Хмара - Сторінка 10

— Вона повторила суворіше: — Еммо!

Потім до Пола:

— Я думала, між іншим, що ви з Пітером збиралися працювати.

— Був такий задум.

— Не знаю, що вона хоче довести.

— Мені здається, вона й сама цього не знає. — Пол обернувся до Емми. — Еммо, ти точно пам'ятаєш, що тітка Кет, коли ви розлучалися, не казала, що піде додому?

— Вона знову пропала?

Бела витягла руку.

— Ні, любенька. Це не має значення. Збирайся мерщій. І Том теж.

Пол сказав:

— Я залишусь.

Бела скоса позирнула на нього:

— Не треба.

Вона взяла за руку Емму, потім малого Тома й повела їх назад до бука. Саллі вийшла назустріч і перейняла Тома. Пол ішов слідом, потираючи бороду.

Під деревом Кандіда заявила, що вони не можуть вертатись додому без Кет. Бела відповіла, що Кет, цілком імовірно, подалась додому сама, щоб приготувати чай. Пітер запитав, у який бік вона пішла. Саллі, опустившись навколішки, темно-зеленим рушником витирала Томові ноги. Кандіда зробила припущення, що тітоньку Кет укусила гадюка. Бела посміхнулась.

— Від цього не вмирають, ясочко. Та й ми б її почули. Вона, либонь, просто пішла раніше.

Грати Гамлета перед змією. Саллі передала рушник Белі.

— Він мокрий! — поскаржилася Емма, вириваючись.

— Лялечка, — дражнилась Кандіда.

Пол відвернувся, криво посміхаючись до Пітера.

— От би де придався старий полковий капрал: на вилазці.

Пітер вищирив зуби.

— Скажений день. Місце — найвищий сорт. Якби можна було зазняти.

— Пробач за Кет. Вона викидає коники.

— Сподіваюсь, не через нас.

— Боже, звичайно ні. Просто… Бела непокоїться.

Рішучий голос Бели:

— Еммо, якщо ти не замовкнеш, я тебе наляскаю.

Чоловіки обернулися. Емма стояла, стиснувши губи, мало не плачучи, а мати енергійно терла їй ноги. Кандіда робила "колесо", щоб показати, що вона вже доросла й аніскільки не втомилась. Бела натягла на Емму цегляного кольору штани, застебнула їх і поцілувала доньку в маківку.

— Ну, — сказав Пол, — уперед, Христове вояцтво?

Він рушив попереду, разом з Кандідою. Пітер ішов слідом, тримаючи сина за руку.

— Деньок — найвищий сорт. Томе, еге ж?

Позаду дибали Бела та Саллі, а між ними — Емма, яка спитала, чи не забули раків.

Хвилька, і голоси вмерли, місце спорожніло; старий бук, трава, видовжені тіні, валуни, плюскіт води. Коричнево-чорно-білий одуд промайнув над водою і сів на одну з нижніх гілок бука. Трохи почекавши, перелетів на траву, де вони сиділи; стояв, настовбурчивши схожий на віяло гребінь. Потім ударив по землі кривим дзьобом і вбив мураху.

В Емми розстебнулася сандалька, й Бела опустилась навколішки. Саллі пішла вперед, щоб наздогнати Пітера й Тома. Позаду, коли вони знов вирушили, Емма почала розповідати матері (якщо та пообіцяє не розказувати Кандіді, ще не вибаченій за те, що вона наступила на прегарну, побудовану з прутиків, лісову хатку принцеси Емми, яку допомагали зводити звірі) тітчину казку, вірніше, виправлений варіант її, в кінці якого не буде жодної двозначности. Саллі наздогнала Пітера, що, як і раніше, вів сина за руку. Він дозвільно обійняв Саллі за плечі. Вона принюхувалася:

— Чиїм кремом ти натирався?

Пітер теж посьорбав носом.

— Кат його знає. Валявся під рукою. — Він підморгнув і скривився. — А Том хоче тут оселитися.

Саллі нахилилася до малого:

— Правда, Томе? Тобі тут подобається?

Малий кивнув. Вони змушені були вишикуватись вервечкою в тому місці, де стежка вужчала між розбуялим підліском. Пітер підштовхнув Тома вперед. Саллі йшла позаду, маючи перед очима спину Пітера. Стежка знову поширшала. Том запитав, чи завтра також буде вилазка.

— Можливо, приятелю. Не знаю. Ну, та все одно що-небудь придумаємо.

Саллі йшла, не торкаючись плеча Пітера, і дивилася збоку на його обличчя.

— Ти точно не бачив її?

Він роздратовано озирнувся на Саллі. Вона перевела очі на стежку. Потім промовила:

— Від тебе пахне, як вранці пахло від неї.

Пітер прибрав ображеного виразу:

— Голубонько, я тебе прошу! — А потім: — Не дурій. Мабуть, то був її крем. Тобто я взяв його після ленча.

Саллі й досі розглядала стежку.

— А коли ми пакувалися, я його не бачила.

— Значить, вона взяла його з собою, коли пішла. І заради бога, не будь такою…

Саллі відвернулася.

— Дуже дякую.

— Ти на це заслужила.

— Я принаймні знаю тепер, що я зануда.

Пітер смикнув сина за руку:

— Ану, Томе, давай, хто швидше! Он до того дерева. На старт. Увага, Марш!

Він вибіг на кілька кроків уперед, але потім дозволив чотирирічному хлопчикові випередити.

— Ти переміг! — Пітер узяв сина за плече, й вони повернулись назустріч Саллі, яка йшла неквапно. — Том виграв.

Дитині дісталася жалюгідна подоба усмішки. Пітер забрав од Саллі кошик, швидко притяг її до себе вільною рукою й зашепотів у вухо:

— Я й справді шаленію за нею. Тільки відкладаю некрофілію на старість.

Саллі випручалася, тільки частково злагідніла:

— З тобою ніколи не знаєш…

— Не відставай, Томе. Дай руку Саллі.

Далі вони вели малюка вдвох.

Пітер стиха мовив:

— Вигадай серйознішу причину.

— Ти вже сам назвав одну.

— Один-один.

— Ти ні на що не зважаєш.

— Чиє б нявчало…

— Ти тільки й думаєш, як завіятись на цілий день. Залишаєш мені свою піжаму й забуваєш про моє існування.

Він звів дух і тим самим урятувався від необхідносте відповідати. Попереду, де дерева розступались, переходячи в луку, вони побачили Пола з Кандідою, які стояли на відкритому місці й дивились у небо. Кандіда помітила їх і схвильовано на щось кивнула. Листя заважало їм зрозуміти, що вона має на увазі. Але, вийшовши на луку, вони теж побачили.

Хмару, але таємничу хмару, з тих, що назавжди закарбовуються в пам'яті, бо вона така ненормальна, невідповідна до загальних уявлень. Вона насувалася з півдня, з-за стрімчаків, на які лазив Пітер. Хмара неначе піднялася з-під землі, згубна й зловісна величезна сіра повстина з білими краями; поза сумнівом, носійка шаленої бурі, вона вже височіла над скелястою стіною. Її передрікали сьогоднішня спека й безвітря… І все-таки вона вражала. І спокій пообіднього сонця, тиша навкруги раптом здалися надприродними, несправжніми, глузливими, як зуб'я погано замаскованого капкана.

Пітер спитав:

— Господи, звідкіль вона взялася?

Пол стояв, згорнувши руки, і спостерігав хмару.

— Таке трапляється. Коли несподівано починається надто велика спека. А потім приходить холодне повітря з Піренеїв.

Кандіда дивилася на Саллі:

— Цілу ніч гримітиме, будуть блискавки. Але що з Кет?..

Пол посміхнувся й скуйовдив доньці волосся.

— Кет сама побачить. І взагалі, вона десь уже давно вдома. І хвилюється за нас.

— Закладаюсь, що її там нема, — Кандіда, щоб нею не легковажили, звела обличчя до батька. — Закладаюся з тобою на два франки, тату.

Той, не звертаючи на неї уваги, підняв свій кошик та сказав Пітерові й Саллі:

— Знаєте що, ви йдіть. А я почекаю на Белу. — Він поліз у кишеню:

— На ключ, Пітере. Кандідо, проведи їх, будь ласка, додому і…

Кандіда кивнула:

— Он вони! Як завжди, запізнюються.

Всі озирнулись. Бела та Емма поволі плентали поміж дерев. Емма попереду, вона говорила й ішла задом наперед, щоб бачити материне обличчя. Але помітивши, що та дивиться понад її головою, повернулась і побігла вперед, до групи, що стояла на луці. Пол ішов назустріч Белі.

Уникаючи очей Пітера, Саллі спитала:

— Може, й ти пішов би пошукати Кет?

Пітер скривився:

— Я гадаю, вони воліють розібратися з цим самі. — Він нахилився до сина: — Хочеш покататися, Томе?

Саллі спостерігала, як він садовить дитину собі на шию й біжить по траві, мале злякане личко метляється в нього над головою. Том міцно вчепився за тата, надто нажаханий, щоб протестувати.

— Краще я піду з вами, — сказала Кандіда до Саллі. — А то ви ще заблукаєте.

До них приєдналась Емма.

— Дядьку Пітере, а можна й мені покататись? Будь ласка!

Кандіда владно витягла руку, заступаючи їй шлях.

— Ні, не можна. Ми поспішаємо додому.

— Я хочу покататись!

Пітер клусом перетнув луку, гуцаючи Тома. Саллі озирнулася на Пола з Белою, які зупинились і про щось балакали. Пол, руки в боки, дивився вздовж берега.

Кандіда визвірилася на сестру:

— Тільки спробуй!

Потім раптово кинулася назад і схопила Емму, яка вже хотіла була побігти назад до батьків. Емма кричала, Пол, обернувшись, гукнув:

— Кандідо! Припини!

— Емма вередує!

— Брешеш!

— Залиш її. Відведи додому дядька Пітера та Саллі.

Саллі запропонувала дівчинці:

— Ходім, Кандідо.

Кандіда завагалась, потім ущипнула сестру за руку.

— Тварюка!

Кандіда звела очі на Саллі, знизала плечима:

— Воно таке мале!..

Емма кидається навздогін, штурхає сестру в спину й несеться далі, до Пітера й Тома, які трюхикають лукою. Кандіда погналась за нею. Емма почала верещати, впала. Сестра навалилася на неї. Вереск тривав, але за ним не відчувалося справжнього болю. Пусти, пусти, пусти. Саллі озирнулася на ліс. Дорослі більше не зважали на дітей. Пол та Бела, стоячи до них спиною, немов чекали, що Кет зараз з'явиться на стежці за ними. Саллі підібрала кошик, залишений Пітером на траві, й рушила в той бік, де Кандіда стояла навколішки над Еммою, котра вже трохи заспокоїлась; тепер уже здавалося, що це все-таки гра: дівчата лоскочуться, а не щипаються. Обіцяю, сказала Емма. Обіцяю. Попереду Пітер і Том зникли серед тополь на протилежному краї луки. Саллі дивилася через плече на хмару.

Ці люди, яких вона не знала до вчорашнього дня; ця чужа країна й чужий пейзаж; ця роль, що вона змушена грати; і нема поруч подруги, з якою можна порадитись; неясне відчуття, що тебе визискують, підозрюють, зневажають, що ти небажана гостя; ця втома, опалена шкіра; і домівка так далеко; передчасна менструація, але це неможливо; і хочеться плакати, але не вільно. Саллі пройшла повз дівчаток, не помічаючи їх, хоча вони зводили на неї радісні й пустотливі обличчя, щоб вона подивилася на них. Саллі почала на ходу порпатися серед дитячого одягу, підстилках та різних дрібницях на дні кошика, неначе чогось шукаючи.

Це сталося? Це сталось?

Це сталося. Вона припинила пошуки, коли Кандіда підбігла і мовчки пішла поряд, безперестану, проте, озираючись. Наприкінці й Саллі озирнулася: Емма лежала навзнак посеред луки, маячіли лише рожеві колінця, й удавала мертву.

— Вона прикидається, — винесла остаточний присуд Кандіда.

Це сталося.

За кілька кроків дівча запитало:

— А чому ви з Пітером не одружені?

З того берега річки якийсь птах, що стежив би за ними, міг би побачити, як вони зникають з очей; далі, на другому кінці луки з'явилися Пол та Бела, які швидким кроком підійшли до Емми, що чекала на них, уже сидячи.