Хмара - Сторінка 4

- Джон Фаулз -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Вони сиділи поруч, утупившись у воду.

Пол промовив м'яко:

— Ми тут не винні, Кет. Це через діточок. Стаєш дбайливим як квочка. А вони справді не розуміють.

— Я стараюсь. Особливо з ними.

— Знаю.

— Це просто повна втрата сили волі. Почуваєшся у владі першого-ліпшого зауваження. Того, що стається. Знову сумніваєшся в усьому. Шукаєш причини. Чому він? Чому я? Чому так? Скрізь "чому", "чому"…

— Шкода буде, якщо не напишеш усього цього.

— Не можу. Неможливо писати про те, чим живеш. — Кет викинула у воду недопалок, потім раптово спитала: — А ви з Белою не боїтеся, що я могла б заподіяти собі смерть?

Пол, помовчавши, перепитав:

— А слід боятися?

— Ні. Але ви не думали про те, чому я цього не зробила?

Він уперше замислився над її запитанням.

— Ми на це й сподівалися.

— Мені здається, це означає що я собі подобаюсь. У новій якості. — Кет глянула на Пола: римська голова дивиться в воду; мудрий сенатор, він жалкує, що прийшов за нею. — Далебі, мене треба набити. Дорікнути, а не вмовляти.

Пол озвався не відразу:

— Шкода, що ми такі різні люди.

— Я тобою не нехтую, Поле.

— Не мною, так моїми книжками.

— Маєш тисячі щасливих читачів. І я б не заздрила так Белі, якби нехтувала тобою.

Він потупив очі.

— Ну…

— Не скромничай. Адже ти знаєш, що ви працюєте.

— На свій кшталт.

— Я знаю, який з Бели деспот. У глибині душі.

— Інколи.

— Ми насправді не сестри. Просто два різновиди непримиренності.

Пол осміхнувся:

— Два різновиди тортур. Не даєте голодному наїстися.

І так само, як не можна було не посміхнутися на зумисну наївність Бели (справді, які гарні рожеві сорочки), тепер за посміхом ховаєш подібну образу: за те ж саме відвертання очей, за те, що тебе залишено без допомоги, за нетерпіння. Красиві слова про причастя, а в дійсності на думці тільки хліб та вино.

Кет звелася; він також устав і пошукав її погляд за темними окулярами.

— Ми обговоримо це, Кет. Коли гості поїдуть.

Вона зненацька обняла його й відчула, як Пол здригається від несподіванки. Обличчя Кет на мить сховалося в нього на плечі, його руки несміливо обгорнули її. Він поплескав своячку по спині, потім торкнувся губами маківки. Бідолаха розгубився, й Кет подумала: суко, акторко, спокуснице, — на біса ти це зробила? Й дурка: який же єпископ носить з собою вибухівку… або тримає її в своєму соборі?

Милий бугай: це жорстоко — зарізати таке неперевершене теля.

Кет відхилилась і посміхнулася йому просто в спантеличені очі; потім зітхнула, наче зовсім зелена юнка:

— Ото щастя мусульманкам.

***

Аннабела сиділа, прихилившись спиною до стовбура бука, мати-богиня, простоволоса, боса, в легкій блузці. На колінах у неї лежить голова Кандіди, що випила добру склянку вина і тепер розляглася та спить. Бела раз по раз гладить її по голові. Саллі розташувалась осторонь, на сонці, і лежала навзнак на траві, поруч з нею пляшечка крему "Ambre Solaire". Хвилі його пахощів сягали аж до того місця, де відпочивали чоловіки. Пітер лежав обличчям до Пола, який ніяк не міг умоститися. Двоє менших дітлахів будували в воді загату з камінців. Кет сиділа, спершись на руку, між Пітером та Аннабелою й стежила за маленькою рудою мурахою, що продиралася з крихтою хліба крізь трав'яні хащі. В склянки з-під вина тепер налито каву з термоса.

Пол у загальних рисах описував дивні міщанські взаємини Англії та Франції. Ще з часів мілордів типовий приїжджий з Англії тут завжди був освіченим, досить заможним і неодмінно консерватором, а відтак склалось уявлення про англійський вибагливий добробут, снобізм у їжі, вині та всьому іншому, а Франція — відмінне місце для того, щоб забути всі знегоди життя в суто пуританській країні, хоча само собою з іншого боку пуританське начало дозволяло при цьому з глибоким презирством ставитись до їхнього політиканства та сміховинного наполеонівського бюрократизму, тож нічого дивного в тому, що ми прославились своєю віроломністю. Ми не усвідомлюємо того, що найбільш архіцентралістська нація в Європі — саме англійська, тобто, хто ще так, як британці, плазує перед лондонським способом життя? Спробуй-но впіймай на цьому того ж француза-жабоїда. Хто ще так, як ми, мавпує всіх у поведінці, мові, одежі? Подивіться хоча б, як французи дбають лише про кухню та якість продуктів, тоді як нас тільки і обходить, чи слушно, правильно зодягнені інші відвідувачі і чи гарні та чисті ті кляті столові прибори. Ми жахливо плутаємо…

— Слухайте! — перебила його Бела: — Іволга.

На мить Полові заціпило. Чути було мелодійний щебет із того берега.

Бела завважила:

— Їх неможливо побачити.

— Говори далі, — нагадав Пітер. Він потягся по сиґарету, запізніло пригостив і Кет, але та покрутила головою. — Це може бути цікаво.

Пол мав на увазі, що ми страшенно безглуздо зміщуємо міф про централізовану Францію з презирством, яке відчуває француз до всього, що заважає його особистому задоволенню. Тоді як ми в себе вдома зі своєю вірою в нашу неперевершену свободу, демократію та політичну незалежність насправді являємо собою найжахливішу в світі націю пристосуванців, як тільки справа торкається задоволення наших особистих потреб. Ось чому Пол клюнув на наживку імпровізованого парадокса (всім французьким урядам властиві фашистські тенденції, а справжньому французькому народові — органічне несприйнятгя фашизму). Тим часом наша любов до пристосовництва настільки всепроникна, настільки ідеальні передумови для фашистського перевороту, що нам довелося розробити всіляку конституційну всячину (один з дивних висловів Пола) і бозна-скільки інших суспільних гарантів проти нашої ж власної натури.

— Я б дуже хотів усе це якось пов'язати докупи, — сказав Пітер.

— Ще одне, — повів далі Пол, наливаючи собі рештки вина в Кандідину склянку, оскільки Пітер заперечливо замахав рукою. — Ще один наслідок того, що до Франції ніколи не приїздять наші пролетарі, це брак путівок на туристські маршрути. Причому зараз уже не скажеш, що тому причина — пролетарська зненависть до гнилої закордонної їжі та вошивого південного кохання, візьмімо хоча б те, як вони заполонили Мальйорку, Коста-Браву, Італію та Югославію й одному богові відомо, які ще місця. Це скорше зненависть до країни, яка подобається тільки освіченим та ерудованим, яку віддано на поталу клятим снобам та буржуа-гедоністам, або принаймні поширився саме такий сміховинний образ її, і, ж я збирався сказати, поки не відхиливсь од теми (Пол трохи забагато випив), цим також пояснюється цілком природне перекручене уявлення французів про англійців ж націю фанатичних, пихатих монархо-маніяків у циліндрах, мета життя яких — коні, пси, спорт, славнозвісна холоднокровність і такі інші дурощі. Візьміть хоча б замок, що за кілька кілометрів звідси. Чи вгадаєш, Пітере, що там у них за головна пам'ятка висить у вітальні? Взятий у рамку лист від секретаря герцога Единбурзького, де висловлюється подяка тутешньому графові за співчуття з приводу смерти тестя Його Королівської Високости. Сам бачиш. Руки падають.

— А він володіє англійською? Може, це вдалося б використати.

Озвалася Бела.

— Робітники не їздять до Франції, бо це надто дорого. Все дуже просто.

Пітер посміхнувся:

— Жартуєш. Ти просто уяви не маєш, скільки деякі з них зараз заробляють.

— Що я й доводив, — сказав Пол. — Уся проблема — в культурі. Тут уважають, споживач потребує найкращого, а в нас — найдешевшого.

— Ми зо два роки тому зняли програму про туристські маршрути. Важко повірити, які в тих людей були доводи. Одна тітка на Мальйорці, пригадую, казала, що більш за все їй подобається, коли всі однаково їдять і сплять в однакових номерах.

Пол постукав себе по лобі, буцім його невірство доводить тітчину тупість:

— Що я казав! До біса країну, де людям дозволено вибирати, як витратити гроші.

— Якщо в них є гроші, — докинула Бела.

— Та до чого тут гроші, Господи Ісусе Христе. Я говорю про промивання мозку. — Пол знову повернувся до Пітера: — У Франції кожен селянин і навіть заводський робітник дбають про свій стіл та вино анітрохи не менше, ніж будь-хто, значно вищий за нього на економічній драбині. Щодо задоволення своїх потреб вони абсолютно рівноправні. Цебто, візьміть хоча б, ж вони випинаються заради, скажімо, весілля. Найзвичайнісінький селянин або листоноша. Пригощають так, Пітере, що ти не можеш уявити. А всі піклування, турботи, візити до різника, обговорення м'яса, кондитерських виробів та всієї решти…

— Слава богу, за штучні харчові барвники.

Пітер кивнув, потім звів очі і охопив поглядом і Пола, й Аннабелу.

— Виходить, ви щасливі люди. Такий логічний висновок?

— Маєш почуття привілейованости. Ніде правди діти.

— Але ти, ж здається, сперечаєшся за те, щоб її скасувати. Ти справді хочеш, щоб сюди набігли орди з Манчестера та Бірмінгема?

Бела посміхнулася:

— Гарне запитання. Що відповість товариш Пол?

Пол відмахнувся від жінки.

— Причина лише в тому, що саме туристських маршрутів Франція й не може запропонувати. Тут і досі мусиш усе відкривати для себе сам.

— А на це потрібна певна освіченість?

— Просто широта поглядів. Не затягнених у гамівну сорочку пуританської етики.

— Такий погляд, одначе, мені цілком до смаку. — Пол посміхнувсь Аннабелі. — Але наскільки він типовий, Аннабело?

— Ну, я б сказала, ж у стандартного реакціонера у вигнанні. Еге ж, Кет?

Кетрін ледь помітно скривила губи, але нічого не відповіла.

— Вперед, своячко. Захисти мене від удару ножем у спину.

— Щасливій людині, звичайно, не хочеться, щоб речі змінювались.

— Але можна трохи поспівчувати? Поділитися?

Замість сестри відповіла Бела:

— Любий, чому б не подивитися правді в очі? Адже ти найбільший у світі псевдосоціаліст.

— Дякую.

— Пляшка горілочки — й серед буйного дня зі свічкою не знайдеш нікого, хто б тебе перемаодзедунив.

Пітер пирснув:

— Послухай, ну й слівце, Аннабело. "Перемаодзедунив". Треба запам'ятати.

Пол насваривсь Аннабелі пальцем; у глибині його душі ховався жахливий російський чернець.

— Серденько, мета соціалізму, як я її розумію, полягає в тому, щоб підняти людство на ступінь вище. А не звести всіх до найменшого спільного знаменника, такого дорогого серцю кожного капіталіста.

І вони гомоніли й гомоніли; можна було зненавидіти Пола в цій ролі — просторіка, безугавного тлумача великих філософських нісенітниць.