Хмара - Сторінка 3

Чарівна недоладність; миттєвий образ тут же розпався. Всі оточили Пола, який перевертав один камінь за другим. Кандіда й Емма щоразу верещали від передчуття, незалежно від того є під каменем рак чи нема, а потім кликали назад Пітера, Саллі й Тома. Полювання всерйоз. Пол вихопив трохи більшого рака і тримав його в руці, саме на часі, щоб показати новим глядачам. Боже, який! Фантастика. Кандіда бігом повернулася від стоянки під буком з похапцем випорожненою пластмасовою коробкою. Пітер зайшов у воду біля Пола. Відмінно. Змагання. Гра. Саллі взяла Тома за руку, підвела до коробки і показала, що ловить тато. Хлоп'я витріщило очі, потім відсахнулося, коли один з раків спробував вистрибнути. Саллі нахилилася, обняла дитину за плечі. Як перебивна картинка на чайній чашці епохи Реґентства; вособлення Віри, Надії та Милосердя; для тих, кому не досить просто чаю.

На стежці, якою вони прийшли, з-поміж дерев виникла постать селянина, що йшов на риболовлю, в гумових чоботах, вилинялих джинсах та брилі з чорною биндою; це був рум'яний чолов'яга, який не звертав на них найменшої уваги. На одному плечі він ніс бамбукову вудку, на другому — вилинялу світло-зелену полотняну сумку. Пошуки раків на хвильку припинилися; всі застигли, чоловіки при цьому мали досить-таки безглуздий, по-хлоп'ячому винуватий вигляд, буцім вони без дозволу залізли в воду, так само, як і діти, котрі немов відчували, що цей непроханий гість несе незрозумілу небезпеку. Але він спокійнісінько проминув стоянку і підходив до них залитою сонцем травою. Прямував угору проти течії. Стало видно, що він зизоокий. Селянин торкнувся пальцем крис бриля:

— Месьє, медам!

— Бонжур, — відповів Пол. — Хай щастить!

— Мерсі.

Й чоловік флегматично попростував далі в бік валунів та миршавих дерев біля звору. Щез, але залишив осадок, нагад про те, що це чужа країна з власним життям і звичаями. Можливо, просто через те, що то був справдешній рибалка, він мав певне призначення в ході дня. Дачники поверталися до своїх забав. Тільки Кетрін стежила за голубою плямою джинсів, аж поки вони остаточно зникли.

Потім вона вийшла з води, неначе рибалка тяг її за собою, стромила мокрі ноги в полотняні черевики й неквапом пішла, вдаючи, що розглядає квіти, спиною до знайомих голосів. О, яка краса! Цур, на цей вечір він мій! Покваптесь, будь ласка, вже час. Добраніч усім. Добраніч. Добраніч. Вузька стежка вилася навколо першого великого валуна, який лежав наполовину в воді, наполовину на березі й заступав шлях. Згори Кетрін озирнулася на своїх. Чоловіки тепер працювали в парі: Пітер піднімав камені, а Пол хапав раків. Бела ліниво вийшла з води й подалася назад до стоянки під деревом. Сховавшись у холодку, вона зняла бриль і втомленим рухом пригладила волосся.

Кетрін спустилася з валуна й зникла з очей. Далі стежка зав'юнилася серед кам'яного стада, трохи вирівнялась, потім круто взялася вгору, знову гублячись поміж дерев над річкою, яка стала тут бурхливою. В околиці це місце називали Premier Sout, "Перший стрибок"; це був майже водоспад, стиснений потік води, чудове місце для форелі. Кетрін насилу зійшла до довгастої заводі по той бік валуна: прохолода, глибінь, мох, папороть. Над заводдю короткими яскраво-жовтими зиґзаґами перелетіла плиска. Під кручею дівчина сіла на камінь, утупилась очима в спокійну темно-зелену воду; плями, сонячні брижі, танцюючі комахи, птах зі своїм неспокійним хвостом. Вона підняла прутик і, пошпуривши його в воду, дивилася, як він пливе, набирає швидкости, затягується в потік і зникає в суточках водоспаду. Його більше нема. Його більше нема.

Тепер Кетрін сиділа, трохи скулившись, наче від холоду, обхопивши себе руками. Заплакала. Здавалось, без всяких емоцій. Сльози поволі народжувалися в її очах і збігали по щоках під темними окулярами. Вона не робила найменшої спроби їх витерти.

***

Бела гукнула з-під дерев; біля неї на картатій рожевій підстилці було розкладено ковбасу, батони, ножі, дорожні склянки, яблука й апельсини, три чашечки шоколадного мусу для дітей.

Кандіда закричала у відповідь:

— Мамо! Ми ще не готові.

Але Пол щось тихо сказав їй; Саллі обернулася, її біла постать замигтіла у верболозі; потім Емма, менша дочка, пробігла мимо, та й малий Том припустив, неначе все могли поїсти без нього. Відтак до Бели посунули чоловіки та Кандіда, яка несла коробку з сімома впійманими раками, нарікаючи, що якби ще один, то на вечерю кожен дістав би по одному; після ленчу треба буде ще половити. Так, так, звичайно, вони половлять. Але всім хочеться їсти. Пол згадав про вино, що охолоджувалось у воді, повернувся за ним, узяв пляшку Muscadet-Sur-Lie, а друга, Gros-Plant, могла й почекати.

— Кому кока-коли, підніміть руки!

І діти, й дорослі напівлежали навколо підстилки. Лише Пол стояв і крутив у руках коркотяг. Коли Саллі нахилилася вперед, щоб налити дітям кока-коли, Пітер ляснув її по сідницях:

— Оце життя!

— Ти здурів!

Він поцілував її голу спину і підморгнув Томові.

Аннабела гукнула:

— Кет? Їсти!

Потім загукали Кандіда й Емма:

— Кет! Кет!

— Облиште. Вона прийде, коли схоче.

Емма занепокоїлася:

— Але тоді може нічого не залишитись!

— Бо ти ненажерлива свинюка?

— Я не свинюка.

— Еге ж, свинюка.

— Кандідо!

— Вона справді свинюка!

Кандіда схопила сестру за простягнуту руку:

— Спочатку гості.

Бела втрутилася:

— Серденько, потримай татові склянки під вино.

Саллі, яка сиділа навпроти, посміхнулася Еммі; Емма — симпатичніша дитина, скромніша і спокійніша; може, зрештою, лише за контрастом зі своєю псевдодорослою сестрою. От якби тільки Том… вона мастила йому хліб паштетом, а він сидів і недовірливо спостерігав.

— М-м… На вигляд це делікатес.

Емма запитала, чи можна погодувати й раків. Пітер засміявсь, вона образилася. Кандіда пояснила їй, що вона дурка. Бела звеліла Еммі посунутись і сісти поруч. Тепер образилася Кандіда. Пол звернув погляд нагору, в бік валунів, а потім — униз, на Белу. Та ледь помітно кивнула.

— Тату, куди ти пішов?

— Пошукаю тітку Кет. Може, вона заснула?

Кандіда зиркнула на матір:

— Закладаємось, що вона знов десь рюмсає.

— Серце, ти за столом. Їж, будь ласка.

— Вона рюмсає безперестану.

— Нехай собі. Пітер і Саллі все розуміють. Ми всі розуміємо. Й не хочемо балакати про це. — Вона непомітно підморгнула Саллі, яка у відповідь посміхнулася. Пітер розливав вино.

— Мамо, а мені можна трішечки?

— Тільки якщо будеш менше плескати язиком.

Пол уже стояв на першому валуні й видивлявся навколо.

Пітер сказав:

— Слухайте, це не їжа, а казка. Як воно називається?

— Рілети.

Кандіда запитала:

— Хіба ви ніколи його не їли?

— Їх, — виправила Бела.

— Ми їмо їх щодня. Майже.

Пітер ляснув себе по лобі.

— Знов попався. Тільки зібравсь укласти свою найкращу ділову угоду, а тут з'ясувалося, що він ніколи не їв таких. — Він відклав бутерброда, відвернувся й сховав обличчя в долонях. Схлипування. — Я дуже шкодую, місіс Роджерс. Я не годен сидіти за вашим столом. Як я міг наважитись?

Здалеку почувся голос Пола, який кликав Кетрін.

Пітер ще раз театрально схлипнув.

Бела дорікнула Кандіді:

— Бачиш, що ти наробила?

— Він клеїть дурника.

— Пітер дуже, дуже вразливий!

Саллі підморгнула Кандіді:

— Як носоріг.

— Дайте ще, — попросив малий Том.

— Дайте ще, будь ласка.

— Будь ласка.

Пітер крізь пальці дивився на Кандіду. Дівчина несподівано знову перетворилась на дитину й пирснула, та похлинулася. Емма широко розплющила очі, потім теж захихикала. Малий Том позирав на них серйозно. Пол побачив її рожеву сорочку, трохи не дійшовши до того місця на стежці, де Кет злізла вниз до води. Він озвався лише тоді, як став просто над нею.

— Ти не хочеш їсти, Кет?

Вона, не обертаючись, похитала головою, потім простягла руку по темні окуляри, що лежали поряд на камені, і надягла їх. Після короткого вагання Пол спустився до неї, торкнувсь рукою рожевого плеча.

— Якби ж то ми знали, що робити.

Вона подивилась у дальній кінець заводі.

— Така дурість. Раптом щось нападає.

— Та ми розуміємо.

— Шкода, що я сама не розумію.

Він сів на камінь обіч, напіводвернувшись.

— В тебе нема сиґарет, Поле?

— Тільки "ґалуаз".

Вона взяла сиґарету з пачки, яку він витяг з нагрудної кишені, нахилилася до сірника, затяглась і випустила дим.

— Ще нічого не сталося. Все ще попереду. Я знаю, що це станеться так, як уже ставалось. І нічого не можу вдіяти.

Пол згорбивсь, упер лікті в коліна й кивнув, немовби подібні фантазії цілком зрозумілі й він сам поділяє їх. Така гарна людина, й така нестерпна саме тому, що завжди аж із шкіри пнеться. Будь, як я — самцем, заспокойся на тому, що маєш: хоч не ім'я, так тиражі. Навіть через стільки років ця коротка борідка, тонкі губи примушували думати про аскетизм, вишуканість, методичний інтелект, а не просто посередність, слушність, пристосовництво.

— Кет, ти не така людина, щоб до тебе можна було застосувати штампи. Це вельми спутує язик нам, простим смертним. — Кет нахилила голову. — Чому ти посміхаєшся?

Вона втупилася в свої руки.

— Це ви з Белою боги. А я проста смертна.

— Тому що ми віримо в штампи?

Кет знову легенько всміхнулася, помовчала, а потім сказала, щоб заспокоїти його:

— Це Бела розтривожила мене. Вона не винна. Я так по-свинячому ставлюся до цих двох.

— Що вона сказала?

— Те саме.

— Тобі дуже боляче? Ми розуміємо, як це важко.

Кет знову видихнула дим.

— Я втратила почуття минулого. Все в теперішньому. — Тут вона крутнула головою, неначе це пояснення було таке туманне, що не мало жодного сенсу. — Минуле допомагає дивитися на все крізь пальці. А от коли не можеш утекти від…

— А хіба майбутнє не повинно допомагати?

— Воно недосяжне. Людина прикута до теперішнього. До того, чим вона є.

Він підняв камінець і кинув у воду на кілька футів од берега. Пастка, тортури; коли читаєш у людині, як у книжці, й розумієш її краще, ніж вона сама.

— Хіба не простіше розірвати ці ланцюги, примусивши себе поводитись… — Пол урвав на півслові.

— Нормально?

— Принаймні в звичайних речах.

— Як містер Мікобер з "Давида Копперфілда"? Що-небудь нагодиться?

— Голубонько, хліб — це також штамп.

— І його не їстимеш, коли нема бажання.

Пол посміхнувся:

— Ну, трохи бажання в нас є, еге ж? Досить, щоб розстроїти всі наші плани допомоги.

— Поле, слово чести, я щоранку… — Кет замовкла.