Хрестоносці - Сторінка 119

Ця остання новина схвилювала її навіть більше, ніж перша, бо якби був укладений мир, то Збишко, якщо залишився живий, мусив би вернутися додому.

І вона почала розпитувати старого рицаря, чи може таке бути, а він, подумавши трохи, відповів їй:

— Щодо Вітольда, то все може статися, бо він зовсім не схожий на інших і, мабуть, найхитріший з усіх християнських государів. Коли йому треба поширити своє панування в бік Русі, то він укладає з німцями мир, а як доконає свого наміру, знов німців у морду! Бони ніяк не можуть впоратись ні з ним, ні з тією нещасною Жмуддю. То він її у них одбирає, то знов віддає, і не тільки віддає, а й сам їм допомагає її гнобити. Є з-поміж наших, та й на Литві, такі люди, котрі судять його за те, що він так легковажить кров'ю цього нещасного племені... Правду кажучи, і я вважав би це за ганебний вчинок, коли б то був не Вітольд... Бо часом так собі думаю: а може, він розумніший за мене і знає, що робить? Я чув від самого Скірвоїлла, що Вітольд перетворив цю країну на гнійний чиряк, який,_ніколи не гоїться на тілі Ордену. Матері в Жмуді завжди родитимуть дітей, а крові не шкода, аби тільки вона не марно проливалась.

— Мені це байдуже, аби повернувся Збишко.

— Як бог дасть, але бодай ти, дівчино, це в добрий час сказала.

Проте минуло й ще кілька місяців. Надійшли вісті, що мир справді укладений; пополовіли обтяжені дорідним колосом ниви, добре вже поруділи гречки, а про Збишка не було ні чутки, ні звістки.

Нарешті після жнив Мацько не міг уже витримати і об'явив, що поїде до Спихова, там, недалеко від Литви, він сподівався довідатись про новини та подивитись, як господарює в маєтку чех.

Ягенка домагалася їхати з ним, а він не захотів її взяти, і за це у них почалися суперечки, які тривали цілий тиждень. І коли одного вечора вони отак сперечались у Згожелицях, в подвір'я, немов вихор, влетів охляп на коні, босий, без шапки на русій чуприні, хлопець з Богданця, підскочив до призьби, де вони сиділи, й крикнув:

— Молодий пан вернувся!

Збишко справді вернувся, але якийсь дивний: не тільки худий, обсмалений польовим вітром, змарнілий, але разом з тим і байдужий та небалакучий. Чех, який супроводив Збишка разом з своєю жінкою, говорив за нього й за себе. Він розказував, що похід для молодого рицаря, очевидно, був вдалий, тому що Збишко в Спихові поклав на труни Данусі і її матері цілий оберемок рицарських павиних і страусових султанів. Повернувся він також із здобичними кіньми та панцерами, з яких два були надзвичайно коштовні, хоч і дуже побиті мечем і сокирою. Мацько аж палав з цікавості довідатись про все з уст самого небожа, але Збишко тільки махав рукою і ледве відповідав щось невиразне, а на третій день захворів і мусив лягти. Виявилось, що у нього побитий лівий бік і зламано двоє ребер; вони були нерівно поставлені й перешкоджали йому ходити й дихати. Далися взнаки й болі від колишнього бою з туром, а остаточно знесилила його дорога із Спихова. Все це само по собі не було небезпечним, бо юнак був молодий і міцний, як дуб, але останнім часом його пойняла якась незмірна втома, немов усе напруження останніх років аж тепер одразу позначилося на ньому. Спочатку Мацько думав, що після двох-трьох днів відпочинку в ліжку все це минеться, але вийшло навпаки. Не допомогли ні всілякі масті, ні окурювання зіллям, що його порадив місцевий вівчар, ні вивари, що їх присилали через Ягенку і ксьондза Калеба з Кшесні: Збишкові дедалі все гіршало, він ставав усе кволіший і смутніший.

Що з тобою? Може, ти чого-небудь хочеш? — допитувався старий рицар.

Нічого не хочу, мені все байдуже,— відповідав Збишко.

І так минав день за днем. Ягенка нарешті вирішила, що це, мабуть, щось гірше, ніж звичайна хвороба, і що юнака, можливо, гнітить якась таємниця, тому почала намовляти Мацька, аби він ще раз спробував випитати Збишка, що воно могло бути.

Мацько без вагання погодився, але, трохи подумавши, сказав:

— А може, він тобі охітніше скаже, ніж мені? Бо він же таки тебе любить, я бачу, як він за тобою очима водить, коли ти крутишся по кімнаті.

— Ви бачили? — запитала Ягенка.

— Якщо кажу, що водить, то водить. А як тебе довго нема, то раз по раз поглядає на двері. Питай його ти.

Так і вирішили. Проте виявилось, що Ягенка не вміла цього зробити. Вона зрозуміла, що їй треба говорити про Данусю і про любов Збишка до покійної, але це було над її сили.

— Ви хитріші, — сказала вона Мацькові, — у вас більше і досвіду, і розуму. Говоріть ви, я не можу.

І Мацько хоч-не-хоч узявся за це діло. Одного ранку, коли Збишко здавався трохи бадьорішим, ніж звичайно, він розпочав з ним розмову:

— Розказував мені Глава, що ти поклав у склеп в Спихові чималий оберемок павиних чубів.

Збишко, не відводячи очей від стелі, куди весь час дивився, лежачи навзнак, тільки ствердно кивнув головою.

Ну, значить, бог тобі допоміг, бо на війні легше натрапити на обозного солдата, ніж на рицаря... Кнехтів там можна наколошматити, скільки хочеш, а рицаря треба пошукати... Не лізли ж вони.самі тобі під меч!

Кілька разів я викликав різних рицарів на втоптану землю, а одного разу вони оточили мене в бою,— спроквола відповів юнак.

— І здобичного добра привіз чимало...

— Частину мені подарував князь Вітольд. — Він і тепер такий щедрий?

Збишко знову кивнув головою, видно, не маючи охоти розмовляти далі.

Але Мацько невгавав і вирішив приступити до діла.

— Скажи мені щиро,— сказав він,— коли ти вже накрив гробницю тими чубами, тобі, певне, набагато полегшало?.. Людині завжди приємно виконати обітницю... Ти був радий? Га?

Збишко відірвав свої смутні очі від стелі, ніби здивовано подивився на Мацька й відповів:

— Ні? Бійся бога! Я ж думав, коли ти потішиш ті душі на небі, то вже буде край.

Юнак на деякий час заплющив очі, ніби про щось думаючи, й нарешті відповів:

— Спасенним душам людська кров, мабуть, не потрібна.

Настало мовчання.

То чого ж ти ходив на війну? — спитав нарешті Мацько.

Чого? — трохи пожвавішавши, відповів Збишко.— Я сам думав, що мені полегшає! Думав, що й Дануську, і себе потішу... А потім я аж здивувався: коли вийшов зі склепу від тих трун, мені було так само тяжко, як і до того. Мабуть, воно так і є, що спасенним душам кров людська не потрібна.

Це тобі, мабуть, хтось сказав, бо сам ти до цього не додумався б.

Я сам зрозумів це через те, що світ мені після цього здався не веселішим, ніж до того. Ксьондз Калеб також підтвердив це.

Вбити ворога на війні зовсім не гріх, а похвальний вчинок, тим більше, що хрестоносці — вороги нашого народу.

Я теж не вважаю це за гріх і не жалкую за ними.

А все жалкуєш за Данусею?

Звісно! Як тільки згадаю, так і стане жаль. Але на те божа воля! Їй легше на небі, я вже до цієї думки звик.

То чого ж ти весь час сумний? Чого тобі треба?

Не знаю...

Відпочиваєш ти, скільки хочеш, а слабість твоя скоро минеться. Піди в лазню, випарся, випий коновку меду, щоб пропотіти, та й усе!

Ну, то й що?

— І тобі одразу стане весело.

— А звідки та веселість візьметься? В собі я її не знайду, а позичити ніхто її мені не позичить.

— Ти з чимось криєшся! Збишко здвигнув плечима,

— Нема мені чого веселитись, але немає з чим і критися.

Він сказав це так щиро, що Мацько відразу зрозумів: Збишко нічого не приховує. І старий рицар почав гладити широкою долонею свою сиву чуприну, як мав звичку робити це завжди, коли про щось глибоко замислювався. Нарешті промовив:

— То я скажу, чого тобі бракує: одне у тебе скінчилось, а друге ще не почалося. Розумієш?

— Не дуже, але може бути.

І він потягнувся, наче його хилило на сон.

Проте Мацько був певний, що відгадав справжню причину, дуже зрадів і зовсім перестав непокоїтись. Він ще більше повірив у свій глибокий розум і в думці говорив сам собі; "Нема нічого дивного, що люди радяться зі мною!"

А коли увечері того самого дня приїхала Ягенка, він, перш ніж вона встигла злізти з коня, повідомив їй, що знає, чого бракує Збишкові.

Дівчина вмить зіскочила з сідла й почала допитуватись:

— Ну, чого? Кажіть!

— Якраз у тебе є для нього ліки. — У мене? Які?

Він обійняв її за стан і почав шептати їй щось на вухо, але недовго, бо вона раптом одскочила від нього, немов опечена, сховала обличчя між чапраком і сідлом і вигукнула:

— Ідіть собі! Не хочу вас слухати!

— Їй же богу, правду кажу,— сміючись, промовив Мацько.

XLIII

Старий Мацько вгадав, але тільки наполовину. Одна частина Збиткового життя справді цілком закінчилась. Кожного разу, коли він згадував про Данусю, його поймав глибокий жаль, хоч і казав сам, то їй ліпше в небесних покоях, ніж було в князівських. Збишко вже зжився з думкою, що її нема на світі, звик до цієї думки і вважав, що інакше й не могло бути. Свого часу в Кракові він не міг надивитися на вирізані з скла й оправлені в олово постаті святих дів у костьольних шибках —барвисті й сяючі на сонці, а тепер уявляв собі такою й Данусю. Він уявляв її неземною, прозорою, як вона стоїть боком із складеними руками, із зведеними вгору очима, як грає на лютні серед різних спасенних божих скрипалів, котрі грають на небі для богородиці з немовлям Ісусом. В ній не було вже нічого земного, і для нього Дануся стала таким чистим безтілесним духом, що коли Збишко часом згадував, як вона в лісовому палаці прислуговувала княгині, сміялася, розмовляла, сідала з іншими до столу, його огортав сумнів, чи справді так могло бути. Вже під час походу під стягами Вітольда, коли воєнні справи та бої заполоняли його увагу, він перестав сумувати за нею, як сумує чоловік за жінкою, а думав про неї тільки так, як думає побожна людина про свою святу заступницю. Таким чином його любов, поступово втрачаючи земні ознаки, все більше перетворювалась в солодкий і блакитний, як саме небо, спогад — і просто в обоження.

Коли б він був людиною кволою тілом і схильною до глибоких роздумів, він зробився б ченцем і в тихому монастирському житті зберіг би, як святиню, цей небесний образ аж до того часу, коли душа звільняється з тілесних пут і вилітає в безконечні простори, як пташка з клітки. Але йому тільки-но починався третій десяток, і він міг видавити з сирої гілки сік, міг так стиснути ногами коня, що забивав йому дух. Він був таким, якими були в ті часи всі шляхтичі і влодики — якщо не вмирали в дитинстві або не ставали ксьондзами, то, не знаючи ніякої міри в задоволенні тілесних пристрастей, або вдавались до розбою, розпусти й пияцтва, або, оженившись замолоду, під час війни з'являлися до війська з двадцятьма чотирма і більше дужими, як вепри, синами.

Але він не.