на ім'я Борис Львович Колтовський. Він не усміхається; цей знімок — збільшена аматорська фотокартка паспортного формату, зроблена в Москві 1941 року,— справляє враження вже майже графічної роботи. Б. на ньому — поважний, блідий чоловік з таким високим чолом, що спершу здається, ніби він рано полисів, та потім, роздивившись, яке густе його біляве, кучеряве волосся, починаєш розуміти, що це характерна прикмета Бориса К. Очі в нього темні, досить великі, через окуляри в простій оправі відблиски світла в них можна сприйняти як витончений графічний засіб. Хоч цей чоловік поважний, худий і на диво високочолий, зразу видно, Що на той час, як робився знімок, він був молодий. Він У цивільному, в сорочці з виложистим коміром, без піджака,— видно, що знімався літньої пори.

На шостій фотографії зображено живого, сина Лені. Хоч він, коли знімався, був такого самого віку, як Е., Г. і Б., проте здається наймолодшим; може, тому, що тоді вже фотоматеріал був кращий, ніж 1939 і 1941 років. На жаль, не можна заперечити, що Лев на цьому знімку 1965 року не тільки усміхається, а просто сміється: кожен, не вагаючись, назвав би його "веселим хлопцем". Подібність між ним, батьком Лені і його батьком Борисом безсумнівна. Він має "груй-тенівський чуб" і "баркелівські очі" (мати Лені була в дівоцтві Баркель.— Авт.), що додають йому ще й подібності з Ергардом. Його сміх, його очі недвозначно свідчать про те, що він напевне не успадкував двох материних рис: він ані мовчазний, ані потайний.

Тут треба згадати ще одну річ з одягу, таку саму дорогу для Лені, як знімки, зображення органів людського тіла, піаніно і свіжі булочки: її купальний халат, який вона помилково, але вперто зве пеньюаром. Це витвір із волохатої бавовняної тканини "довоєнної якості" (Лотта Г.), колись, як видно з вивороту і з рубців на кишенях, кольору червоного вина, а за цей час — за тридцять років!—вилинялий до кольору ріденького малинового сиропу. В багатьох місцях він зацерований простими цеглястими нитками, треба сказати, дуже вправно. Лені рідко коли розлучається з цим пеньюаром, майже не скидає його і начебто казала, що хотіла б, "аби її й поховали в ньому" (Ганс і Грета Гельцени, що інформують авт. про все, що стосується хатнього життя Лені).

Мабуть, варто ще коротко згадати про теперішній склад пожильців Лені: дві кімнати вона здає Галсові і Греті Гельце-нам; дві — португальській родині Пінто, що складається з батька Хоакіма, матері Ани-Марії та трьох дітей — Етельві-ни, Мануели й Хосе; одну — трьом робітникам-туркам, уже не дуже молодим; звати їх Кая Тунч, Алі Килич і Мехмет Шахін.

II

Звичайно, Лені не завжди було сорок вісім років, і нам доведеться кинути погляд назад.

На знімках з молодих років Лені без зайвих балачок можна назвати гарною, милою дівчиною; навіть у формі нацистської організації для дівчат — тринадцяти-, чотирнадцяти— і п'ятнадцятирічна — вона має симпатичний вигляд. Жодна особа чоловічої статі не оцінила б її тілесної вроди нижче як "непогана, бісова дівчина". Людський потяг до парування від любові з першого погляду переходить просто в спонтанне бажання мати інтимні стосунки з особою іншої чи тієї самої статі, яке не гасить навіть тривалий зв'язок; воно виливається в усі форми жаги, аж до найглибшої, шаленої, що відбирає спокій душам і тілам. Усі його різновиди, що виявляються так само незаконно, як і незакономірно, Лені могла б викликати і викликала. Коли їй минув сімнадцятий, вона зробила рішучий стрибок від гарної дівчини до красуні, який темноокій блондинді вдається легше, ніж ясноокій. На цій стадії жоден чоловік не оцінював її нижче ніж "чудова".

Треба ще сказати кілька слів про навчання Лені. У шістнадцять років вона пішла працювати в контору свого батька, який помітив той стрибок від гарної дівчини до красуні і, насамперед маючи на оці дію Лені на чоловіків (це все відбувається 1938 року), почав брати її з собою на важливі ділові наради, де вона сиділа з олівцем та записником на колінах і часом занотовувала якусь тезу. Стенографувати вона не вміла й ніколи не навчилася б. Правда, абстрактне і абстракції не були їй зовсім неприступні, але вчити "гачки", як називала вона стенографію, вона не мала ніякого бажання, її шлях до освіти був устелений стражданнями, швидше стражданнями вчителів, аніж її власними. Вона скінчила — після того як двічі не те щоб лишилася на другий рік, але була "добровільно переведена до молодшого класу" — чотири класи народної школи з пристойним, хоч і добре підправленим атестатом. Один живий ще свідок із педагогічної ради народної школи, шістдесятип'ятирічний пенсіонер Шлокс, колишній директор, якого вдалося відшукати на селі, де він доживав віку, оповів, що Лені час від часу навіть пробували спровадити в школу для відсталих, але її вберегли від цього дві обставини: батькова заможність, що впливала,— як наголошує Шлокс,— не прямо, а опосереднено, і те, що Лені два роки поспіль, в одинадцять і дванадцять років, здобувала звання "найчистокровнішої німецької дівчини школи", яке присуджувала комісія расової приналежності, що їздила від школи до школи. Якось Лені навіть брала участь у конкурсі на звання "найчистокровнішої німецької дівчини міста", але посіла тільки друге місце, поступившись дочці протестантського священика, що мала ясніші очі,— очі Лені тоді вже були не зовсім блакитні. То хіба ж можна було "найчистокровні-шу німецьку дівчину школи" послати в школу для відсталих? Дванадцяти років Лені пішла до монастирського ліцею, під нагляд черниць, але в чотирнадцять її довелося звідти забрати: за цей час вона раз ганебно лишилася на другий рік, а раз її перевели тільки після того, як батьки врочисто пообіцяли, що далі в школі її не залишать. Своєї обіцянки вони дотримали.

Щоб не склалося хибного уявлення про навчання Лені, треба дати об'єктивну інформацію, що пояснить, у які несприятливі умови вона потрапила на освітньому шляху, коли ступила на нього, або ж, краще сказати, коли її на нього штовхнули. Тут не йдеться про вину — ні в народній школі, ні в ліцеї, до якого Лені ходила, в неї не було якихось великих неприємностей, самі лише непорозуміння. Лені була досить здібна, навіть жадібна чи спрагла до науки, і всі зацікавлені особи намагалися вдовольнити цю її жадобу чи спрагу. Але пропоновані їй наїдки й напої не відповідали ані її розумовому розвиткові, ані її нахилам, ані її сприйнятливості. Здебільшого, чи, може, навіть завжди пропонованому матеріалові бракувало того чуттєвого змісту, без якого Лені не здатна була чогось засвоїти. Письмо, наприклад, вона опанувала дуже легко, хоч це такий абстрактний предмет, що можна було сподіватися протилежного; але він був пов'язаний для Лені з оптичними, дотиковими, навіть з нюховими відчуттями (згадаймо залах чорнила, олівців, різних гатунків паперу), тому її не лякали навіть складні вправи і граматичні тонкощі; її письмо — до якого, на жаль, вона вдається надто рідко — було й лишилося чітке і приємне, просто-таки здатне, як авторитетно запевняє пенсіонер Шлокс, колишній директор (джерело інформації з усіх принципових педагогічних питань), "викликати еротичне чи сексуальне збудження". Найбільшу халепу Лені мала з двома спорідненими предметами: релігією і арифметикою, відп., математикою.