Хрестоносці - Сторінка 106

Але два молодих рицарі, маючи кожен значний почет, що складався, крім возіїв, з кільканадцяти озброєних піших і кінних слуг, не убоялися нападу і без пригод дісталися до Плоцька, де їх одразу ж при в'їзді чекала приємна несподіванка.

В заїзді вони знайшли Толіму, який прибув сюди за добу раніше від них. Сталося це таким чином. Любавський староста-хрестоносець, почувши, що посланець у той час, коли на нього напали під Бродницею, встиг заховати частину викупу, одіслав його в цей замок з дорученням до комтура, щоб той змусив Толіму показати, де заховані гроші. Толіма скористався з нагоди й утік. Коли рицарі здивувалися, як це йому пощастило, він пояснив:

Все це через їхню зажерливість. Бродницький комтур не хотів ставити коло мене великої варти, щоб не розійшлася чутка про гроші. Може, він договорився з любавським старостою поділитися грішми, і вони обидва боялися розголосу, щоб потім не довелося значну частину одіслати до Мальборга або віддати все братам Баденам. І він поставив коло мене тільки двох людей: одного довіреного кнехта, який мусив разом зі мною пливти човном по Дрвенці, і якогось писаря... Їм хотілося, щоб нас ніхто не бачив, тому вони відправили нас уночі, а ви знаєте, що там близько границя. Дали й мені дубове весло...— ну і — хвалити бога... я тепер у Плоцьку.

Розумію! А ті, звісно, не повернулись! — вигукнув Збишко.

Суворе обличчя Толіми осяяла усмішка.

— Адже Дрвенца впливає в Віслу,—сказав він.— Як же вони могли повернутись проти течії? Хрестоносці знайдуть їх хіба в Торуні.

Трохи згодом він звернувся до Збишка:

Частину грошей любавський комтур у мене забрав, але ті, котрі я сховав під час нападу, я знайшов і тепер віддав на схов вашому зброєносцеві, який живе у князя в замку, а там їм буде безпечніше, ніж у мене в заїзді.

То мій зброєносець тут, у Плоцьку? Що ж він тут робить? — здивовано запитав Збишко.

Привізши Зігфріда, він виїхав з тією панною, котра була в Спихові, а тепер є придворною тутешньої княгині. Так він мені казав учора.

Під час свого перебування в Спихові Збишко так був приголомшений смертю Данусі, що нічого не знав. Аж тепер він пригадав, що чех був посланий вперед із Зігфрідом, і серце його стиснулось від жалю і жадоби помсти.

Правда! — сказав він.—А де ж цей кат? Що з ним сталося?

Хіба ксьондз Калеб не казав вам? Зігфрід повішався, і ви, пане, проїжджали коло його могили.

Настало мовчання.

— Зброєносець казав,— озвався нарешті Толіма,— що збирається до вас, і був би вже давно приїхав, тільки мусив доглядати панну, яка повернулась із Спихова й захворіла.

А Збишко, ніби від сну, прокинувшись від жалісних спогадів, знову спитав:

Яку панну?

Ну, ту, — відповів старий,— вашу сестру чи родичку, котра приїхала з рицарем Мацьком у хлоп'ячому вбранні до Спихова. Отож вона і впізнала на дорозі нашого пана, котрий ішов навпомацки. Якби не вона, то ні рицар Мацько, ні ваш зброєносець не впізнали б пана. Дуже наш пан потім полюбив її, бо вона його доглядала, як рідна дочка, і, крім ксьондза Калеба, одна могла його розуміти.

Молодий рицар від здивування широко розкрив очі.

Ксьондз Калеб нічого мені не казав ні про яку панну, і нема в мене ніякої родички...

Не казав, бо ви, пане, від горя нічого не пам'ятали і світу божого не бачили.

Як же ту панну звали?

Звали її Ягенка.

Збишкові здалося, що все це йому сниться. Він ніяк не міг збагнути, як це Ягенка могла приїхати з далеких Згожелиць аж до Спихова. І чого? Правда, він знав, що дівчині завжди хотілось його бачити і що вона горнулась до нього в Згожелицях, але ж він сказав їй, що був жонатий, а через те і в голові не покладав, що старий Мацько взяв її з собою до Спихова, аби віддати за нього. Нарешті, ні Мацько, ні чех і словом не прохопилися про неї... Все це здалося йому дуже дивним і зовсім незрозумілим, і він знову став закидати Толіму запитаннями, як людина, котра не вірить тому, що чує, і хоче, аби їй повторили неймовірну звістку.

Але Толіма не міг йому сказати нічого більше того, що вже сказав, і пішов у замок шукати зброєносця й незабаром, ще до заходу сонця, повернувся з ним. Чех привітав молодого пана з радістю і разом із смутком, бо вже знав про все, що сталося в Спихові. Збишко також був сердечно радий, відчуваючи в чехові дружнє й вірне серце, одне з тих, яких людина найбільше потребує в горі. Розчулившись, Збишко розказав йому про смерть Данусі й поділився з ним горем, скорботою і слізьми, як ділиться брат з братом. Все це тривало досить довго, тому що пан де Лорш, на прохання Збишка, проспівав під звуки цитри, піднявши очі до зірок, ту жалібну пісню, яку склав на честь небіжчиці.

Але коли їм усім трохи полегшало, вони почали говорити про справи, які чекали їх у Плоцьку.

Я заїхав сюди по дорозі до Мальборга,—сказав Збишко,— бо дядько Мацько в неволі, і я везу за нього викуп.

Знаю,— відповів чех.— І добре зробили, пане. Я сам хотів вирушити до Спихова, щоб порадити вам заїхати до Плоцька. Король має провадити з великим магістром переговори в Рацьонжі, а при королю легше чого-небудь добитися, бо в присутності його величності хрестоносці не такі горді й навіть удають з себе доброчесних християн.

Толіма казав мені, що ти мав їхати до мене та затримався через хворобу Ягенки Зихівни. Чув, ніби старий Мацько привіз її сюди і що вона була в Спихові. І страшенно здивувався! Але розкажи, навіщо дядько Мацько взяв її сюди із Згожелиць?

Багато було причин. Рицар Мацько боявся залишати її без ніякого захисту, щоб рицарі Вільк і Чтан не наскочили, бува, в Згожелиці та не скривдили й менших дітей. А без неї там безпечніше, бо ви ж знаєте, що в Польщі трапляється, коли шляхтич, не знаходячи іншого способу, пориває дівчину силоміць, а на малих сиріт ніхто руки не підійме, тому що напасника за це чекає і катівський меч і, ще гірше,— ганьба! Проте була й друга причина: абат умер і залишив панні в спадщину свої володіння, над якими опікуном зостався тамтешній єпіскоп. Через те рицар Мацько і привіз панну до Плоцька.

Але нащо ж він узяв її з собою до Спихова?

Взяв через те, що єпіскоп і князь з княгинею на той час виїхали, і не було її в кого залишити. І це щастя, що взяв. Коли б не панна, ми були б проїхали повз рицаря Юранда, як повз незнайомого жебрака. А коли вона стала коло нього упадати, ми його впізнали. Все це бог дав через її милосердне серце.

І чех почав розповідати, як потім Юранд не міг без неї обійтися, як любив її й благословив, а Збишко, хоч і знав уже про це від Толіми, слухав з хвилюванням і почуттям вдячності до Ягенки.

— Дай же їй боже здоров'я! — сказав він нарешті.— Дивно тільки, що ви мені про неї нічого не казали.

Чех трохи збентежився і, щоб виграти час для обміркування відповіді, запитав:

— Де, пане?

— Ну, у Скірвоїлла, там, у Жмуді.

Не казали? Справді? А мені здається, що казали, тільки вам тоді зовсім не те було в голові.

Ви говорили, що Юранд повернувся, але про Ягенку — нічого.

Ой, чи не забули ви? А втім, бог його знає! Може, рицар Мацько думав, що я сказав, а я — що він. Та й розказувати вам, пане, тоді що-небудь було марно. І не дивно! А тепер скажу інше: це щастя, що панна перебуває тут, бо вона й рицареві Мацькові стане в пригоді.

Що ж вона може зробити?

Нехай тільки скаже слово тутешній княгині, яка її Дуже любить! А хрестоносці, в свою чергу, ні в чому княгині не відмовляють, бо вона, по-перше, рідна сестра короля, а по-друге, велика приятелька Ордену. Зараз, може, ви чули, князь Скіргелло, також рідний брат короля, повстав проти князя Вітольда і втік до хрестоносців, які хочуть допомогти йому й посадити на Вітольдовому престолі. Король дуже любить княгиню і, кажуть, слухає її порад, отож хрестоносці хочуть, щоб вона схилила короля на бік Скіргелла проти Вітольда. Вони розуміють, трясця їх матері, що як тільки позбудуться Вітольда, то ніяка небезпека їм не загрожує! Отож посли-хрестоносці з ранку до вечора б'ють поклони княгині та стараються відгадати кожне її бажання.

Ягенка дуже любить дядька Мацька і напевне оступиться за ним,— сказав Збишко.

Інакше не може й бути! Але ви, пане, підіть у замок і розкажіть їй, як і що вона має говорити.

Ми з паном де Лоршем і так мали йти в замок, власне, для того сюди і приїхали. Нам треба тільки завити волосся та пристойно одягтися.

Через деякий час він додав:

Я хотів з горя обрізати волосся, та забув.

Тим краще! — мовив чех.

Він вийшов покликати слуг і незабаром повернувся разом з ними. Поки молоді рицарі чепурилися до вечірньої учти в замку, чех розказував, що діється при королівському і князівському дворах.

— Хрестоносці,— говорив він,— як тільки можуть, підкопуються під князя Вітольда, бо доки він живий і з королівської ласки володіє великою країною, доти їм не знати спокою! Насправді вони його одного тільки й бояться! І підкопуються та й підкопуються, як ті кроти! Вони вже підбурили проти нього тутешніх князя й княгиню і добилися того, що навіть князь Януш поглядає на нього зизим оком за Візну...

Хіба князь Януш і княгиня Ганна теж тут? — запитав Збишко.— Отже, знайдеться багато знайомих, бо я ж не вперше в Плоцьку.

Аякже! — відповів зброєносець.— Вони обоє тут, У них багато справ з хрестоносцями, і вони хочуть пред'явити свої скарги магістрові в присутності короля.

А що ж король? За ким він тягне руку? Невже він не обурюється на хрестоносців і не потрясає над ними мечем?

Король ненавидить хрестоносців, і кажуть, що вже здавна погрожує їм війною... А щодо князя Вітольда, то король любить його більш за рідного брата Скіргелла — бешкетника і п'яницю... Тому рицарі, котрі перебувають при його величності, кажуть, що король не висловиться проти Вітольда й не дасть хрестоносцям обіцянки не допомагати йому. І це може бути, бо тутешня княгиня Олександра дуже запобігає королівської ласки і вже кілька днів ходить якась стурбована.

Завіша Чорний є тут?

Нема його, але й на тих, котрі є, не надивишся. І коли б дійшло що до чого, то — боже мій! — з німців тільки цури та костриця полетять, їй-богу полетять!..

Не мені їх жаліти.

Через деякий час гарно вбрані молоді рицарі вирушили до замка. Вечірня учта того дня мала бути не в самого князя, а в міського старости Андрія з Ясенця, велике обійстя якого було розташоване в межах замкових мурів біля Великої Вежі.