Хрестоносці - Сторінка 124

Мацько добре знав, що це означає, бо такі лови перед кожним великим походом влаштовував у Литві й Вітольд. Але були й інші ознаки. "З-під німця" до королівства і в Мазовію почали втікати цілими юрбами хлопи. В околиці Богданця прибували головним чином піддані німецьких рицарів із Шльонська, проте відомо було, що таке саме діється скрізь, а особливо в Мазовії. Чех Глава, який хазяйнував у Спихові в Мазовії, прислав звідтіль кільканадцять мазурів, які втекли до нього з Пруссії. Ці люди просили дати їм можливість взяти участь у війні "пішки", бо хотіли помститись за свої кривди хрестоносцям, яких ненавиділи всією душею. Були чутки, що деякі приграничні села в Пруссії майже зовсім обезлюділи, тому що кмети з жінками й дітьми перебралися до мазовецьких князів. Правда, хрестоносці вішали схоплених втікачів, але нещасних людей ніщо вже не могло стримати, і багато їх готові були краще вмерти, ніж жити в страхітливому німецькому ярмі. Далі по всій країні з'явилося багато "старців" із Пруссії. Всі вони простували до Кракова. Вони стікалися з Гданська, з Мальборга, з Торуня і навіть з далекого Кролевця, з усіх прусських міст, з усіх командорій. Серед них були не тільки старці, але й церковні та монастирські служки, органісти і навіть клірики та ксьондзи. Люди догадувались, що вони приносять відомості про все, що робиться в Пруссії: про воєнні приготування, про укріплення замків, про залоги, про наймане військо та гостей. Люди пошепки говорили, що воєводи по воєводських містах, а королівські райці в Кракові замикалися з ними на цілі години, вислухували їх і записували їхні повідомлення. Декотрі нишком поверталися в Пруссію, а потім знов з'являлися в королівстві. З Кракова надходили відомості, що король і його райці знають від них усе про кожен крок хрестоносців.

Протилежне діялось у Мальборзі. Один чоловік духовного звання, який утік з цієї столиці, зупинився у дідичів Конецьполя й розповідав їм, що магістра Ульріха та інших хрестоносців не турбують відомості з Польщі, бо вони певні, що одним ударом завоюють і знищать королівство на віки вічні "так, щоб від нього й сліду не лишилось". При цьому він повторював слова магістра, сказані на учті в Мальборзі: "Чим більше їх буде, тим дешевші стануть кожухи в Пруссії". Отже, хрестоносці готувались до війни з радістю й піднесенням, певні, що їм надішлють допомогу навіть найвіддаленіші королівства.

Але, незважаючи на всі ознаки війни, на приготування та заходи, війна не наставала так скоро, як того хотіли люди. Молодий дідич з Богданця вже почав нудьгувати вдома. У нього давно вже все було готове, душа рвалася до слави й до бою, через те йому тяжким був кожний зайвий день дожидання — і він часто докоряв старому рицареві, ніби від нього залежали війна і мир.

— Ви ж напевне обіцяли, що війна буде, — казав він,— а її нема й нема! Мацько відповідав:

Розумний ти, та не дуже! Хіба не бачиш, що діється?

А якщо король в останню хвилину погодиться на мир? Кажуть, що він не хоче війни.

Таки не хоче, але хто, як не він, крикнув: "Не був би я королем, коли б дав забрати Дрезденко!", а те Дрезденко німці як узяли, так і тримають досі. Звісно, Що король не хоче проливати християнської крові, але королівські райці — люди розумні, вони знають, що польська могутність більша, і припирають німців до стіни. Скажу тобі тільки одне — якби не було Дрезденка, то знайшлося б щось інше.

Я чув, те Дрезденко захопив ще покійний магістр Кондрат, а він же, певно, боявся короля?

Боявся, бо краще за інших знав польську могутність, але й він не міг вгамувати орденської зажерливості. В Кракові мені казали так: коли хрестоносці захопили Нову Мархію, старий фон Ост, власник Дрезденка, як ленник, вирішив піддатись королю, бо та земля споконвіку була польська, отже й він хотів перейти до королівства. Але хрестоносці запросили його до Мальборга, впоїли вином і добилися від нього письмової згоди. Тоді королю остаточно увірвався терпець.

— Звичайно, що міг урватися! — вигукнув Збишко. Але Мацько сказав:

— Вийшло так, як казав Зиндрам з Машковиць: Дрезденко — то тільки камінь, що на нього спіткнувся сліпий.

— А що буде, коли німці віддадуть Дрезденко?

Тоді знайдеться інший камінь. Але хрестоносець не віддасть того, що проковтнув, хіба черево йому розпореш — дай нам, боже, якнайшвидше це зробити

Ні! — вигукнув підбадьорений Збишко.— Кондрат, може, й віддав би, а Ульріх не віддасть. Це справжній рицар, без ніякого ганджу, але страшенно запальний.

Так вони розмовляли між собою, а тимчасом події розгорталися з такою швидкістю, з якою мчить гірською стежкою зрушений ногою подорожнього камінь,— все швидше й швидше до прірви.

Раптом по всій країні прогриміла звістка, що хрестоносці напали й пограбували старопольський, заставлений іоаннітам Санток. Новий магістр Ульріх нарешті показав своє справжнє обличчя: коли польські посли прибули вітати його з нагоди обрання магістром, він навмисне виїхав з Мальборга і з першого ж дня свого урядування наказав у стосунках з королем і Польщею замість латини вживати німецьку мову. Краківські державні діячі, які вели діло до війни нишком, зрозуміли, що він веде його одверто, і не тільки одверто, а й наосліп і з таким зухвальством, якого попередні магістри не допускали по відношенню до польського народу навіть тоді, коли могутність їхня справді перевищувала королівську.

Проте менш запальні й хитріші за Ульріха орденські сановники, які знали Вітольда, намагались привернути його на свій бік подарунками й такими надмірними лестощами, щось подібне до яких можна знайти хіба тільки в ті часи, коли римським імператорам за їх життя споруджували олтарі і храми. "У Ордену є два добродійники,— казали посли хрестоносців, кланяючись в ноги намісникові Ягелла, — перший — бог, а другий — Вітольд; тому кожне слово й кожне бажання Вітольда для хрестоносців священне". І вони благали його взяти на себе посередництво в справі про Дрезденко, розраховуючи на те, що він, як підлеглий короля, може цим його образити, і тоді їхні добрі стосунки будуть порушені якщо це назавжди, то принаймні на довгий час. Але тому що королівські радники знали про все, що робиться в Мальборзі, і про всі наміри хрестоносців, то король також вибрав посередником Вітольда.

І Орден пошкодував про свій вибір. Орденські сановники, яким здавалося, що вони знають великого князя, знали його ще недостатньо; Вітольд не тільки присудив Дрезденко полякам, але, знаючи справу і передбачаючи, чим вона може скінчитися, знову підняв Жмудь і, дедалі більше виявляючи перед Орденом своє грізне обличчя, став допомагати їй людьми, зброєю та хлібом, надісланим з родючих польських земель.

Коли це сталося, всі люди всіх країв величезної держави зрозуміли, що настає вирішальний час. І він справді настав.

Одного разу в Богданці, коли старий Мацько, Збишко і Ягенка сиділи коло брами замка і грілись на сонечку, перед ними раптом з'явився незнайомий вершник на змиленому коні, круто спинив його перед брамою; кинув рицарям під ноги щось сплетене на кшталт вінка з верболозу, крикнув: "Віці! Віці!" — і помчав далі.

А вони з великим хвилюванням посхоплювались на ноги. Обличчя Мацька стало грізним і урочистим. Збишко схопився, щоб послати зброєносця з віцею далі, потім повернувся з блискучими очима й вигукнув:

— Війна! Нарешті бог дав! Війна!

— І така, якої ми ще досі не бачили,— серйозно додав Мацько

Далі він гукнув до челяді, яка вмить зібралася коло панів:

— Трубити в ріжки з сторожової вежі на всі чотири сторони! Викликати з сіл старост! Вивести з стайні коней і запрягати вози! Живо!

І не встиг він докінчити, як челядь розсипалась на всі боки виконувати накази. Виконати їх було не важко, бо все вже давно було напоготові: люди, вози, коні, зброя, необхідні запаси — тільки сідати й їхати!

Але Збишко ще запитав Мацька:

— А ви не залишитесь удома?

— Я? Ти думаєш, що говориш?

Бо за законом, як людина літня, ви могли б залишитись, та й для Ягенки і дітей була б якась опіка.

Ну, то слухай: я до сивого волосу, чекав на цю годину.

І досить було подивитись на його холодне, жорстоке обличчя, щоб зрозуміти, що ніякі умовляння не поможуть. Незважаючи на сьомий десяток, він був ще міцний, як дуб, руки його легко ходили в суглобах, а сокира в них аж хурчала. Правда, він уже не міг при повній зброї вискочити на коня без стремен, але й багато молодих, особливо з-поміж західних рицарів, не могли цього зробити. Натомість у нього була величезна рицарська вправність, і досвідченішого за нього воїна не було на всю околицю.

Ягенка, очевидно, не боялась залишатися сама. Почувши слова чоловіка, вона встала, поцілувала його в руку і сказала:

— Не турбуйся за мене, любий Збишку,— замок у нас хороший, а ти ж знаєш, що я не з полохливих і що ні самостріл, ні спис мені не новина. Не час тепер про нас думати, коли треба рятувати королівство, а опікуватися нами тут буде бог.

І раптом на очі їй набігли сльози й покотились, як горох, по її прекрасному лілейному обличчю. Показавши на купку своїх дітей, вона говорила далі схвильованим, тремтячим голосом:

— Ех! Якби мені не оця малеча, я б не встала з землі, доки не впросила б тебе взяти мене з собою на війну.

— Ягусю! — вигукнув Збишко, схопивши її в обійми. А вона обняла його за шию і все повторювала, міцно пригортаючись до цього:

— Тільки ж повертайся, моє золотко, мій єдиний, мій найдорожчий!

— А ти щоденно молись богу, що дав тобі таку жінку! — низьким голосом додав Мацько.

Через годину з сторожової вежі був спущений стяг,— знак, що пани відсутні. Збишко. й Мацько дозволили, щоб Ягенка з дітьми випровадила їх до Серадзя, і після доброго обіду вони вирушили разом з людьми, й цілою валкою возів.

День був ясний, безвітряний. Нерухомо стояли в тиші бори На полях і толоках лежала напасена худоба й повільно та ніби задумливо жувала жуйку. Тільки в сухому повітрі то тут, то там виникали клуби золотої куряви, а над ними в сліпучому сонячному промінні наче світилися яскраві вогники. Збишко показував на них жінці та дітям і говорив:

— Знаєте, що то виблискує над курявою? То вістря пік і списів. Віці, видно, вже дійшли всюди, і народ звідусіль рушив на німця.

Так воно й було.