Хрестоносці - Сторінка 103

Щоб показати приклад, чех також пішов з ними і, перехрестившись, власноручно перерізав ремінний повід, на якому висів труп.

Обличчя Зігфріда вже посиніло й виглядало жахливо, очі були розплющені і злякані, а рот роззявлений, ніби останній раз хапав повітря. Яму викопали поруч з тілом і держаками вил зіпхнули в неї труп, лицем донизу, а засипавши його землею, почали шукати каміння, щоб прикласти зверху, бо інакше самогубець вставав би вночі та чинив би лихо подорожнім.

Каміння було досить і на дорозі, і в мохові, тому над хрестоносцем незабаром виросла гостроверха могила. Потім Глава сокирою витесав на стовбурі сосни хрест. Зробив він це не для Зігфріда, а для того, щоб у цьому місті не збиралася нечиста сила. Нарешті повернувся до загону.

— Душа його в пеклі, а тіло вже в землі,— сказав чех Ягенці.— Тепер можемо їхати.

І вони рушили далі. Проїжджаючи повз могилу, Ягенка відламала гілку сосни й кинула на каміння, а за нею так само зробили й інші — такий був звичай.

Вони довго їхали мовчки, думаючи про цього зловісного ченця-рицаря та про кару, яка його спіткала. Нарешті Ягенка промовила:

— Справедливість господня нікого не минає. За нього навіть не можна проказати "Вічну пам'ять", бо для нього немає змилування.

— У вас і так надто жаліслива душа, коли ви наказали його поховати,— відповів чех.

Далі промовив, трохи вагаючись:

— Кажуть люди, а може, й не люди, а чарівники та чарівниці, що вірьовка чи той самий ремінь з вішальника дає якесь щастя, але я не взяв ременя з Зігфріда, бо сподіваюся для вас щастя не від чарівника, а тільки від господа бога.

Ягенка нічого на це не відповіла і аж через деякий чає, зітхнувши кілька разів, сказала ніби сама до себе:

— Е! Моє щастя вже позаду, а не попереду!

XXVII

Аж через десять днів після від'їзду Ягенки Збишко прибув на спиховську границю, але Дануся була вже при смерті, і він остаточно втратив надію привезти її живою до батька. Вже тоді, коли вона почала не до речі відповідати на запитання, він спостеріг, що Дануся не тільки звихнулась з розуму, але й тіло її жерла якась хвороба, з якою вже не могла боротися ця виснажена неволею, ув'язненням, стражданням та постійним страхом дівчина. Можливо, відгомін запеклої бійки Збишка й Мацька з німцями ще збільшив її переляк, і хвороба саме з того часу й почалася, в усякому разі гарячка не залишала її всю дорогу. До певної міри це було навіть добре, бо напівмертва, непритомна Дануся нічого не знала про ті неймовірні труднощі, які Збишко долав у дорозі в страшній пущі. Коли вони виїхали з лісу й опинилися в "хлібному" краю, поміж сельбищами кметів і шляхтичів, скінчилися небезпеки й труднощі подорожі. Дізнаючись, що вони везуть відбиту у хрестоносців дитину свого народу, та ще дочку славетного Юранда, про якого мандрівні піснярі співали вже по городищах, селитьбах і хатах стільки пісень, люди один поперед одного прагнули прислужитись їм та подати, допомогу. Вони достарчали їм коней і харчів. Для них. були відчинені всі двері. Тепер уже Збишкові не треба було везти Данусю в лозових ношах між кіньми, бо сильні юнаки дбайливо й обережно переносили її в вигідних ношах від села до села, немов якусь святиню. Жіноцтво оточувало її найніжнішим піклуванням. Чоловіки, слухаючи оповідань про її поневіряння, скреготали зубами, і не один відразу надівав залізний панцер, хапав меча, сокиру або списа і їхав далі за Збишком, щоб помститися "з надвишкою", бо тодішнім озлобленим людям мало було відплатити кривдою за кривду.

Але Збишко в той час думав не про помсту, а тільки про Данусю. Він жив між проблисками надії, коли хворій трохи легшало, і глухим розпачем, коли ставало видно, що їй все гірше. А в цьому не було ніякого сумніву. На початку подорожі у нього не раз зринала забобонна думка, що, може, десь у хащах, через які вони продирались, слідком за ними йде смерть і тільки вичікує слушної хвилини, щоб кинутись на Данусю й висмоктати з неї залишки життя. Це видіння, а власне почуття, він так виразно відчував особливо в темиі ночі, що. йому не раз хотілось обернутися й викликати смерть, як викликають рицаря, й битися з нею до останнього зітхання. Але він розумів, що проти такого ворога нічого не вдієш ні хоробрістю, ні мечем, ні дужою рукою, і що неминуче доведеться без боротьби віддати йому на здобич найдорожче життя.

І це було найстрашніше почуття, що сполучалося з невгамовною, як вихор, і бездонною, як море, скорботою. Як же не стогнати, як не мучитися Збишкові, коли він, дивлячись на свою кохану, говорив їй немов з мимовільним докором: "Невже для того я кохав тебе, для того відшукав і відбив, щоб завтра засипати землею і вже не бачити ніколи?" Говорячи так, він поглядав на її палаючі в гарячці лиця, на її каламутні очі і знову питав: "Залишаєш мене? І тобі не жаль? Ідеш від мене?" В такі хвилини йому здавалося, що й сам він божеволіє. Груди йому розпирали невиплакані ридання, але їх тамувала якась злість і гнів на безжальну, сліпу й холодну силу, яка навалилась на невинну дівчину. Коли б зловорожий хрестоносець на той час був у загоні, він роздер би його, як дикий звір.

Діставшись до князівського лісового палацу, Збишко хотів був у ньому зупинитись, але весною там нікого не було. Від сторожі він довідався, що князь з княгинею вибралися до брата Земовіта в Плоцьк, тому він облишив намір їхати в Варшаву, де придворний медик міг би допомогти хворій. Отже, треба було їхати до Спихова, а це було страшно, бо йому здавалося, що все скінчилось і що він привезе Юрандові тільки труп його дочки.

Але саме за кілька годин до Спихова серце Збишка знов осяяв промінь надії. Лиця Данусі почали бліднути, очі прояснюватись, вона стала дихати не так гучно й часто. Збишко одразу помітив це і наказав спинитися, щоб вона могла спокійно відпочити. Вони були десь за милю від Спихова, віддалік від людських осель, на вузенькій дорозі між полем і лукою. Загін спинився під гіллястою дикою грушею, яка захищала від сонця. Позлазивши з коней, слуги, розгнуздали їх, щоб їм легше було скубти траву. Дві жінки, найняті для догляду за Данусею, і юнаки, які її несли, знеможені втомою і спекою, полягали в затінку й поснули; тільки Збишко чатував над ношами і, сівши на корінні груші, не спускав з хворої очей.

А хвора спокійно лежала в полудневій тиші з заплющеними очима. Проте Збишкові здавалось, що вона не спить. І справді, коли хлоп, який косив на другому кінці луки сіно, спинився й почав бряжчати по косі мантачкою, Дануся легенько здригнулась і на мить розплющила очі, потім знов заплющила; груди її піднялись від глибокого зітхання, і вона ледве чутно прошепотіла:

— Квітки пахнуть...

Це були перші слова, які вона промовила від початку подорожі свідомо й не з гарячки. Вітрець справді доносив з нагрітої сонцем луки міцні пахощі, в яких було чути дух сіна, меду та різноманітного зілля. На думку, що до хворої повертається свідомість, у Збишка затремтіло серце. В першому захваті він хотів кинутися їй до ніг, але, побоявшись, що злякає її, тільки став коло нош навколішки, нахилився над нею й почав стиха кликати:

— Данусю! Данусю!

Вона знову розплющила очі й деякий час дивилася на нього. Потім усмішка осяяла її обличчя, і Дануся, як колись у смолярні, але вже свідоміше, вимовила його ім'я:

— Збишко!..

І намагалась простягнути до нього руки, але через велику кволість не могла цього зробити. А він обійняв її з таким переповненим серцем, наче дякував їй за якусь незмірну ласку.

— Ти прокинулась! — сказав він.— О, слава богу... слава...

Йому забракло голосу, і вони деякий час мовчки дивилися одне на одного. Глибоку тишу порушував тільки запашний вітрець з луки, що шелестів листям груші, стрекіт коників у травах та далекий, ледве чутний спів косаря.

Дануся дивилася все свідоміше й не переставала усміхатись, немов дитина, якій сниться ангел. Але потроху в очах її почало з'являтися здивування.

— Де це ми? — спитала вона.

З уст його одразу вирвався цілий рій радісних відповідей:

— Ти зі мною! Під Спиховом! Ідемо до татуся. Скінчилося твоє нещастя! Ой! Данусько моя! Ой Данусько! Я шукав тебе й відбив. Ти вже не в німецьких руках. Не бійся! Зараз буде Спихов. Ти хворіла, але господь змилосердився над тобою! Скільки було горя, скільки сліз! Данусько!.. Тепер уже все гаразд!.. Попереду в тебе тільки щастя. Ой, скільки ж часу я тебе шукав!.. Скільки мандрував!.. Ой боже всесильний!.. Ой!

Він глибоко зітхнув, аж застогнав, ніби викидав з грудей залишки страждання.

Дануся лежала спокійно, щось пригадуючи, про щось міркуючи, нарешті запитала:

— То ти не забув мене?

І дві сльози набігли їй на очі й тихо спливли по лицях на узголов'я.

— Як би ж я тебе міг забути? — вигукнув Збишко. В цьому притишеному вигукові було більше сили,

ніж у найурочистіших клятвах і запевненнях, бо він любив її всією душею, а з того часу, як відшукав її, вона стала дорожча йому за все на світі.

І знову зайшла тиша, тільки хлоп удалині перестав співати і вдруге почав мантачити косу.

Дануся поворушила губами і знову стала щось шептати, але так тихо, що Збишко не міг почути; він нахилився до неї й запитав:

Що ти, ягідко, кажеш? Вона повторила:

Квітки пахнуть...

— Тому що ми біля луки,— відказав Збишко,— але зараз поїдемо далі. До татуся, він теж визволений з неволі. І будеш моя до смерті. Ти чуєш мене добре? І розумієш?

Раптом його пойняла тривога: він помітив, що обличчя її стає все біліше і густо зрошується дрібними краплями поту.

Що з тобою? — спитав він жахнувшись, і відчув, як у нього їжиться на голові волосся і терпне шкіра.

Що з тобою? Скажи! — повторив він.

Темно! — шепнула вона.

Темно? Сонечко світить, а тобі темно? — спитав він уривчастіш голосом.— Тільки що ти говорила так виразно! Ради бога, скажи хоч слово!

Дануся ворухнула губами, але вже не могла й шепотіти. Збишко відгадав, що вона вимовляє його ім'я і кличе його. Потім її схудлі руки почали тремтіти й перебирати пальцями по килимку, яким була вкрита. Це тривало з хвилину. Сумніву не було ніякого — вона конала!

А він з жахом і розпачем почав її благати, ніби це благання могло щось допомогти:

— Данусько! О господи милосердний!.. Зажди хоч до Спихова! Зажди! Зажди! О господи! Господи! Господи!

Від цих вигуків попрокидалися жінки й поприбігали слуги, які пасли коней їла луці.