Хрестоносці - Сторінка 112

І все це було оточене муром з численними грізними баштами, а за муром — глибоким ровом, за ровом — кільцем височезного палісаду, і аж за ним на заході котив свої жовті хвилі Ногат, на півночі і сході, блищало плесо величезного ставу, а на півдні височіли ще сильніше укріплені замки: Середній і Високий.

Це було страшне кубло, від якого віяло невблаганною міццю і в якому поєдналися найбільші на той час у світі сили: сила релігії й сила меча. Хто опирався одній, того крушила друга. Хто підносив проти них руку, проти того по всіх християнських країнах зчинявся лемент, як проти супротивника хреста.

І рицарство негайно збігалося з усіх країн на допомогу. Через те в цьому кублі завжди повно було ремісничого і збройного люду, і гуло в ньому завжди, як у вулику. Перед будівлями, в проходах, коло брам, у майстернях — скрізь панував рух, як на ярмарку. Луна розносила відгук молотів і зубил, що обтісували кам'яні ядра, гучання млинів і тупчаків, іржання коней, брязкіт панцерів і зброї, звуки труб і пищалок, нагукування й команди. У цих дворах чути було всі мови світу й можна було здибати солдатів усіх національностей: нехибних англійських лучників, які за сто кроків прошивали прив'язаного до стовба голуба і пробивали стрілою панцер так легко, мов сукно; і страшних швейцарських піхотинців, що билися дворучними мечами; і хоробрих обжер та опиусів датчан; і схильних однаково як до жарту, так і до сварки французьких рицарів; і небалакучих та гордих іспанських дворян; і пишних італійських рицарів, найвправніших фехтувальників, убраних в мирний час у шовк і оксамит, а на війні в непробивні панцери, викувані в Венеції, Мілані і Флоренції; і бургундських рицарів, і фризів; і, нарешті, німців з усіх німецьких країн. Серед них крутилися "білі плащі" — господарі й начальники. "Вежа, повна золота", власне, окрема будівля, споруджена на території Високого замка біля магістрового дому, від долівки до верху наповнена грішми та стосами дорогоцінних металів, давала можливість Орденові належно приймати "гостей", а також залучати найману солдатню, яку звідси висилали в походи та до всіх замків, у розпорядження війтів, старост і комтурів. Так сила меча і сила хреста єдналися тут з незліченним багатством, а разом із залізним порядком, який на той час через надмірне захоплення своєю могутністю та через самовпевненість уже розхитався по провінціях, але силою давньої традиції ще тримався в самому Мальборзі. Монархи приїжджали сюди не тільки воювати з поганами або позичати гроші, але й учитися мистецтва урядування, рицарі — вчитися воєнного мистецтва. Бо в усьому світі ніхто не вмів так урядувати й воювати, як Орден. Колись давно прибувши в ці краї, Орден, крім невеликої території та кількох замків, подарованих йому необачним польським князем, не мав ні п'яді власної землі, а тепер володів величезною, більшою за багато королівств країною з родючими землями, великими містами й неприступними замками. Володів і пильно стежив, мов той павук, що володіє розіп'ятою павутинною сіткою, тримаючи під собою всі нитки. Звідси, з цього Високого замка, від магістра й від білих плащів, на всі боки через поштових слуг розходились накази: до ленної шляхти, до міських рад, до бурмистрів, до війтів, підвійтів та капітанів найманого війська, і те, що тут народжувалось і стверджувалось мислю та волею, Там миттю виконувалось сотнями й тисячами залізних рук. Сюди з цілої країни надходили гроші, сюди надходив хліб, всілякі харчові продукти, данина від стогнучого в тяжкому ярмі білого духовенства та від інших монастирів, на які Орден поглядав недобрим оком; нарешті, звідси простягалися хижі руки, до всіх околичних країн і народів.

Численні прусські племена, які говорили, литовською мовою, вже були винищені. Литва до недавньою часу відчувала залізну орденську кормигу, яка так страхітливо давила на її груди, що за кожним зітханням витискала з серця кров; Польща, хоч і перемогла в страшній битві під Пловцями, але втратила за часів Локєтка свої володіння на лівому березі Вісли разом з Гданськом, Тчевом, Гнєвом та Свєцем. Лівонський рицарський орден зазіхав на руські землі, і ці обидва ордени насувались, як велетенська хвиля німецького моря, яке все ширше й ширше заливало слов'янські землі.

І раптом сонце хрестоносно-німецьких удач закрила хмара. Литва прийняла хрещення з польських рук, а краківський трон разом з рукою прекрасної королеви Ядвіги одержав Ягелло. Правда, Орден не втратив від цього жодного свого краю, жодного замка, але відчув, що проти сили піднялась сила, і втратив причину, задля якої існував у Пруссії. Після хрещення Литви хрестоносцям залишалося хіба повертатись у Палестину та охороняти прочан, які йшли до святих місць. Але повернутись — це означало відмовитись від багатства, влади, могутності, панування, від міст, земель і цілих королівств. І Орден від страху і шаленства почав кидатись на всі боки, як потворний дракон, в бік якому увігнався спис. Магістр Конрад боявся поставити на карту все і тремтів від думки про війну з великим королем, владарем польських, литовських і просторих руських земель, що їх Ольгерд вирвав у татар із пащі, але більшість орденських рицарів прагнула боротьби, відчуваючи, що треба зійтися в битві на життя і на смерть, поки сила не розтрачена, поки вплив Ордену не ослаб, поки весь світ поспішає йому на допомогу і поки папські громи не впадуть на те їхнє кубло, для якого тепер справою життя і смерті було не поширення християнства, а підтримання поганства.

А тимчасом вони перед народами й государями обвинувачували Ягелла і Литву в фальшивому, несправжньому хрещенні, вісвітлюючи справу так, ніби протягом року неможливо було здійснити те, чого орденський меч не міг доконати протягом століть. Вони підбурювали королів і рицарів проти Польщі і її государя, як проти захисників і оборонців поганства, і їх голоси, яким не довіряли тільки в Римі, широкою хвилею розходились по світі і стягали до Мальборга князів, графів і рицарів з Півдня і з Заходу. Орден набував певності й усвідомлення своєї сили. Марієнбург з своїми грізними замками та Підзамчям більш ніж будь-коли вражав людей своєю могутністю, сліпив багатством, зовнішнім порядком, і весь Орден здавався тепер величнішим і могутнішим на віки вічні. І ніхто з князів, ніхто з рицарських гостей, ніхто навіть з хрестоносців, крім магістра, не розумів, що з часу хрещення Литви сталося щось таке, ніби хвилі Ногату, які з одного боку прикривали страшну фортецю, тихо й невблаганно стали підмивати її мури. Ніхто не розумів, що в цьому велетенському тілі зосталася ще сила, але з нього вже вилетіла душа; кожному, хто прибував і дивився на цей споруджений "ех luto Marienburg", на його мури, башти, на чорні хрести в брамах, на будівлях і на вбранні, насамперед спадало на думку, що навіть пекельні сили неспроможні здобути цієї північної столиці хреста.

З такою ж думкою дивилися на неї не тільки Повала з Тачева і Збишко, який бував уже тут і раніш, але й набагато більш тямущий за них Зиндрам з Машковиць. І коли він дивився на цей збройний солдатський мурашник, обрамований баштами й потужними мурами, обличчя його хмурніло, а в пам'яті мимоволі поставали горді слова, якими хрестоносці колись погрожували королю Казімірові:

"Наша сила більша, і якщо ти не поступишся, то ми будемо переслідувати тебе своїми мечами до самого Кракова".

Тимчасом замковий комтур повів рицарів далі, до Середнього замка, в східному крилі якого були кімнати для гостей.

XXXIV

Мацько і Збишко довго стояли обнявшись, бо любили один одного завжди, але за останні роки спільні пригоди й нещастя зміцнили цю любов ще більше. Тільки глянувши на небожа, старий рицар зрозумів, що Данусі вже нема на світі, тому ні про що не питав,, тільки все дужче стискав юнака в обіймах, бажаючи силою цих обіймів показати йому, що він не круглий сирота і що в нього є ще близька жива душа, готова розділити з ним недолю.

Коли смуток і горе трохи спливли сльозами, Мацько через деякий час сказав:

Невже вони знову вирвали її, чи вона вмерла у тебе на руках?

Вмерла у мене на руках під самим Спиховом,— відповів юнак.

І він почав розказувати, як і що саме було, перериваючи слізьми й зітханнями розповідь, а Мацько уважно слухав, також зітхав і нарешті знову почав розпитувати:

А Юранд ще живий?

Юранда я залишив ще живим, але йому недовго жити і, мабуть, я його вже не побачу.

То, може, краще було б тобі не виїжджати?

Як же я міг залишити вас тут?

На кілька днів раніше чи пізніше —хіба не однаково!

Збишко уважно подивився на Мацька і сказав:

Ви й так, мабуть, тут хворіли? Немов з хреста зняті.

Хоч сонце на землі і гріє, але в підземеллі завжди холодно й вогко, бо тут круг замка скрізь вода, Я думав, що зовсім запліснявію. Дихати там теж нема чим, і від усього цього у мене знов відкрилась рана — ота, знаєш... з якої в Богданці від бобрового жиру залізяка вилізла.

Пам'ятаю,— сказав Збишко,— ми ж за тим бобром з Ягенкою ходили. То ці псявіри держали вас тут у підземеллі?

Мацько кивнув головою і відповів:

— Правду кажучи, вони ставились до мене вороже, і мені вже було погано. Тут сильно лютують на Вітольда і жмудинів, а ще більше на тих із нас, котрі їм допомагають. Даремно я розказував, чого ми пішли до жмудинів. Вони були б зітнули мені голову, і коли не зробили цього, то тільки через те, що пошкодували викупу, бо, як ти сам знаєш, гроші їм миліші за помсту. До того ж вони хотіли мати в руках доказ, що король посилає поляків поганам на допомогу. Що нещасні жмудини просять хрещення, тільки не з рук хрестоносців, це знаємо ми, котрі там були, але хрестоносці удають, ніби не знають, і паплюжать їх при всіх дворах, а разом з ними й короля.

Тут Мацька напала задишка, так що він мусив на деякий час замовкнути, і, тільки відкашлявшись, став розказувати далі:

Може, я був би й захирів у підземеллі. Правда, за мною обставав Арнольд фон Баден, якому також не хотілося втратити викупу, Але він серед, них не користується ніякою пошаною, і вони називають його ведмедем. На щастя, від Арнольда про мене довідався де Лорш і одразу наробив великого репету. Не знаю, чи розказував він тобі про це, бо він звичайно приховує свої добрі вчинки...