Хрестоносці - Сторінка 105

Побачивши його, Збишко аж здригнувся — він згадав похід у Жмудь і підбиття Данусі. Сам де Лорш без вагання ворушив ці болісні спогади. Навіть більше, дізнавшись про нещастя Збишка, зараз же пішов разом з ним молитися до труни Данусі й говорив про неї безперестану і, бувши трохи менестрелем, склав про неї пісню, якої співав уночі в супроводі лютні коло грат склепу так зворушливо й жалібно, що Збишко, хоч і не розумів слів, але від самої мелодії проплакав аж до світанку.

А потім, знеможений плачем, горем і втомою, надовго заснув, і коли прокинувся, то відчув, що горе його трохи вщухло від сліз і він став бадьоріший. Збишко також зрадів з прибуття пана де Лорша й почав йому дякувати, а далі розпитувати, звідки той дізнався про його нещастя.

Пан де Лорш через ксьондза Калеба розказав йому, що довідався про смерть Данусі в Любаві від старого Толіми, якого бачив в ув'язненні у тамтешнього комтура, проте він і так їхав до Збишка, щоб віддатися йому в неволю.

Ув'язнення Толіми справило на Збишка і на ксьондза велике враження. Вони зрозуміли, що викуп пропав, бо не було нічого труднішого в світі, ніж видерти з горла у хрестоносців раз загарбані гроші. Отже, треба було їхати з другим викупом.

— Горе! — вигукнув Збишко.— Бідолашний дядько чекає там і думає, що я за нього забув! Треба мені якнайшвидше до нього поспішати.

Потім звернувся до пана де Лорша:

Ти знаєш, як це трапилось? Знаєш, що він в руках у хрестоносців?

Знаю,—відповів де Лорш,—бо бачив його в Мальборзі і тому сам приїхав сюди.

Тимчасом ксьондз Калеб став нарікати:

— Погано ми зробили, але всі ми тоді були наче несповна розуму... Я все-таки сподівався, що Толіма розумніший. Чому він не поїхав до Плоцька, а вирушив до тих розбійників без ніякої охоронної грамоти!

Пан де Лорш здвигнув плечима:

— А що для них охоронні грамоти! Хіба плоцький князь, так само як і ваш тутешній, мало від них терпить кривд? На пограниччі безнастанні бійки та наскоки. Кожен комтур, навіть кожен війт робить, що тільки хоче, а драпіжники вони один за одного гірші...

— Тим більше Толіма повинен був їхати до Плоцька.

— Він так і хотів зробити, але його в дорозі коло границі на нічлігу схопили. Вони були б вбили його, якби він не сказав, що везе гроші в Любаву комтурові. Він цим врятувався, але комтур тепер виставить свідків, що Толіма сам так говорив.

А як почуває себе старий Мацько? Чи здоровий? йому не загрожує там смерть? — питав Збишко.

Він здоровий,— відповів де Лорш.— Там дуже розлютовані на "короля" Вітольда і на тих, котрі допомагають жмудинам, і старого рицаря напевне знищили б, якби їм не шкода було викупу. Брати фон Бадени також захищають його з цієї причини, кінець кінцем, їм ідеться про мою голову, бо якби вони нею пожертвували, то проти них обурилося б рицарство і в Фландрії, і в Гельдерні, і в Бургундії... Вони знають, що я родич графа Гельдернського.

— А чого їм йдеться про твою голову? — здивовано перебив його Збишко.

— Бо я твій бранець. Я сказав їм у Мальборзі так: "Якщо ви візьмете за горло старого рицаря, то молодий візьме за горло мене..."

— Не візьму! Клянусь богом!

Я знаю, що не візьмеш, але вони цього бояться, і через те Мацькові не загрожує від них ніяка небезпека. Вони казали мені, що й ти їхній невільник і що Бадени пустили тебе на рицарське слово, тому мені не треба до тебе з'являтись. Але я відповів їм, що ти був вільний, коли брав мене в неволю. І от я прибув до тебе! А поки я в твоїх руках, вони ні тобі, ні Мацькові нічого не зроблять. Ти заплатиш фон Баденам викуп, а за мене зажадай удвічі або втричі більший. Вони мусять заплатити. Кажу так не тому, щоб ти подумав, ніби я вартий більше за вас, а щоб покарати за їхню зажерливість, якою я гордую. Колись я був про них зовсім іншої думки, але тепер мені огидні й вони, і їхня гостинність. Поїду шукати пригод у Святу Землю, а їм більше служити не хочу.

Залишайтеся, пане, у нас,— сказав ксьондз Калеб.— Я думаю, що так воно й буде, бо мені здається, що навряд чи вони за вас дадуть викуп.

Якщо не заплатять, то я зроблю це сам,— відповів де Лорш.— Я приїхав сюди з чималим почтом і навантаженими возами, а того, що на них є, вистачить...

Ксьондз Калеб повторив Збишкові ці слова, до яких Мацько, напевне, не поставився б байдуже, але молодий Збишко мало дбав про маєтність і тому відповів:

— Клянусь честю, так не буде, як ти кажеш! Ти був мені братом і другом, і ніякого викупу я від тебе не візьму.

Вони обнялися, відчуваючи, що між ними зав'язався новий вузол дружби. Де Лорш усміхнувся і сказав:

— Гаразд. Але німці не повинні про це знати, інакше вони морочитимуть голову за Мацька. Проте муситимуть заплатити, бо боятимуться розголосу при королівських дворах та поміж рицарством про те, що вони охоче запрошують та приймають іноземних гостей-рицарів, а коли ті потрапляють у неволю, то залишають їх напризволяще. А Орденові зараз, як ніколи, потрібні гості-рицарі, бо він боїться Вітольда, а ще більше поляків та їхнього короля.

— Гаразд, нехай буде так,— сказав Збишко.— Ти залишишся тут або у Мазовії, де схочеш, а я поїду до Мальборга за дядьком і удаватиму, що страшенно лихий на тебе.

Задля святого Георгія зроби так! — відповів де Лорш.— Але спочатку вислухай, що я тобі скажу. В Мальборзі кажуть, що польський король має зустрітися з магістром у самому Плоцьку або десь на границі. Хрестоносці дуже цього прагнуть, бо хочуть встановити, чи допомагатиме король Вітольдові, якщо той оголосить їм відкриту війну за Жмудь. Ого, вони хитрі, як змії, але Вітольд не менш хитрий за них. Орден боїться і його, бо ніколи не знає, що він замишляє і що зробить. В капітулі кажуть: "Він оддав нам Жмудь, але за неї весь час тримає над нашою головою меч. Скаже тільки слово — і бунт готовий!" Так воно й є. Я мушу коли-небудь відвідати його двір. Може, трапиться взяти участь в змаганнях, а до того ж, я чув, що там іноді бувають жінки чарівної вроди.

Ви говорили, пане, про приїзд польського короля до Плоцька? — перебив ксьондз Калеб.

Так. Нехай Збишко приєднається до королівського двору. Магістр хоче прихилити на спій бік короля і ні в чому йому не відмовить. Знаєте, коли це їм потрібно, то хрестоносці вміють бути покірні, як ніхто. Нехай Збишко приєднається до королівського почту і вимагає свого, а найбільше хай кричить про беззаконня. Його зовсім інакше вислухають в присутності короля і славетних в усьому світі краківських рицарів, думка яких широко розходиться поміж рицарством.

Прекрасна порада! Клянусь хрестом господнім, прекрасна! — вигукнув ксьондз.

Так! — підтвердив де Лорш.— А можливостей не бракуватиме. Я чув у Мальборзі, що будуть учти, будуть турніри, бо іноземні гості неодмінно захочуть позмагатися з королівськими рицарями. Боже мій! Це ж має приїхати й рицар Хуан з Арагонії — найславетніший в усьому християнському світі. Не знаєте? Та він же, кажуть, аж з Арагонії прислав рукавичку вашому Завіші, щоб при дворах не казали, що є інший рівний йому в світі.

Приїзд пана де Лорша, його вигляд і вся розмова розбудили Збишка з мертвотного стану, і він з цікавістю слухав новини. Про Хуана з Арагонії він знав, бо в ті часи кожен рицар повинен був знати й пам'ятати ймення всіх найславетніших воїнів, а слава арагонського дворянства, особливо того Хуана, облетіла весь світ. Жодний рицар ніколи не переміг його на герці, а маври розбігалися, лише забачивши його панцер, і всюди вважали, що він — найперший рицар в усіх християнських країнах.

На згадку про Хуана в Збишкові обізвалася його рицарська душа, і він з великим зацікавленням почаз про нього розпитувати:

— Викликав Завішу Чорного?

— Здається, вже рік, як надійшла рукавичка і як Завіша одіслав свою.

— Отже, Хуан з Арагонії приїде напевне?

— Чи напевне, чи ні, не знаю, але такі чутки є. Хрестоносці давно послали йому запрошення.

— Дай боже побачити таке змагання!

Дай боже! — сказав де Лорш.— І хоч би Завіша був і переможений, що легко може трапитись, однак те, що його викликав сам Хуан з Арагонії, велика слава і для нього, і для всього вашого народу.

Побачимо! — відповів Збишко.— Я тільки кажу: дай боже побачити.

— І я кажу те саме.

Проте на цей раз їхньому бажанню не судилося здійснитись, бо старі хроніки згадують, що поєдинок Завіші з прославленим Хуаном з Арагонії відбувся аж через кільканадцять років згодом в Перпіньяні, де в присутності імператора Сігізмунда, папи Бенедікта XIII, арагонського короля та багатьох князів і кардиналів Завіша Чорний з Гарбова з першого ж удару списом звалив з коня свого супротивника і здобув над ним блискучу перемогу. А тимчасом і Збишко, і де Лорш раділи в серцях, що коли навіть Хуан з Арагонії не зможе з'явитися вчасно, то й тоді вони побачать знамениті рицарські подвиги, бо в Польщі не бракувало борців, які мало чим поступалися перед Завішею, а серед гостей хрестоносців завжди можна було знайти першорядних французьких, англійських, бургундських та італійських фехтувальників, готових з кожним битися за першість.

Слухай,—сказав панові де Лоршу Збишко,— нудно мені без дядька Мацька і хочеться якнайшвидше його викупити, тому завтра вдосвіта я вирушаю до Плоцька. Але чого ти маєш тут сидіти? Коли ти нібито у мене в неволі, то й їдь зі мною та побачиш короля і двір.

Якраз про це я й мав намір тебе просити,—відповів де Лорш,— бо здавна хотів бачити ваших рицарів, а до того ж чув, що панії з королівського двору швидше схожі на ангелів, ніж на жительок земної юдолі.

Тільки що ти сказав це саме й про двір князя Вітольда,— зауважив Збишко.

XXX

Збишко докоряв собі в душі, що через своє горе забув за дядька, а звикнувши негайно виконувати свої заміри, другого дня вранці вирушив з паном де Лоршем до Плоцька. Приграничні дороги навіть під час_ миру ніколи не були безпечні від численних банд, що їх підтримували й покривали хрестоносці. Різкі обвинувачення короля Ягелла, скарги, які доходили аж до Рима, погрози та суворе застосування законів не зупиняли хрестоносців, і сусідуючі з Польщею комтури часто дозволяли своїм найманим кнехтам вступати в розбійницькі банди. Вони, правда, відмовлялися від тих, котрі мали нещастя потрапити в польські руки, але тих, що поверталися із здобиччю та невільниками, переховували не тільки в орденських селах, а й у замках.

І не раз у руки таких розбійників потрапляли приграничні жителі, особливо діти багатих людей, яких викрадали для викупу.