Хрестоносці - Сторінка 120

знав, що й сам був такий, тим більше, що спочатку хворів. Проте нерівно поставлені ребра поступово зрослися, на боку залишилася тільки невелика опуклість, яка ні в чому йому не заважала й була зовсім не помітна не тільки під панцером, а й під звичайною одежею. Миналася кволість. Буйне русяве волосся, острижене на знак жалоби по Данусі, знов відросло майже до плечей. Поверталася його колишня незвичайна врода. Коли він кілька років тому йшов на смерть, під сокиру ката, то схожий був на юнака знатного роду, а тепер став ще вродливішим, як справжній королевич, — з могутніми, як у велетня, плечима, грудьми, ногами й руками, з ніжним, як у дівчини, обличчям. Сила й життя кипіли в ньому, як окріп у горщику, а підживлені цнотливістю та довгим відпочинком, аж полум'ям переливалися по жилах. Не розуміючи, що з ним діється, він думав, що й досі хворіє, і все вилежувався в постелі, радий, що Мацько і Ягенка пильнують його, доглядають і всіляко догоджають. Інколи йому здавалося, що не краще й на небі, але часом, особливо коли біля нього не було Ягенки, йому було недобре, сумно, нестерпно. Тоді на нього нападали позіхи, нудьга, гарячка, і він казав Мацькові, що як тільки видужає, піде світ за очі, на німців, на татар або на якихось інших дикунів, аби тільки позбутися життя, яке йому страшенно обридло. А Мацько, замість заперечувати, тільки кивав головою та підтакував, а тимчасом посилав за Ягенкою. І як тільки вона приїжджала, Збишкові думки про воєнні походи танули, як сніг під весняним сонцем.

А вона охоче приїздила і кликана й некликана, бо полюбила Збишка всією душею й серцем. Перебуваючи колись при єпіскопському і князівському дворах у Плоцьку, вона бачила не менш уславлених силою та хоробрістю рицарів, які не раз ставали перед нею навколішки, обіцяючи вірність до загину, але Збишко був її обранцем, його вона покохала в юні літа першим коханням, а нещастя, яких він зазнав, ще посилили це кохання, і Збишко був їй милішим і в сто разів дорожчим не тільки за всіх рицарів, а й за всіх князів світу. Тепер, коли він став одужувати і день при дні ставав кращим, її любов перетворилась на якесь самозабуття й заступила їй весь світ.

Але Ягенка не признавалася про неї навіть самій собі, а перед Збишком якнайстаранніше таїла, побоюючись, щоб він знову не погордував нею. І навіть з Мацьком, з яким вона раніш була одверта, тепер стала обережна й мовчазна. Зрадити її могли тільки дбайливість, що виявлялася в догляді за Збишком, але й цю дбайливість Ягенка пояснювала по-своєму, тому одного разу лукаво сказала Збишкові:

— Що я тебе трохи доглядаю, то тільки з прихильності до Мацька, а ти що подумав? Кажи!

І, немов поправляючи на лобі волосся, затулила руками очі й стала пильно стежити за ним крізь пальці. А він, заскочений несподіваним запитанням, почервонів, як дівчина, і через деякий час сказав: — Нічого я не подумав. Ти тепер інакша. Знову настало мовчання.

— Інакша? — запитала нарешті дівчина якимсь тихим і лагідним голосом.— Ну, звичайно, що інакша. Але щоб я вже була зовсім до тебе байдужа, цього не дай боже!

— Бог тобі віддячить і за це,— відказав Збишко.

І відтоді їм було добре вкупі, тільки якось незручно й ніяково. Інколи могло здатися, що вони говорять про одне, а думають про інше. Часто між ними западало мовчання. Лежачи й далі в ліжку, Збишко, як казав Мацько, водив за нею очима, де тільки вона поверталася, а іноді Ягенка здавалася йому такою прекрасною, що він не міг на неї надивитись. Бувало також, що погляди їх несподівано стрічалися, тоді обличчя в обох паленіли, й опуклі груди дівчини високо здіймалися, а серце сильно билось, немов ждучи якогось слова, від котрого розтане й розпливеться її душа. Але Збишко мовчав, бо втратив колишню сміливість і боявся сполохати дівчину якимось необачним словом. Всупереч тому, що бачили його очі, він умовляв себе, ніби дівчина виявляє до нього лише сестринську прихильність з приязні до дядька.

І він якось заговорив про це з Мацьком. Намагався говорити спокійно і навіть байдужно, та й не помітив, як слова його дедалі більше стали скидатися на півгірку й півсумну скаргу. Мацько терпляче вислухав усе і промовив єдине тільки слово:

— Дурень!

І вийшов з кімнати.

Але на подвір'ї він став терти одну об одну руки і з великої радості ляскати себе по стегнах.

"Ага! — подумав він.— Коли її можна було взяти задарма, тоді ти й дивитися на неї не хотів, а тепер наберешся страху, коли дурний. Я будуватиму тобі замок, а ти поки що облизуйся. Нічого я тобі не скажу й полуди з очей не зніму, хоч би ти іржав голосніше за всіх коней у Богданці. Де тріски на жару лежать, там рано чи пізно спалахне полум'я, але я тобі на той жар дмухати не буду, бо думаю, що й не треба".

І не тільки не дмухав, а навіть дратував Збишка, як старий пройдисвіт, який любить гратися з недосвідченим юнаком. Отож одного разу, коли Збишко знову повторив йому, що, мабуть, вирушить кудись у далекий похід, аби позбутися такого осоружного життя, Мацько йому сказав:

— Поки у тебе було під носом голо, я тобі радив, а тепер — роби, що сам хочеш. Якщо хочеш неодмінно своїм розумом жити і їхати — то їдь.

Від здивування Збишко аж підхопився й сів на постелі.

— Як так? То ви вже й цьому не противитесь?

— А чого я маю противитись? Дуже мені жаль тільки нашого роду, який разом з тобою загинув би, але й на це знайдеться спосіб.

— Який спосіб? — занепокоєно спитав Збишко.

Який? Що тут казати, літа мої вже не ті, але сили мені не бракує. Звісно, Ягенці б треба було якогось молодшого, але якщо я був її батькові другом, то хто його знає...

Батькові її ви були другом, але мені ніколи не зичили добра... Ніколи, ніколи!..

І Збишко замовк, бо у нього почало трястися підборіддя. А Мацько сказав:

Якщо ти вже неодмінно хочеш загинути, то що ж я маю робити?

Гаразд! Робіть, що хочете, я ще сьогодні поїду світ за очі.

— Дурень! — повторив Мацько.

І знову вийшов наглядати за хлопами, і богданецькими, і тими, що їх прислала Ягенка із Згожелиць та Мочидолів, щоб допомогти копати рів навколо майбутнього замка.

XLIV

Збишко, правда, не здійснив своєї погрози і не виїхав, але зате менш як за тиждень остаточно видужав і не міг уже вилежуватися в постелі. Мацько сказав, що їм тепер годиться поїхати в Згожелиці й подякувати Ягенці за догляд; і от одного дня, добре випарившись у лазні, Збишко вирішив їхати негайно. Для цього він наказав дістати з скрині нову одежу, щоб прибратися в неї замість буденної, а сам узявся завивати волосся. Та це була нелегка й немала робота — і не тільки через те, що буйна Збишкова чуприна одросла і спадала йому ззаду аж на лопатки. В повсякденному житті рицарі звичайно носили волосся в грибоподібних понтликах, і це було зручно тим, що в час походів воно менше плуталося під шоломом, натомість на різні урочистості, весілля або коли їхали на одвідини родин, в яких були панни, укладали їх в гарно закручені кучері, які часто змочували яєчним білком для міцності та блиску. Саме так хотів накрутити кучері і Збишко. Але дві жінки, покликані з челядні, були незвичні до такої роботи і не могли нічого вдіяти. Висохле після лазні й розкошлачене волосся не закручувалось в кучері й стирчало на всі боки, немов погано вшита стріха на хаті. Не помагали і здобуті у фризів оздоблені гребінці з буйволячого рогу, ні навіть шкребло, що його одна з жінок принесла з стайні. Кінець кінцем Збишко почав нетерпеливитись і сердитись, коли раптом у кімнату ввійшов Мацько в супроводі Ягенки, яка саме на той час несподівано приїхала в Богданець.

— Слава Ісусу Христу! — привіталась вона.

— На віки вічні! — відповів з прояснілим обличчям Збишко.— От здорово! Ми оце збиралися їхати в Згожелиці, а ти сама вже тут!

І очі його засяяли радістю, бо останнім часом повелося так, що скільки разів він її бачив, стільки разів на душі його ставало так ясно, наче він дивився на схід сонця.

А Ягенка, побачивши заклопотаних жінок з гребінцями в руках, шкребло біля Збишка на лаві і його розпатлане волосся, почала сміятися.

— От опудало, так опудало! — вигукнула вона, показуючи з-під вишневих губів прекрасні білі зуби.— Тобі б у коноплях або в вишневому садку стояти та горобців лякати!

Він зніяковів і сказав;

— Ми хотіли їхати в Згожелиці, там би тобі ніяк було гостей зневажати, а тут можеш собі з мене глузувати, скільки хочеш, бо я знаю, що тобі завжди приємно це робити.

— Мені приємно це робити? — запитала дівчина.—

Господи милосердний! Я якраз приїхала просити вас на вечерю, а сміюся я не з тебе, а з оцих жінок, бо якби на мене, то я одразу впоралася б з твоїм волоссям. — Не впоралася б і ти!

А Яськові, думаєш, хто це робить?

Ясько твій брат,— відказав Збишко.

Звісно...

Але тут старий досвідчений Мацько вирішив допомогти їм.

В родинах,— сказав він,— коли у юнака-рицаря відростає волосся, його закручує в кучері сестра, а старшим — дружина; але, якщо у рицаря немає ні сестри, ні дружини, то є звичай, що це роблять навіть незнайомі шляхетські дівчата.

Справді є такий звичай? — спитала, опустивши очі, Ягенка.

Не тільки по маєтках, а й по замках і навіть при королівському дворі,— відповів Мацько.

Потім сказав жінкам:

Якщо ви нічого не вмієте робити, то йдіть собі до челядні!

І нехай принесуть мені гарячої води,— додала Ягенка.

Мацько вийшов разом з жінками, ніби для того, щоб вони не барилися, і коли незабаром гаряча вода була принесена, Ягенка із Збишком залишилися в кімнаті самі. Намочивши рушника, Ягенка стала змочувати Збишкові волосся, а коли воно перестало вихритись і рівно лягло, вона взяла гребінця й сіла на лаві поруч юнака, щоб продовжувати роботу.

Так вони сиділи поруч, обоє надзвичайно гарні й незмірно закохані, але збентежені й безмовні. Нарешті Ягенка почала викладати його золотисте волосся, а він, відчуваючи близькість її піднятих рук, її пальців, тремтів з голови до ніг, стримуючись усією силою волі, аби не схопити її за стан і не пригорнути з усієї сили до грудей.

В тиші було чути їх прискорене дихання.

Ти, бува, не хворий? — спитала через деякий час Ягенка.— Що з тобою?

Нічого,— відповів молодий рицар.

Бо ти якось так дихаєш...

І ти дихаєш...

Знов запала тиша. Ягенчині лиця зацвіли, як троянди, вона відчувала, що Збишко ні на мить не зводить очей з її обличчя і, щоб приховати своє збентеження, знов спитала:

Чого ти так дивишся?

Це тобі заважає?

Не заважає, я просто питаю.

Ягенко!

Що?..

Збишко набрав у груди повітря, зітхнув, поворушив губами, немов збирався говорити далі, але, видно, йому невистачало відваги, і вій тільки повторив знову:

Ягенко!

Що?

— Коли я боюсь тобі щось сказати...

— Не бійся.