Хрестоносці - Сторінка 110

А у хрестоносців перебувала більшість жінок і дітей, захоплених для викупу під час нічних нападів. Сам папа римський звернув на це увагу і, незважаючи на всю спритність орденського прокуратора в апостольській столиці, Йоганна фон Фельде, відкрито виявляв свій гнів і обурення проти Ордену.

Щодо Мацька виникли утруднення. Магістр чинив їх не насправді, а для годиться, щоб надати більше ваги кожній своїй поступці. Він, наприклад, твердив, що християнський рицар, який воював разом з жмудинами проти Ордену, по справедливості мусить бути засуджений до кари на смерть. Даремно королівські радники знову повторювали все, що їм було відомо про Юранда і його дочку, а також про страшні кривди, яких хрестоносці допустилися по відношенню до них двох і до рицарів з Богданця. У своїй відповіді магістр через якийсь дивний збіг повторив майже ті самі слова, що їх свого часу сказала княгиня Олександра Земовітова старому рицареві з Богданця:

— Ви себе вважаєте ягнятами, а нас вовками. Тимчасом з тих чотирьох вовків, котрі брали участь у викраденні Юрандової дочки, жодного нема живого, а ягнята безпечно ходять по світі.

Це була правда, але й на цю правду присутній на переговорах пан з Тачева відповів таким запитанням:

— Так, але чи був хто-небудь з них убитий підступно? І хіба всі вони полягли не з мечами в руках?

Магістрові нічого було на це відповісти, і він, помітивши, що король починає хмурити брови та блискати очима, поступився, щоб не розгнівати грізного владаря. Потім було умовлено, що кожна сторона вишле послів для відбору полонених. Від поляків були призначені: Зиндрам з Машковиць, який хотів зблизька побачити силу хрестоносців, і рицар Повала, а з ними і Збишко з Богданця.

Цю послугу Збишкові зробив князь Ямонт. Він клопотався за нього перед королем з тих міркувань, що юнак, бувши королівським послом, швидше побачить і визволить дядька. Король не відмовив молодому князькові, який був улюбленцем його і всього двору за веселу вдачу, доброту і вроду та за те, що ніколи для себе нічого не просив. Збишко щиро дякував йому, бо тепер уже був цілком певний, що вирве дядька з рук хрестоносців.

Тобі не один заздрить,— сказав він князеві,—що залишаєшся при його величності, але ти по справедливості заслужив це, бо використовуєш довір'я короля тільки на щастя людям, і навряд чи є ще в кого-небудь таке добре серце.

При королівській величності добре,— відповів князь,— але я хотів би зустрітися з хрестоносцями в бою, і заздрю тобі, що ти вже з ними бився.

Через деякий час він додав:

— Учора сюди приїхав торунський комтур фон Венден, а сьогодні увечері ви поїдете до нього на ніч з магістром і його почтом.

А потім до Мальборга?

А потім до Мальборга. І князь Ямонт засміявся:

Це буде недалека дорога, але кисла, бо німцям не пощастило нічого добитися від короля, а з Вітольдом їм теж нема нічого втішного: є чутка, ніби він зібрав усе литовське військо і йде на Жмудь.

Якщо король допоможе йому, то буде велика війна.

Про це просять бога всі наші рицарі. А хоч би король і не почав великої війни, шкодуючи християнської крові, то однак допоможе Вітольдові хлібом і грішми. Не без того, звісно, щоб і частина польських рицарів не пішла до нього добровільно.

Безперечно,— відповів Збишко.— А може, за це сам Орден оголосить королю війну?

Е, ні! — заперечив князь.—Поки живий теперішній магістр, цього не буде.

І він мав рацію. Збишко вже знав магістра й раніш, але тепер, по дорозі до Мальборга, бувши разом із Зиндрамом з Машковиць та з Повалою майже весь час поруч, міг краще придивитися до нього й узнати його. Ця подорож зміцнила в ньому переконання, що великий магістр Конрад фон Юнгінген був людиною незлою і незіпсованою. Він часто змушений був діяти проти закону, тому що весь Орден хрестоносців тримався на беззаконності. Змушений був чинити кривди, тому що весь Орден тримався на людській кривді. Змушений був брехати, тому що успадкував брехню разом із знаками магістерського звання і здавна звик її вважати лише політичною спритністю. Проте магістр не був жорстоким, боявся суду божого і, скільки міг, стримував пиху та зухвалість орденських сановників, які прагнули війни з могутнім Ягеллом. І все-таки він був людиною слабодухою. Орден з давніх-давен так звик зазіхати на чуже, грабувати й загарбувати силою або підступом сусідні землі, що Конрад не тільки не вмів стримувати цієї хижої зажерливості, але мимоволі, в силу давньої традиції, й сам піддавався їй та намагався задовольнити її. Давно минулися часи Вінріха фон Кніпроде, часи залізної дисципліни, якою Орден дивував весь світ. Вже за попереднього перед Юнгінгеном магістра, Конрада Валленрода, Орден утішався своєю все зростаючою могутністю, якої не здолали послабити тимчасові поразки, і так сп'янів від своєї слави, успіхів та людської крові, що не помітив, як розхиталися підпори, котрі підтримували його силу і єдність. Магістр, скільки міг, додержував закону і справедливості, скільки міг, особисто полегшував тягар залізної руки Ордену, яка гнітила кметів, городян і навіть духовенство та шляхту, що володіли орденськими землями на основі ленного права, так що поблизу Мальборга окремі кмети й городяни могли похвалитися не тільки достатком, а й багатством. Зате в більш віддалених землях панували сваволя, жорстокість і розбещеність комтурів, які зневажали закон, удавались до насильства і здирства, витискали з народу свавільними податками останні копійки, витискали сльози, а часто й кров, так що в цілих краях стояв тільки стогін, панували злидні, лунали скарги. Якщо навіть інтереси Ордену вимагали, як це бувало інколи в Жмуді, пом'якшення гніту, то й такі накази, через природну жорстокість та недовірливість комтурів, ні до чого не приводили. І Конрад фон Юнгінген почував себе ніби візничим, який, правуючи оскаженілими кіньми, випустив віжки з рук і залишив колісницю напризволяще, його душу часто огортали гіркі передчуття, часто спадали йому на думку пророчі слова: "Я створив їх корисними бджолами й утвердив їх на порозі християнських земель, але вони повстали проти мене. Вони не дбають про душу й не щадять того народу, який з темряви поганства навернувся до католицької віри й до мене. Вони зробили з нього невільників і, не навчаючи їх заповідей господніх та позбавляючи святого таїнства, прирікають на ще гірші, пекельні муки, ніж коли б він залишався в поганстві. Вони провадять війни задля вдоволення своєї зажерливості. Але настане час, коли зуби їхні будуть вибиті, а права рука відтята, і права нога окривіє, аби вони пізнали гріхи свої".

Магістр знав, що докори, з якими таємничий голос звертався до хрестоносців в одкровенні святої Бригіди, були справедливі. Він розумів, що будівля, споруджена на чужій землі й на чужій кривді, згрунтована на брехні, підступах і жорстокості, не може довго стояти. Він боявся, що ця будівля, яку довгі роки підмивають сльози і кров, розвалиться від одного удару могутньої польської руки; передчував, що колісниця, яку мчать оскаженілі коні, мусить скотитися в прірву, і намагався принаймні віддалити годину суду, гніву, поразки й нужди. Незважаючи на свою слабодухість, він тільки в цьому відношенні рішуче опирався гордим і зухвалим радникам: не допускав до боротьби з Польщею. Даремно йому докоряли боягузтвом і безпорадністю, даремно приграничні комтури з усієї сили рвались до війни. Коли полум'я вже мало от-от спалахнути, він завжди в останню хвилину відступав, а потім у Мальборзі складав подяку богові за те, що йому пощастило затримати меч, піднятий над головою Ордену.

Але він знав, що до цього йдеться. І усвідомлення того, що Орден грунтується не на законі, а на беззаконні і брехні, передчуття близького дня загибелі робило його найнещаснішою людиною в світі. Він безумовно віддав би своє життя і кров, аби змінити становище та звернути на правдиву путь, але сам відчував, що вже пізно! Звернути — це означало віддати законним власникам цілі родючі й багаті краї, захоплені Орденом бог його знає коли, а разом з ними — чимало таких багатих міст, як Гданськ. Та й то ще не все! Це означало відмовитись від Жмуді, відмовитись від зазіхань на Литву, вкласти меч у піхви, нарешті зовсім піти з тих країн, де Орден уже не мав кого навертати до християнства, й осісти хіба знову в Палестині або на якомусь із грецьких островів, щоб боронити там хрест від справжніх сарацинів. Але це було неможливо, бо рівнозначне було б знищенню Ордену. Хто б на це погодився? І який магістр міг чогось такого зажадати? Душа Конрада фон Юнгінгена томилася в непевності, але коли б хто-небудь порадив йому таке, він перший наказав би ув'язнити його в темній келії, як божевільного. Треба було йти далі й далі, аж до того дня, коли бог укаже край. І він ішов, але в тяжкій журбі і смутку. Волосся на його бороді і скронях уже посріблилось, а бистрі колись очі напівприкрились обважнілими повіками. Збишко жодного разу не спостеріг на його обличчі усмішки. Воно було не грізне й навіть не похмуре, але ніби змучене якимось таємним стражданням. У панцері, з хрестом на грудях, посередині якого в чотирикутнику був зображений чорний орел, у просторому білому плащі, також прикрашеному хрестом, він справляв враження величі і смутку. Конрад колись був веселої вдачі і любив розваги, та й тепер ще не цурався пишних учт, видовищ і турнірів — навпаки, сам влаштовував їх, але ні в натовпі виборного рицарства, що гостювало в Мальборзі, ні в радісному людському гомоні, в звуках і брязкоті зброї, ні за повним мальвазії кубком він ніколи не розвеселявся. Коли все круг нього, здавалось, дихало могутністю, пишністю, невичерпним багатством, незламною міццю, коли посли римського імператора та інших західних государів захоплено вигукували, що Орден сам може протистояти всім королівствам і могутності всього світу, — він один не обманював себе, він один пам'ятав зловісні слова одкровення святої Бригіди: "Настане час, коли зуби їхні будуть вибиті, права рука відтята, права нога окривіє, і вони пізнають гріхи свої".

ХХХШ

Їхали польовою дорогою через Хелмжу до Грудзьондза, де спинились на добу: там великий магістр мав розглянути справу про риболовство, що виникла між замковим орденським старостою і околичною шляхтою, землі якої прилягали до Вісли.