Груповий портрет з дамою - Сторінка 6

Важко сказати, чи вона мала хист до куховарства, а ще важче з'ясувати, чи не здавались їй приготовані на уроках домоведення страви "ніякими" через метафізичний страх черниць перед будь-якими присмаками. На жаль, із неї безперечно не вийшло доброї куховарки; їй тільки подеколи вдається юшка та ще десерт, крім того, вона — що не така вже й звичайна річ — добре готує каву і дуже любила варити їжу для дітей (свідок М. в. Д.), але так і не навчилась готувати справжній обід.

Як доля підливи може залежати від хибного, випадкового поруху чиєїсь руки з присмакою, так і релігійне виховання Лені через сліпий випадок зазнало цілковитого краху (чи, краще сказати, на щастя, не вдалося). Коли йшлося про земні, матеріальні речі — про хліб чи вино, про те, що когось годилося обняти чи покласти на нього руку,— то вони не завдавали Лені жодних труднощів. Вона й досі вірить, що людину можна вилікувати, натерши її слиною. Але хто кого нині натирає ще слиною? Лені не тільки лікувала слиною радянського юнака і свого сина, а й робила щасливим радянського юнака й заспокоювала свого сина тільки тим, що клала на них руку. Але хто нині ще кладе на когось руку? Що то був за хліб, який їй давали на перше причастя (останній церковний обряд, у якому вона брала участь), і де в біса ділося вино? Чому їй не дали його? Що син святої діви водився з жінками, також і з пропащими,— все те надзвичайно подобалося Лені й могло б її так само вкинути в захват, як вигляд зоряного неба.

Можна собі уявити, що Лені, яка ціле життя так любила вранці їсти свіжі булочки, що через них навіть наражалася на глум сусідів, палко чекала на свято першого причастя. Треба сказати, що Лені в ліцеї не допустили до першого причастя, бо під час підготовчих уроків вона раз у раз втрачала терпець і просто-таки нападала на вчителя релігії, вже й тоді літнього сивого чоловіка, аскетичного на вигляд, а після уроків з дитячим запалом допитувалась: "Ну, коли ж ви дасте мені той хліб життя, га? Чого я маю стільки чекати?" Цей учитель, від якого нам залишилось тільки ім'я — Еріх Брінгс — та кілька публікацій, вважав стихійний вияв чуттєвості Лені "злочинним". Він був наляканий тим нетерпінням, яке він охрестив "чуттєвою жадобою". Звичайно, він рішуче відхилив зухвалі вимоги Лені й відклав її конфірмацію на два роки за "виявлену незрілість і нездатність зрозуміти святі дари". Є два свідки цього випадку; перший свідок — старий Гойзер, який добре пам'ятає про нього й розповідає, що "тоді ледве вдалось уникнути скандалу", та оскільки черниці з огляду на внутрішньо-політичні обставини були в скрутній ситуації (1934 рік!), про що Лені й гадки не мала, то, на жаль, вирішили "цій справі не давати розголосу". Другий свідок — сам старий учитель релігії, який мав свого коника, "теорію часток", що полягала ось у чому: він місяцями чи й роками, беручи до уваги найрізноманітніші казуїстично вигадані обставини, розводився про те, що могло б, чи повинне було, чи мало б, чи мусило б статися з частками облаток за тих обставин. Отож цей добродій, що як фахівець у галузі часток ще й досі має деяку славу, згодом почав періодично публікувати в одному літературно-теологічному часописі "Нариси з мого життя", де, між іншим, розповів і про випадок з Лені; як людина без сорому і фантазії він вивів її під ініціалами: "така собі Л. Г., тоді дванадцятирічна дівчина". Він змальовує "жагучий погляд" Лені, її "чуттєві уста", знаважливо згадує її простацьку вимову, дім її батьків називає "вульгарним, типовою оселею скоробагатьків", а закінчує словами: "На таке матеріалістично-пролетарське жадання святих дарів я, звичайно, мусив відповісти відмовою". Хоч батьки Лені не були надто релігійні й не вельми вчащали до церкви, а все ж, улягаючи поглядам своїх кіл і свого середовища, вважали прикрістю і навіть ганьбою, що Лені "не відбула цього разом з усіма", і послали її "відбути це" в чотирнадцять з половиною років, коли вона вже вчилася в пансіоні. Та оскільки на той час у Лені (за вірогідним свідченням Марії ван Дорн) уже почалося жіноче, церковне свято зійшло нанівець, і світське також. Лені жадібно накинулась на ту крихту хліба, вся вона була готова справді впасти в екстаз,—"і ось мені (так розповідала вона потім шокованій Марії ван Дорн) поклали на язик той безбарвний, тоненький сухий шматочок, що не мав ніякого смаку. Я мало не виплюнула його!" Марія хрестилась і дивувалася, що стільки речей навколо, які промовляли до чуттів Лені,— свічки, ладан, органна й хорова музика,— не допомогли їй здолати розчарування. Навіть святковий обід після повернення з церкви — спаржа, шинка, ванільне морозиво з вершками — не скрасив їй того розчарування. Лені щодня доводить, що вона й сама не байдужа до "часток": вона визбирує з тарілки всі крихти своїх улюблених булочок і вкидає в рот (Ганс і Грета).

Хоч у цьому звіті ми й намагаємося якомога уникати непристойностей, а проте, щоб картина була повна, треба, мабуть, сказати, що вчитель релігії в пансіоні, який допустив Лені до першого причастя тільки на вимогу директриси, нестарий іще чоловік на ім'я Горн, такий самий аскетичний на вигляд, як і його колега з ліцею, давав своїм ученицям, перед тим як вони кінчали науку — наймолодші в шістнадцять років і найстарші в двадцять один,—відомості про статеве життя. Лагідним голосом, послуговуючись винятково кулінарною символікою й не дозволяючи собі бодай натяку на точні біологічні деталі, він порівнював статевий акт, який називав "необхідним засобом продовження роду", з "суницями в сметані", захоплено вигадував усе нові порівняння, що мали дати уявлення про дозволені й недозволені любощі; в його розповіді не останню, хоч і не зрозумілу дівчатам, роль відігравали "кренделі". Треба відзначити, що під час тієї лекції, коли вчителів лагідний голос із допомогою незбагненної, винятково кулінарної символіки давав їм незбагненні відомості про любощі й статеві стосунки, Лені вперше в житті почервоніла (Маргрет). Оскільки вона нездатна каятись — ця риса дуже полегшувала їй сповідь, яку вона байдуже відбувала як порожню формальність,— то, мабуть, навчальний експеримент учителя зачепив у ній якісь не відомі ще центри почуттів. Щоб склалося більш-менш правильне уявлення про відверту, пролетарську, майже геніальну чуттєвість Лені, мусимо додати: Лені не була безсоромна, а все ж той перший у її житті випадок, коли вона почервоніла, можна вважати сенсацією. Принаймні для самої Лені та раптова, мимовільна реакція була цілком несподіваною, болісною і тяжкою. Зайве тут буде ще раз наголошувати, що в ній таїлося величезної еили еротичне і сексуальне сподівання, і коли вчитель релігії в такий дивний спосіб заходився пояснювати те, що водночас звеличували як причастя і як таїнство, її обурення і збентеження вилилось у незнану їй досі форму: вона почервоніла. Заникуючись з люті, червона як рак, вона просто вийшла з класу, за що дістала нову двійку з релігії у випускному свідоцтві. А ще їй на уроках релігії без кінця втовкмачували в голову, що аж ніяк не викликало в неї захвату, назви трьох гір Європи: Голгофи, Акрополю і Капі-толію. А втім, Голгофа в її уявленні була досить симпатична гора, і з Біблії Лена знала, що то, власне, й не гора, а тільки горб і лежить він зовсім не в Європі. Беручи до уваги те, що Лені все ж таки не забула "Отче наш" та "Богородице, діво, радуйся" і часом ще навіть проказує ці молитви, що вона знає кілька уривків з інших молитов і вважає стосунки з дівою Марією за звичайну річ, може, тут буде доречно висловити припущення, що її релігійних здібностей так само недооцінили, як і її чуттєвості, і що з неї, либонь, вийшов би великий містик, якби її хист вчасно виявили й розвинули.

А тепер, нарешті, спробуймо накидати бодай начерк пам'ятника одній особі, яку вже, на жаль, не можна ні викликати, ні вислухати як свідка, бо вона померла наприкінці 1942 року за нез'ясованих досі обставин; її звело в могилу не пряме насильство, а лише загроза прямого насильства і байдужість тих, хто її оточував. Крім Б. Г. Т. і Лені, ніхто, мабуть, не любив тієї особи; навіть після пильних пошуків не вдалося з'ясувати, яке було її світське ім'я, звідки і з якого середовища вона походить. Відоме тільки, і то від кількох свідків — від Лені, Маргрет, Марії і від того Б. Г. Т., колишнього учня букініста, який вважає, що його досить називати ініціалами,— її черниче ім'я: сестра Рахель. А ще прізвисько: Гаруспіка. На той час, коли вона мала стосунки з Лені й одночасно з Б. Г Т. (1937—38 pp.), їй було десь років сорок п'ять. Сестра Рахель була дрібна, жилава (вона розповідала — не Лені, а Б. Г. Т.,— що колись навіть стала чемпіонкою "Німецької молоді" серед жінок з бар'єрного бігу на 80 метрів!); мабуть,—1937—38 pp. вона мала всі підстави не розказувати про своє походження й освіту,— вона була, як тоді казали, "високоосвічена жінка", що їй не завадило свого часу захистити дисертацію і, може, ще й другу (звичайно, під іншим ім'ям). Зріст її, на жаль, можна визначити тільки з пам'яті свідків: приблизно 1 м 60 см; вага десь біля 50 кг; коси чорні з сивиною; очі блакитні; не виключене кельтське походження, так само єврейське. Б. Г. Т., бібліотекар без диплома, що опрацьовує каталоги давніх видань у одній міській бібліотеці середнього обсягу й має деякий вплив на її комплектування, досить змарнілий як на свої літа чоловік, чемний, без особливої ініціативи й темпераменту, був, мабуть, закоханий у ту черницю, хоч різниця у віці між ними сягала щонайменше двадцяти років. Те, що йому пощастило аж до 1944 року уникнути служби у вермахті й таким чином лишитися своєрідною missinq link 1 між Лені й сестрою Рахеллю (коли його на п'ятому році війни все-таки взяли в армію, Б. Г. Т. мав уже без чогось двадцять шість років і, як він сам запевняє, був здоровий як дуб), свідчить про його впертий, цілеспрямований розум.

У кожному разі, він жвавішає, в очах його світиться майже захват, коли мова заходить про сестру Рахель. Він неодружений, не курить і, як можна зробити висновок із запахів у його двокімнатній квартирі з кухнею і з ванною, вміє чудово куховарити. Він цінує тільки давні книжки і зневажає

1 Необхідною ланкою (англ.).

нові видання: "Нова книжка — це взагалі не книжка" (Б.