Хрестоносці - Сторінка 111

- Генрик Сенкевич -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Звідти вони пливли на орденських човнах аж до Мальборга. Зиндрам з Машковиць, Повала з Тачева і Збишко весь час перебували коло магістра, котрий цікавився, яке враження справить на них, особливо на Зиндрама, спостережена зблизька орденська могутність. Магістрові хотілося знати про це тому, що Зиндрам з Машковиць був не тільки хоробрим, і страшним у поєдинчій боротьбі рицарем, але й дуже досвідченим знавцем воєнної справи. В цілому королівстві ніхто не міг зрівнятися з ним у керуванні численними військами, в умінні розташовувати загони для бою, в будуванні й руйнуванні замків, у наведенні мостів через широкі ріки, в обізнаності з "гарматами" і взагалі з озброєнням різних народів та в усяких воєнних хитрощах. Знаючи, що думка цього воїна багато важить на королівській раді, магістр гадав, що коли зможе вразити його орденськими багатствами і численністю війська, то війна відтягнеться ще надовго. А насамперед вигляд самого Мальборга міг сповнити тривогою серце кожного поляка, бо з цією фортецею, включаючи Високий замок, Середній замок і Підзамчя, жодна інша в світі країна не могла порівнятися навіть приблизно. Пливучи Ногатом, вони вже здалека побачили потужні башти, що вирисовувалися в небі. День був ясний і прозорий, так що башти видно було виразно, а через деякий час, коли човни наблизились, ще яскравіше заблищали бані костьолу на Високому замку й потужні мури, що громадились один на один,— частково цегляні, а частково тиньковані тим славнозвісним яснобілим тиньком, що його вміли виготовляти тільки орденські муляри. Величезні розміри цих мурів перевищували все, що польські рицарі бачили в житті. Здавалося, що там будівлі виростають над будівлями, створюючи в низинному від природи місці ніби гору, верхом якої був Старий замок, а схилами — Середній і положисте Підзамчя. Від цього величезного гнізда збройних ченців віяло такою міццю і могутністю, що навіть похмуре звичайно обличчя магістра трохи прояснилось.

— Ех luto Marienburg — з болота Марієнбург, — сказав він, звертаючись до Зиндрама,— але цього болота не скрушить ніяка людська сила.

Зиндрам не відповів, тільки мовчки обіймав очима ці потужні мури, зміцнені потворними укосами.

А Конрад фон Юнгінген, трохи помовчавши, додав:

Ви, пане, знаєтесь на фортецях, то що ж ви скажете нам про цю?

Фортеця, мені здається, неприступна,— немов у задумі відповів польський рицар,— але...

— Але що? Що вам у ній не подобається?

Але кожна фортеця може змінити господарів. Магістр нахмурив брови.

Як це розуміти?

Так, що людям невідомі суди й вироки господні. І він знову став задумливо дивитися на мури,

а Збишко, якому Повала належним чином переклав відповідь, з вдячністю і подивом глянув на нього. В цю мить його вразила схожість Зиндрама з жмудським вождем Скірвоїллом. У обох у них були величезні голови, немов посаджені прямо на широкі плечі, однакові могутні груди й криві ноги.

Тимчасом магістр, не бажаючи, щоб останнє слово залишилось за польським рицарем, знову почав:

— Кажуть, що наш Марієнбург в шість разів більший за ваш Вавель.

— Там на скелі немає стільки місця, скільки тут, на рівнині,— відказав пан з Машковиць,— але серце у нас на Вавелі більше.

Конрад здивовано звів брови:

— Не розумію.

— Бо що є серцем кожного замка, коли не костьол? А наш кафедральний собор втричі більший за цей.

І він показав на справді невеликий замковий костьол, преабітеріум якого виблискував на золотому тлі величезним мозаїчним образом богоматері.

Магістрові знову не сподобався такий поворот розмови.

— Швидкі, але дивні, пане, ваші відповіді,— сказав він.

В цей час вони доїхали до місця. Ретельна орденська поліція, очевидно, попередила місто про приїзд магістра, бо коло переправи, крім кількох братів, чекали вже міські сурмачі, які завжди грали в той час, коли магістр переправлявся через річку. По той бік річки їх ждали приготовлені коні. Посідавши на них, прибулі проїхали місто і через Шевську браму, коло Горобиної башти, в'їхали в Підзамчя. В брамі магістра вітали: великий комтур Вільгельм фон Гельфенштейн, який, власне, тільки носив цей титул, бо обов'язки його вже кілька місяців виконував Куно Ліхтенштейн, що перебував у той час в Англії; потім — великий шпитальник, родич Куно, Конрад Ліхтенштейн, великий одежничий Румпенгейм, великий підскарбій Буркгард фон Вобек і, нарешті, малий комтур, начальник всіх майстерень і управління замка. Крім цих сановників, там стояло кільканадцять духовних братів, котрі завідували різними церковними справами в Пруссії і тяжко гнобили інші монастирі та біле духовенство, навіть примушуючи його працювати на шляхових роботах та ламати лід, а з ними гурт світських братів, тобто рицарів, не зобов'язаних служити церковні відправи. Рослі й дужі їх постаті (кволих хрестоносці не приймали), широкі плечі, кучеряві бороди робили їх схожими більше на хижих німецьких рицарів-розбійників, ніж на ченців. В очах їх прозирала відвага, погорда й незмірна пиха. Хрестоносці не любили Конрада за те, що він побоювався війни з Ягеллом; на нарадах капітулу вони не раз одверто закидали йому боягузтво, малювали його на мурах і підмовляли блазнів висміювати його в очі. Проте, побачивши його, з удаваною покірністю схилили голови, тим більше, що магістр в'їжджав у товаристві чужих рицарів; вони підбігли юрбою, щоб подержати за поводи коня, підтримати стремено.

Сівши на коня, магістр одразу звернувся до Гельфенштейна:

— Чи є які-небудь новини від Вернера фон Теттінгена?

Вернер фон Теттінген як великий маршалок, тобто командуючий орденськими збройними силами, перебував у той час в поході проти жмудинів і Вітольда.

Важливих новин, нема,—відповів Гельфенштейн,— але є втрати. Ці дикуни попалили сельбища під Рагнетою та містечка біля деяких замків.

Будемо надіятись на бога, що одна велика битва зламає їхню злість і запеклість,— відказав магістр.

Він звів до неба очі й деякий час шепотів молитву за перемогу орденського війська.

Потім показав на польських рицарів і промовив:

— Це посланці польського короля: рицар з Машковиць, рицар з Тачева і рицар з Богданця, які прибули з нами для обміну полоненими. Нехай замковий комтур приділить їм кімнати, прийме і пригостить, як належить.

Почувши ці слова, брати-рицарі з цікавістю стали поглядати на посланців, особливо на Повалу з Тачева, ім'я котрого, як славетного воїна, було декому з них відоме. А ті, котрі не чули про його звитяги при бургундському, чеському та краківському дворах, дивувалися з його велетенської постави та з його надзвичайно високого бойового коня; деяким бувальцям, що за молодих років відвідали Святу Землю або Єгипет, Цей кінь нагадував верблюдів і слонів.

Кілька рицарів упізнали Збишка, який свого часу виступав у змаганнях в Мальборзі, і досить чемно вітали його, пам'ятаючи, що могутній магістрів брат Ульріх фон Юнгінген, котрий мав великий вплив в Ордені, щиро і прихильно ставився до нього. Найменше звертав на себе уваги й викликав подиву той, котрий уже в недалекому майбутньому мав стати найстрашнішою грозою Ордену,— Зиндрам з Машковиць, який, злізши з коня, завдяки своїй кремезній постаті та незвичайно високим плечам, здавався майже горбатим, його надмірно довгі руки та криві ноги викликали у молодших братів усмішки. Один з них, відомий штукар, навіть підійшов до Зиндрама, щоб зачепити його, але, глянувши в очі панові з Машковиць, чомусь втратив охоту до жартів і мовчки одійшов.

Тимчасом замковий комтур забрав гостей і повів їх з собою. Спочатку вони увійшли в невеликий двір, у якому, крім школи, старого кам'яного складу та сідельної майстерні, ще була каплиця святого Миколая, потім через Миколаївський міст увійшли на саме Підзамчя. Якийсь час комтур вів їх попід товстелезними мурами, подекуди захищеними великими й малими баштами. Зиндрам з Машковиць пильно придивлявся до всього, а провідник, не ждучи запитань, охоче показував різноманітні будівлі, немов хотів, щоб гості якнайкраще на все роздивились.

Ота величезна будівля, яку ваші милості бачать ліворуч від себе,— розказував він,— то наші стайні. Ми — убогі ченці, але люди кажуть, що в інших місцях і рицарі так не живуть, як у нас коні.

Люди не вважають вас убогими,— відповів Повала,— але тут мусить бути щось і крім стайні, бо будівля надто висока, до того ж, коні по сходах не ходять.

Над стайнею, яка міститься внизу і в якій стоїть чотириста коней,— відповів замковий комтур,— знаходяться комори, а в них не менш як на десять років хліба. Правда, на облогу ми не сподіваємось, але коли б до неї дійшло, то голодом нас не взяти.

Сказавши це, він повернув праворуч і знову через міст, між баштою святого Лаврентія і Панцерною баштою, провів гостей на другий величезний двір, що лежав у самій середині Підзамчя.

— Зверніть увагу, ваші мосці,— сказав німець,— усе те, що ви бачите перед собою на північ,— з ласки божої неприступне, хоч це тільки форбург і своїми укріпленнями не може рівнятися ні з Середнім замком, куди я вас веду, ні тим більш з Високим.

Середній замок від двору відділяв окремий рів і окремий підйомний міст, і рицарі, за порадою комтура, озирнулися аж у замковій брамі, що була значно вища, і звідти ще раз могли оглянути весь величезний квадрат, що називався Підзамчям. Великі будівлі стояли там так густо, що Зиндрамові здалося, ніби він бачить перед собою ціле місто. Там лежали невичерпні запаси дерева, складені в високі, мов будинки, стоси, стирчали пірамідальні гостроверхі склади кам'яних ядер, а далі простягалися кладовища, лазарети, магазини. Трохи збоку, коло викопаного посередині ставка, червоніли могутні мури "тампля", тобто продовольчого складу з їдальнею для наймитів і челяді. Під північним валом видно було ще інші стайні, для рицарських та для магістрових виїзних коней. Вздовж млинового рову стояли казарми для зброєносців та найманого війська, а з протилежного боку прямокутника — квартири для різноманітних орденських управителів та чиновників, потім знову склади, хлібні комори, пекарні, цейхгаузи, ливарні, величезний арсенал, так званий Карван, в'язниці, стара гарматня. Кожна будівля була така міцнюща і пристосована для оборони, що в ній можна було оборонятись, як в окремій фортеці.