Хмара - Сторінка 6

- Джон Фаулз -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Він, схиливши довговолосу пісочну голову, намагався наколоти на свою стеблину якусь комаху. Кетрін озирнулася на Белу. Та обіймала Емму, на губах — м'яка посмішка, наче смертний вирок.

— Який з мене фахівець? Ніякісінький. Є сотні людей…

Піднявши голову, Пітер всміхнувся:

— Хай фахівці пишуть свої ідіотські сценарії. З ними можна звіритись або ще взяти інтерв'ю. А я б з більшою радістю взяв людину, яка знає основне, яка мусила сама для себе в усьому розібратися.

Бела уточнила:

— Тобі пропонують роботу.

Кетрін запанікувала:

— Але ж я…

Пітер перебив:

— Серйозно. Якщо схочеш, приходь, ми з тобою це обговоримо. Як тільки повернешся до Лондона. — Він щось намацав у задній кишені. — Й скажи, як називається та книжка нарисів.

— "Мітологія". — Кетрін повторила назву з англійською вимовою.

Пітер занотував це собі в записничку, Кетрін іще раз глипнула на Белу, яка мала глузливий і начебто потішений вигляд (а втім, її не розбереш), а потім — знову на Пітера.

— Я, їй-богу, не можу. Ніколи в житті не писала сценаріїв.

— Сценаристами в нас хоч греблю гати. З цим жодних проблем.

— Який жах, коли так говорять про цих бідаків, — сказала Бела, а відтак ліниво додала: — Та й взагалі про людей.

Сука.

— Мені шкода. Але я…

Пітер сховав нотатник і знизав плечима.

— Якщо передумаєш…

— Ні, слово чести, не передумаю,

Пітер розвів руками, а Кетрін глянула на Белу, даючи тій зрозуміти, що вона принаймні частково була причиною відмови. Та Белу не проб'єш. Вона підштовхнула Емму:

— Тепер можна,

Емма нерішуче підійшла до Кетрін, схилилася й щось прошепотіла тітці на вухо.

— Просто зараз?

Дівчисько кивнуло.

— Еммо, я не знаю, чи в мене вийде.

— Вийде, коли захочеш. — Емма додала; — Як минулого літа.

— Я давно не розповідала.

Втрутилася Бела:

— Вона знає секретне місце. Тебе ніхто не підслухає.

— Воно таке гарне. І знаєш, яке секретне!

— Тільки ми удвох?

Дівчинка кивнула дуже промовисто. Потім шепнула:

— Поки Кандіда не прокинулась.

Кетрін посміхнулась:

— Ну, гаразд.

— Ходім. Мерщій.

Кетрін простягла руку по свою грецьку торбинку, відтак узяла Емму за руку. Дівча повело тітку за дерево і далі стежкою, якою вони прийшли. Пітер стежив за їхнім зникненням, потім швидко глипнув на Белу й потупив зір:

— Боюся, буде перебільшенням сказати, що я мав шалений успіх.

— Господи, чого ти цим клопочешся! Вона зараз — самі колючки. Ти запропонував, і то було з твого боку дуже мило.

— Вона повернеться до…

— Думаю — так. Коли змириться з тим, що трапилось.

— Який жах, — сказав Пітер.

— Мені здається, минуло замало часу.

— Так, звичайно.

Пол почав тихенько хропти.

Бела буркнула:

— От п'яна тварюка.

Пітер посміхнувся, за хвилину мовив:

— Я чув, залишилася ще сила матеріалу. Пол казав.

— Так. Вони сподіваються, що вистачить на заключну книгу.

— Жах. — Пітер потряс головою. — Така людина. Така людина.

— Таким завжди найлегше допекти, правда ж?

Пітер кивнув, а за хвильку знов потряс головою. Але тепер він озирнувся на розпростерту Саллі, потім — униз, на свого сина.

— Ну, добре. Настала черга моїх славнозвісних батьківських обов'язків, які так нечасто доводиться справляти.

Він ривком зіпнувся на коліна, встав, послав Белі поцілунок (ленч — найвищий клас) і зійшов до Тома, який будував свою греблю.

— Ого, Томе, оце так будівництво!

Пол хропів. Бела заплющила очі й замріялася про одного знайомого, якого прагнула, але з невідомих причин так ніколи з ним і не переспала.

***

"Секретне" місце виявилось не дуже далеко, довелось лише трохи піднятися вгору зі стежки до заблуканого валуна, що лежав окремо від решти стада. За ним у чагарнику ховався видолинок, непомітний, кам'янистий і залитий сонцем схил, де росли стокротки, блакитна в'юнка шавлія, конюшина та самотній кущик червоного маку.

— Еммо, як тут чудово!

— Як ти думаєш, нас не знайдуть?

— Коли будемо тихо, не знайдуть. Сядьмо он там, під деревцем. — Кетрін сіла, а дитина нетерпляче чипіла навколішки обіч. — Знаєш що? Позбирай трохи квітки, а я придумаю казочку.

Емма підвелась:

— Будь-які квітки?

Кетрін кивнула головою, намацала в сумці сиґарети й запалила. Небога зійшла на дно виярка, але тут же подивилася вгору на тітку.

— Про принцесу?

— Авжеж.

Нічого не спадало на думку, навіть найпримітивнішої оповідки, лише спомин про останній, на гамуз розбитий острів. Добрість, але що, крім неї? Навіть якщо це стосується так само й Бели. І нічого, нічого, крім втечі. В дитинство, до неї, крихітної майбутньої жінки в жовтій сорочечці та білих шортах, яка заклопотано рве непокірні квітки, така слухняна, мовчазна, навіть голову не зведе, неначе вони грають у піжмурки. Це гра, а не прикиди. Мале біляве небожа, улюблениця, віра в невинність, ніжна шкірочка, відкопилені губки й щирі оченята; ти повинна любити її набагато щиріше, ніж любиш. Який поділ між малими дітьми та молодими дівчатами; ця Саллі — незграбна спроба грати несексуальну, карикатура на дбайливу няньку. Ось чому насправді заздриш Белі. Еволюція. Тільки не плакати, треба зосередитись.

Якби ж то. Якби ж то. Якби ж то. Якби ж то. Якби ж то…

— Ти вже, Кет?

— Майже.

— А я ще ні.

— Ну, йди вже до мене.

І дитина побралася нагору, долаючи кілька ярдів, що відділяли її від тітоньки, яка сиділа під терниною; Емма знову впала поряд навколішки й простягла квіти.

— Які гарні!

— Оці голубі страшенно противні. Не рвуться.

— Ну дарма.

Емма покрутила в руках нерозквітлу стокротку, на мить звела очі на тітку:

— Не люблю, коли ти журишся.

— Я теж не люблю, Еммо. Та інколи нічого більше не лишається.

Дівча розглядало свій квітчастий віник.

— То не велика важниця, коли ти не придумаєш казки… Не дуже велика.

— Середня важниця?

Емма кивнула, задоволена такою градацією. Запала напружена мовчанка, Кетрін пахкала сиґаретою.

— Була собі одна принцеса…

Й Емма присунулась, по-дитячому вимагаючи дотримання ритуалу, поклала на землю квіти і підповзла ще на фут, повернулась, аби сісти поруч із тіткою, а та обійняла її та притягла до себе.

— Вона була гарна?

— Ще б пак. Гарна-прегарна.

— Вона вигравала конкурси краси?

— Принцеси не виступають у конкурсах краси.

— Чому?

— Бо ті конкурси для дурних дівчат. А вона була дуже розумна.

— Розумніша за тебе?

— Далеко розумніша.

— А де вона жила?

— Он ген за тим пагорбом. Давно-давно.

— Це правда?

— Можна сказати — правда.

— Ну, та мені однаково.

Кетрін викинула сигарету й схопилася за єдину наявну соломинку.

— А ще вона була дуже сумна. Знаєш чому? — Емма покрутила головою. — Бо в неї не було ані тата, ані неньки. Ані братів, ані сестер. Нікого.

— А кінець буде щасливий?

— Поживемо — побачимо.

— Я думаю, щасливий, а ти?

Який дивний цей третій світ, вищий за наше розуміння. Кетрін поплескала дівчинку по боці.

— Якось принцеса пішла на прогулянку з усіма своїми братами та сестрами. І з батьком та матір'ю — королем і королевою. Вони прийшли сюди, де зараз ми. — Емма кивнула. — Але вона була пустотлива й вирішила утнути жарт: сховатися, й нехай, мовляв, усі її шукають. То й прийшла саме на це місце, де ми зараз сидимо, і сіла. Але була страшенна спека, принцеса лягла, їй дуже хотілось спати.

— Й заснула?

— Еге ж, заснула й проспала дуже-дуже довго. А коли прокинулась, то було вже темно. Принцеса нічого не бачила, самі зірки. Кричала, кликала, але ніхто не озивався. Вона страшенно злякалась і знову почала кричати та кликати. Але було вже пізно, всі повернулися додому. Принцеса чула лише плюскіт річки. Плюск-плюск-плюск-плюск-плюск. Попалася, попалася, попалася.

— А хіба вони не шукали її?

— Це було так давно, що люди ще не вміли рахувати. Уявляєш? Сам король знав рахувати лише до двадцяти. А дітей вони мали аж двадцятеро і троє.

— І про неї забули.

— Отже принцеса була сама-самісінька. — І з нічого народилось оповідання, нові перипетії. — Вона була спробувала відшукати дорогу додому. Але раз по раз падала і в темряві не могла збагнути, де вона, і заблукала ще далі. Порвала сукню об ожину, загубила черевичок і розплакалася. Вона й гадки не мала, що їй робити.

— Їй було дуже лячно?

Кет притягла племінницю ближче.

— Ти й уявити собі не можеш, як їй було лячно. Не полегшало, навіть коли зійшло сонце. Бо вона побачила, що навколо неї непроглядний праліс. Самі дерева, без кінця й краю,

— А тато й мама не второпали, що вона загубилася?

— Вони зрозуміли це. Наступного ранку. І одразу ж вирушили на пошуки. Але за ніч принцеса дуже далеко заблукала. Батьки знайшли тільки загублений черевичок.

— Вони, либонь, подумали, що її з'їв вовк-сіроманець.

— Правильно, моя розумненька. Так вони і подумали. Й повернулися додому, страшенно засмучені. А вона була далеко, за багато-багато миль у лісі, сама-самотою. Дуже хотілося їсти. Аж раптом вона зачула голос. Це була вивірка, білочка, знаєш, які вони? Вивірка показала принцесі, де ростуть їстівні горіхи. Потім прийшов ведмідь, але не злий, а добрий та люб'язний, і розтлумачив, як збудувати курінь і ліжко з папороті. А відтак усі інші птахи та звірі почали допомагати й навчати, як жити в лісі.

Дівчисько, наче до іграшки, потяглося до вільної руки Кетрін. Пальчики вхопилися за срібну обручку і спробували повернути її.

— А що було потім?

— Принцеса стала загальною улюбленицею. Звірі приносили їй квіти, їжу та різні гарні речі, щоб оздобити хатинку, й розповідали їй про ліс. І про те, що в ньому є лише одна зла сила. Знаєш яка? — Емма покрутила головою. — Люди.

— Чому?

— Бо жорстокі люди приходили в ліс і полювали бідолашних тварин. З усіх людей звірі, бач, знали тільки мисливців. І думали, що всі люди такі. Тож розповіли їй, що як тільки побачиш людей, то треба тікати й ховатися. Вона вірила їм. І стала боязкою і дуже полохливою.

— Як мишка?

— Точнісінько як мишка, — Кетрін пробігла пальцями по жовтих Емминих грудях, які щулилися від її дотику. — Отак і жила. Багато-багато років. Поки виросла.

— Скільки років їй стало?

— А скільки ти хочеш?

— Сімнадцять.

— Чому саме сімнадцять?

Емма на хвильку задумалася, потім стенула плечатами: не знаю.

— Ну гаразд. Їй було якраз сімнадцять років. А потім сталося щось незвичайне. Вона знову прийшла на те саме місце, де ми оце сидимо, і день знову був дуже палючий, як сьогодні. І вона знову заснула.