Хрестоносці - Сторінка 117

Вільків батько також ходив у Шльонськ проти німців, які гноблять там наш народ, і брав у них здобич... Найтрудніша річ — здобувати замки, бо тут ні панцер, ні рицарська вправність не поможуть. Дай боже, щоб князь Вітольд не здобував замків, а духопелив хрестоносців у полі... А Чтан? Що про нього чути?

Ясько став сміятися:

Чтан оженився! Взяв дочку кмета з Високого Берега, красуню. Та вона не тільки гарна, а й спритна, бо Чтан. же такий, що йому не один звертає з дороги, а вона його лупцює по волохатій морді і водить за ніс, як ведмедя на ланцюгу.

Дивись ти на неї! Всі баби однакові! Ягенко, і ти така будеш! Хвалити бога, що не було з тими двома забіяками клопоту, бо, правду кажучи, мені аж дивно, що вони на Богданці злості не зірвали.

Чтан хотів, але Вільк був розумніший і не дав. Він приїжджав до yас у Згожелиці питати, що сталося з Ягенкою. Я пояснив, що вона поїхала одержувати абатову маєтність. А Вільк і каже: "Чого ж Мацько мені про це не сказав?" Я йому знову на це: "А хіба Ягенка твоя, щоб тобі мали про неї говорити?" Він трохи подумав: "Правда,— каже,— що не моя". І тому, що Вільк хлопець не дурний, то, видно, одразу змикитив, що приверне й вас і нас на свій бік, якщо боронитиме від Чтана Богданець. Вони навіть билися на Лавиці коло Пісків і добре одчухрали один одного, а потім пили до паморок, як це з ними завжди траплялося.

Упокой, господи, Вількову душу! — промовив Мацько.

І глибоко зітхнув, радий, що не знайде в Богданці інших втрат, крім тих, що могли статися від його довгої відсутності.

І справді не знайшов. Навпаки, череди худоби навіть збільшились, а від невеликого табуна кобил були вже лошата-дволітки, декотрі — від бойових фризьких жеребців — надзвичайно рослі й сильні. Втрати були тільки в тому, що втекло кілька бранців, але небагато, бо втікати вони могли тільки до Шльонська, а там німецькі або понімечені грабіжники-рицарі поводилися з бранцями гірше, ніж польська шляхта. Проте старий величезний дім підупав ще більше. Потріскалась шпаровка, покривилися стіни і стелі, а модринові балки, зрубані двісті чи й більше років тому, почали трухлявіти. В усіх кімнатах, в яких колись мешкав численний рід Градів Богданецьких, під час сильних дощів улітку протікали стелі. На покрівлі з'явилися діри та цілі купи зеленого й рудого моху. Вся будівля осіла і стала схожа на широкий трухлявий гриб.

— Якби був догляд, то воно б ще постояло, бо почало псуватися недавно,— говорив Мацько до старого підстарости Кондрата, який під час відсутності панів завідував маєтком.

І через деякий час додав!

— Я б і так до смерті дожив, але Збишкові належить жити в замку.

Ой боже мій! В замку?

Еге ж! А хіба що?

Це була заповітна мрія старого рицаря — збудувати для Збишка і його майбутніх дітей замок. Він знав, що шляхтича, який живе не в звичайному домі, а сидить за ровом і частоколом, і до того ж має сторожову вежу, з якої стежить за всім навколо, і сусіди "за щось мають", і на посаду йому влаштуватися легше. Для себе Мацько вже бажав небагато, але для Збишка і його синів не хотів спинятись на будь-чому, тим більше тепер, коли маєтність їх набагато збільшилась.

"А якби він ще взяв Ягенку,— думав старий,— а за нею Мочидоли та абатову спадщину, то з нами ніхто на всю околицю не міг би зрівнятися,— дай, боже, щоб так було!"

Але все це залежало від того, чи повернеться Збишко,— а це була річ непевна й залежна від ласки божої, І Мацько тепер думав, що йому треба жити з богом у злагоді і не тільки нічим його не дратувати, а як тільки можна задобрювати. Через те він не шкодував для кшеснянського костьолу ні воску, ні зерна, ні дичини, а одного вечора, приїхавши до Згожелиць, так сказав Ягенці:

— Їду завтра до Кракова поклонитися гробниці святої нашої королеви Ядвіги.

Ягенка злякалася, аж скочила з лави.

— А що, ви одержали якусь лиху звістку?

— Ніякої звістки не було, та й не могло ще бути. Але ти пам'ятаєш, як я тоді, коли хворів від отієї залізяки в боку, а ви з Збишком ходили за бобрами, Дав обітницю, якщо бог мені поверне здоров'я, піти до гробниці королеви. Всі тоді дуже похваляли цей мій намір. І слушно! У бога досить святої челяді, але й там жодний святий не має такої ваги, як наша королева, а я не хочу образити її, не додержавши слова, тим більше, що йдеться і про Збишка.

Правда! Це таки правда! — сказала Ягенка.— Але ж ви тільки-но повернулися з такої трудної подорожі...

Ну, то й що! Краще вже одразу все відбути та й сидіти спокійно, поки не повернеться Збишко. Нехай би тільки наша королева поклопоталася за нього перед господом Ісусом, тоді йому й десять німців нічогісінько не вдіють... Тоді я з більшою надією візьмуся будувати замок.

— Але ж ви й невтомні!

— А певне, що не хворий! Скажу тобі і ще одне. Ясько аж рветься в мандри, то нехай їде зі мною. Я чоловік досвідчений і зможу його стримати. А коли б трапилась якась пригода, бо в хлопця сверблять руки, то ти ж знаєш, що битися мені не новина — чи пішому, чи кінному, на мечах чи на сокирах...

— Знаю! Ніхто лучче за вас його не вбереже.

— Але я так думаю, що битися не доведеться, бо поки королева жила, то в Кракові було повно чужих рицарів, які приїжджали подивитись на її вроду, а тепер вони їдуть до Мальборга, бо там бокастіші бочки з мальвазією.

— Але ж є нова королева. Мацько скривився й махнув рукою.

— Бачив я її. І більше нічого не скажу — розумієш? Трохи помовчавши, він додав:

— Тижнів за три або чотири ми повернемось. Так воно й було. Старий рицар тільки примусив

Яська заприсягтися рицарською честю і головою святого Георгія, що він не наполягатиме на подорожі далі, і вони поїхали.

До Кракова приїхали без пригод, бо в країні було спокійно, а від нападів понімечених приграничних князьків та німецьких розбійників-рицарів її убезпечував страх перед могутністю королівства і хоробрістю населення. Побувавши коло гробниці королеви, Мацько з Яськом завдяки Повалі з Тачева потрапили до королівського двору. Мацько гадав, що й при дворі, і по службах його жадібно розпитуватимуть. про хрестоносців, як чоловіка, котрий їх добре, знав і зблизька бачив. Але після розмови з канцлером і краківським мечником він здивовано переконався, що вони знають про хрестоносців не менше за нього, а навіть більше. Вони до найменших подробиць знали все, що робилося і в самому Мальборзі, і в інших, навіть найвіддаленіших замках. Відомо було, які у них є роди військ, яка кількість солдатів і знарядь для розбивання мурів, скільки часу потрібно для скликання війська, які у хрестоносців наміри на випадок війни. Відомо було навіть про вдачу кожного комтура, чи він поривчастий і запальний, чи розважний, і все це записувалось так ретельно, ніби війна мала вибухнути завтра.

Старий рицар дуже зрадів з цього, бо зрозумів, що до цієї війни в Кракові готуються набагато розважливіше, розумніше й посиленіше, ніж у Мальборзі. "Господь дав нам таку саму або й більшу мужність,— подумав Мацько,— але явно більший розум і більшу передбачливість". На цей раз так воно й було. Незабаром Мацько довідався, звідки ці відомості надходять: їх приносило саме населення Пруссії, люди всіх суспільних станів, як поляки, так і німці. Орден зумів викликати проти себе таку ненависть, що всі в Пруссії ждали приходу Ягеллових військ, як порятунку.

Тоді Мацько пригадав, що йому говорив свого часу в Мальборзі Зиндрам з Машковиць, і все повторював у думці:

"Оце так голова! Як той цебер!"

І він пригадував кожне його слово, а одного разу, коли Ясько почав розпитувати про хрестоносців, навіть запозичив у Зиндрама мудре порівняння:

— Вони сильні, чортові душі, але як ти гадаєш: невже найдужчий рицар не вилетить із сідла, якщо у нього підрізані попруги і стремена?

— Вилетить, це так само правда, як і те, що я тут стою! — відповів юнак.

— От бачиш! — щосили вигукнув Мацько.—До цього я й вів!

— До чого?

До того, що Орден і є такий рицар. А трохи згодом додав;

Не від кожного таке почуєш, будь певний!

І поки юний рицар ще не доміркувався, в чому річ Мацько почав йому все розтлумачувати, забувши проте додати, що це порівняння він вигадав не сам, а що воно від слова до слова вийшло з розумнющої Зиндрамової голови.

XLI

В Кракові вони пробули недовго і пробули б ще менше, якби не просьби Яська, який хотів надивитися на людей і місто, де все йому здавалося чарівним сном. Але тому, що старий рицар поспішав до своїх домашніх справ і на жнива, небагато помогли і просьби, так що на першу пречисту вони вже були вдома — один у Богданці, а другий коло своєї сестри.

І з того часу життя їхнє потяглося досить одноманітно, заповнене роботою і звичайним сільським клопотом. Врожай у низинних Згожелицях, а тим більш у Ягенчиних Мочидолах, був чудовий, але в Богданці через посуху того року хліб уродив абиякий, тому на збирання його не треба було багато часу і праці. Взагалі там було мало орної землі, бо майже весь маєток був під бором, а через те, що панів довго не було вдома, отож не було й належного догляду, то позаростали чагарником і ті ділянки, що їх абат розкорчував під оранку. Старий рицар хоч і був чутливий до всякої втрати, проте не дуже вболівав за цим, бо знав, що з грішми легко буде дати всьому лад — аби тільки було для кого трудитись. Але саме ці сумніви й отруювали йому життя і працю. Правда, він не опускав рук, вставав удосвіта, їздив на пасовиська до худоби, наглядав за польовими й лісовими роботами, навіть вибрав для замка місце й підготовляв будівельний ліс, але коли після денної спеки сонце розтоплювалось у золотавих і червоних відблисках зорі, його не раз поймала страшенна нудьга, а разом з нею і турбота, якої він раніш ніколи не знав. "Я тут стараюсь, я тут працюю,— думав він,— а мій хлопчисько, може, лежить десь прохромлений списом, і вовки зубами над ним по його душі дзвонять", На цю думку серце його стискалося й від великої любові, й від великого жалю. Тоді він пильно прислухався, чи не тупочуть кінські копити, сповіщаючи про щоденний приїзд Ягенки; при ній він удавав, що надіється на все краще, сам приймався цією надією і трохи підбадьорював свою пригнічену душу.

А дівчина приїжджала щоденно, звичайно надвечір, з самострілом коло сідла і з рогаткою на випадок якоїсь пригоди в дорозі.