Хмара - Сторінка 8

- Джон Фаулз -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Удивляючись у нього, Бела мала приємну ілюзію, ніби її погляд скеровано вниз. Вона під читання Пола думала про Кет, вірніше, думала, що думає про неї. До Бели долинали лише уривчасті рядки, ледь відчутні підвищення та спади в голосі Пола. Легке почуття провини тільки допомагало впевнитись у власній задоволеності. Бела вірила в природу, в мир, віддавалася на ласку течії і без жодної логіки була переконана як у неминучості подій, так і в тому, що все робиться на краще. Далеко більше вірила не в таку суто чоловічу істоту, як бог, а в якусь неясну копію себе самої, що непомітно й по-своєму спостерігає й бачить далі, ніж уся наука з філософією та логікою вкупі. Проста, врівноважена, вона, як річка (цебто, як заводь, не як поріг), була роздратована або задерикувата лише тоді, коли мала довести, що жити зовсім не обов'язково… А яка чудова матерія вийшла б з цього листя, зелених пелюсток вікторіанських слів, вони так мало змінилися, тільки вжиток, та й то лише в міру того, як роки змінювали саме життя, а зовсім не насправді.

— "Дівчата, що з околиці зійшлись під осокором файфілдським потанцювать…" — читав Пол.

Тепер усе збігалося.

Бела заслухалась поемою Метью Арнольда, яку знала майже напам'ять; колись читала й перечитувала її, пізнавала у власному житті з Полом, її відгалуження, спогади; нею можна жити, от якби тільки Кет, дівчата під осокором… Якби тільки все не мусило закінчитись, як у "Гамлеті", цій нікчемній, заумній і слізливій вигадці, де скрізь самі каламбури про вежі, вітри та віхолу. Умисна втеча від простоти. Безглуздя — метатися, як Гамлет; ну, Офелія, та іноді просто нічого не могла вдіяти, а ця навмисне збочує, це обдуманий вибір. У місті Соммервілі Бела раз уже бачила таку пародію — Гамлета жіночої статі. Безглуздя. Ніде правди діти, замість Сари Бернар — хлопці з пантоміми. Сюжети, драма, притягнута за вуха дія, тоді як у житті існують чарівні невинні поеми, чоловік, якому дозволяєш їх читати і, якщо не перехочеться, з яким увечері можна покохатися. Безглуздя. Господи, забула ж вирізати з газети ту замітку, як сушити листя (а, з гліцерином!), щоб зберігався колір. Як вгамувати Кандіду; ох же ж і крикуха!

— "Плекаючи надію все стару, / Хапаючись за недосяжну тінь, / Полинь вночі через гілля хмурне / На вільну пасовищну широчінь / За лісом, де ніхто не дожене…"

Бела заснула.

Послухавши зо дві строфи, Пітер підвівся, глянув на спину Саллі, яка розстебнула ліфчик свого купальника; і тепер збоку було видно біле персо. Він підняв свою сорочку з короткими рукавами та босоніжки й пішов, босий, до дітей. Як на нього, читати вірші вголос — це казна-що, та й слухачам ніяково; як усе настогидло: всі порозлягалися хто де, Саллі отупіло вигрівається на сонці; ну й тягнеться ж час. Тут би м'ячика побуцати, що-небудь, знайти хоч якусь продуховину для природної енергії. Діти теж насточортіли. Пітер зупинився й розглянувсь.

Найкращий варіант — Саллі, вона вже зовсім зняла купальник і ховалася за кущем: спаруватися нашвидкуруч, раз, два і готово. Та яка ж вона пересічна, і соромиться більше, ніж скажеш на вигляд… отакий собі пластилін, як і всі, з ким зустрічався після розриву з дружиною; та й жодних зірок з неба не знімає — не дуже розумна, не дуже сприйнятлива, без почуття гумору, і все в неї на поверхні; коли розібратися, то вона така сама, як Бела та її клята сестричка. Дарма привіз її з собою. Але з нею легше. Є з ким на люди вийти та переспати. Це так, як з деякими передачами. А заслуговуєш і хочеш ліпшого.

Принаймні Томові, байстрюкові, начебто до вподоби, коли ним попихає зарозуміла старша дочка; вона підмінює бідоласі матір. Пітер натяг сорочку й озирнувся на бук. Голуба спина Пола, випростана Бела, зібгана кремова сукня, дві рожеві підошви… Гляньмо правді в вічі, вона чимось притягує, незрозуміло чим, але, як і завжди, притягує. Пітер відвернувся й рушив понад берегом. Біля першого ж валуна він на хвильку нахилився застебнути сандалії, відтак попростував далі поміж дерев у тісному зворі над водоспадом, куди перед ленчем забрела була Кет. Пітер навіть зліз вниз до заводі в тому ж самому місці, оглянув плесо, зважуючи, чи не викупатися. Ні, течія, мабуть, зашвидка. Він шпурнув на середину прутик. Авжеж, зашвидка.

Пітер розстебнув шорти й задзюрив у воду.

Потім видряпавсь назад на стежку, а відтак ще вище, через смугу дерев на кручу й вийшов на відкритий простір. Ландшафт піднімався, зарості колючого чагарника та верболозу чергувалися з довгими кам'яними осипами. Він побрався вгору найближчим осипом: п'ятдесят, сто ярдів; озирнувшись, можна вже було побачити за деревами та валунами поруб під ріллю та річку, крихітні фігурки дітей коло води. Саллі лежала в тій самій позі; Пол з Аннабелою — під буком, вона кремова, він голубий, захоплені своїм високоцивілізованим заняттям.

Пітер шукав навпомацки сиґарети, потім згадав, що забув їх на підстилці; та й на дідька вони зараз? Спека. Він озирнувся й вирячивсь на сіро-червоно-жовтий стрімчак, деякі виступи вже відкидали тінь у призахідному сонці. Кути. Смерть. Пітер видрався ще ярдів на сто вище, де земля переходила в прямовисний кам'яний мур.

А зараз він обережно повертався до обніжжя стрімчака й пробирався над чагарем та спадом. Тут в'юнилася якась козяча стежка, чорнів старий послід. Річка в цьому місці віддалялась од стрімчака. Спека стала ще нестерпнішою. Пітер дивився вниз на дітей і вагався, чи не гукнути їх, видати який-небудь бойовий клич, щоб усьому цьому вже настав край. Яка різниця, хто що подумав, адже і так усе життя брьохаєшся в чужому лайні; щось улаштовуєш, тут підлизуєшся, там наганяєш постраху; сам по ходу складаєш для себе правила гри. Головне для режисера — настирливість, ніде не затримуйся, переїжджай з місця на місце; висмоктав увесь сік — мерщій на іншу квітку. І все ж ти гість. І Пол, попри всі його теревені, гарний хлопець. І позаздрити йому можна: добре влаштувався, тут і сам Пітер би, по суті, не відмовився осідлати коли-небудь таку собі Белу. Які очі: дражнять, чіпляють, сміються і ніколи до кінця не віддаються. Не знаєш, чого від неї чекати. Який сарказм, і нікого вона не одурить своїм награним простацтвом; півсотні таких, як Саллі, не варті її мізинця; а які балдіжні груденята були у вчорашній сукні.

Невисокий, сухенький чолов'яга, він обернувся, подививсь угору, на стрімчак, і мляво подумав: от було б, якби на мене скотилася яка-небудь каменюка.

***

Похітливе, як самець, сонце. Аполлон. І ти готова. Як у тому його вірші. Лежиш у білизні, відгородившись за темними окулярами та щільно замруженими повіками, відчуваючи наближення неминучого, паскудні місяці; ховаючись і чекаючи. Вже ось-ось. Думала про це навіть отоді, з Еммою, раз він тут і теж чекає, тепер уже з хвилини на хвилину. Ось чому не можеш терпіти інших, вони затьмарюють його, не розуміють, який він гарний, бо він надяг маску; такий не схожий на скелет. Навпаки, усміхнений, живий, майже плотський; а ще розумний, закличний. Зворотний бік. Тиша, чорна тиша. Навіщо дивилася в Еммині очі, навіщо озвалася на її "ми не любимо", видихнувши: так, так, так, ми не любимо. Безплідно. Вже хапалася за все, крім цього: боягузтва, чекання, коли і кортить, і страшно.

Смерть. І бугаєві набрехала, причина не в тому, що не знаєш, як втекти від теперішности, а в тому, що сама являєш собою всю прийдешність і всю минулість, учора й завтра; ось і виходить, що сьогодні — всього лише крихка зернинка між двома гігантськими невблаганними жорнами. Ніщо. Все минуло ще до того, як трапилось, існувало в словах, сухозлітці, брехні, забутті.

Чому?

Здитиніння. Треба триматися структур, певностей. Тлумачення знаків. Твоїм була альфа: навіть тут бачиш свою цінність (ще б пак!), рідкість. З усіма своїми цінними хибами, які теж бачиш. Ти вчинила жахливий злочин, і це доказ того, що ти бачиш, бо ніхто більше не визнає його існування. Ти підрубала гілку, на якій сиділа. Винесла сміття з хати. Не послухалась прислів'їв. Отже, треба довести, що бачиш. Тобто, що бачила.

Граматичні часи.

Забруднення, енерґія, населення. Всі Пітери і всі Поли, що не хотіли летіти геть. Умираючі культури, вмираючі землі.

Кінець Європи.

Смерть вимислу; втім, на це давно вже настав час.

І все ж лежиш, наче в романі письменника, якого встигла розлюбити, наче в мистецтві, що відмирає, розкошуючи похіттю та власним розтлінням; немов уже віддалася, ще не віддавшись, але знаючи, що це замишляється, доведено, неминуче. Як тоді, коли він узяв тебе на цвинтарі і написав "Любов серед могил". А тобі не сподобалось: цебто не сподобався вірш, а не любов.

Щоб жить, треба бути філософом. Це означає: треба не кохати.

Сльози жалю до себе самої, рука, схована в соромітному волоссі. Перенесення епітетів. Випалюй і винищуй, забороняй, скасовуй, руйнуй. Я не повернуся. Така, як є.

І Кетрін лежала, щось складаючи, сама розкладена, пишучи і описана, тут і завтра, у високій траві нового потаємного місця, яке вона собі знайшла. Молодий темноволосий труп з гірко викривленими губами; руки вздовж тіла, дію замінює думка про дію; у своїй неперевершеній білизні, очі за чорними віконницями.

Де все перевертається; звідки нема повернення. Чорна діра, чорна діра.

Така нерухомість, безвілля; недосяжна тінь; і водночас така сила і така врівноваженість.

Все ще не відчувалося і найменшого подмуху вітру, коли Пітер, який півгодинним перебуванням серед дикої прпроди анітрохи не розвіяв своєї нудьги, почав опускатися назад до товариства. Вони разом з річкою зникли з очей, коли сходив безладно усіяним валунами схилом до стада великих, слоноподібних валунів, що сягало аж до стрімчака. Зблизька валуни були неправдоподібно величезні. Між ними де-не-де розрісся чагарник. Треба було вертатися, шукати проходу. Наче в природному лабіринті, хоча стрімчаки за спиною допомагали приблизно визначити, в який бій іти, Пітер недооцінив відстань, козяча стежка мусила відхилитись од річки далі, ніж він думав. І тут він мало не наступив на змію.

Не встиг роздивитись, як вона зникла. Це мусила бути гадюка. Коли він повернеться і розповість про це, вона неодмінно стане гадюкою. Йому пощастило відірвати пагін від розрослого чагаря, і далі він рушив обережніше, водячи перед собою зеленою мітлою, наче міношукачем.