Хрестоносці - Сторінка 125

Недалеко за межами Богданця вони зустріли Ягенчиного брата, Яська із Згожелиць; він як заможний шляхтич ішов з двома зброєносцями й вів за собою двадцять чоловік воїнів.

Незабаром на роздоріжжі виринуло з куряви заросле обличчя Чтана з Рогова, який хоч і не приятелював з богданецькими рицарями, але тепер ще здалека крикнув: "Йдемо на псявір!" і, дружньо вклонившись, поскакав далі в сивій хмарі куряви. Зустріли вони і старого Вілька з Бжозової. У нього вже трохи тряслася від старості голова, але їхав і він, щоб помститись за смерть сина, якого німці вбили в Шльонську.

І чим ближче вони під'їжджали до Серадзя, тим частіше на дорогах підносились хмари куряви, а коли здалека показались міські вежі, то весь шлях уже роївся від рицарства, від старост та від збройних міських людей, що прямували на місце збору. Дивлячись на ці юрби здорових і дужих людей, упертих в бою, звичних до негоди, холоду й всіляких інших труднощів, старий Мацько пройнявся надією і завбачав певну перемогу.

XLIX

І війна нарешті спалахнула — небагата спочатку на бойові події й не дуже сприятлива для поляків. Перш ніж надійшло польське військо, хрестоносці встигли взяти Бобровники, зруйнували дощенту Злоторию і знову зайняли нещасну і з такими труднощами одібрану Добжинську землю. Але чеське й угорське посередництво пригасило на деякий час воєнну бурю. Настало перемир'я, під час якого чеський король Вацлав мав розглянути спори між Польщею і Орденом.

Проте ворожі сторони не перестали скупчувати свої війська й підводити їх назустріч одні одним взимку і весною, і коли підкуплений чеський король вирішив справу на користь Ордену, війна повинна була спалахнути знову.

Тимчасом настало літо, а разом з ним під проводом Вітольда підійшли "народи". Після переправи під Червенськом обидва війська і корогви мазовецьких князів з'єдналися. 3 другого боку, в таборі під Свєцем, стояло сто тисяч закутих в залізо німців. Король хотів переправитись через Дрвенцу і йти найкоротшим шляхом на Мальборг, але коли виявилось, що переправитись неможливо, повернув від Кужентника до Дзялдова і, розгромивши орденський замок Домбровну, або Гільгенбург, зупинився і став біля нього табором.

І король, і польські та литовські сановники знали, що вирішальна битва має відбутися незабаром, проте ніхто не думав, що вона станеться раніш, ніж за кілька днів. Вважали, що магістр, перепинивши королю дорогу, дасть своєму війську відпочити, щоб стати на смертний бій з свіжими силами. Тимчасом королівське військо зупинилось на ніч у Домбровні. Здобуття цієї фортеці без наказу і навіть всупереч волі військової ради підбадьорило короля і Вітольда, тому що це був дуже укріплений замок, оточений з усіх боків озером, з товстими мурами й численною залогою. Незважаючи на все це, польське рицарство здобуло його знаскоку, з таким нестримним запалом, що поки підійшов увесь табір, від міста й замка залишилися тільки руїни та згарища, серед яких дикі Вітольдові воїни й татари Саладіна добивали залишки німецьких кнехтів, які відчайдушно боронилися.

Проте пожежа тривала недовго, її погасила коротка, але сильна злива. Ніч з чотирнадцятого на п'ятнадцяте липня була дуже непогожа й буряна. Вітер наганяв одну грозову хмару за одною. Часом здавалося, що все небо палахкотить від блискавиць, і грім, з страшним гуркотом перекочувався від сходу до заходу. Часті удари грому сповнювали повітря запахом сірки, а шум дощу заглушав усі інші звуки. Потім вітер знову розганяв хмари, і з-за їх обривків виглядали ясні зірки і повний місяць. Після півночі трохи стихло, так що можна було принаймні розпалити вогнища. І справді, незабаром в неосяжному польсько-литовському таборі їх заблищали тисячі. Воїни сушили на них промоклу одежу і співали бойових пісень.

Король також не спав, бо в домі на самому краю табору, де він сховався від бурі, засідала військова рада і розглядала справу про здобуття Гільгенбурга. Тому що в штурмі брала участь і серадзька корогва, її командир, Якуб з Конецьполя, викликаний був разом з іншими дати пояснення, чому вони без наказу здобули місто і не припинили штурму навіть тоді, коли король послав свого подвойського і двох підручних слуг, щоб спинити їх

Не бувши певний, що його не чекає догана або й покарання, воєвода взяв з собою кільканадцять рицарів, а серед них Мацька. та Збишка, як свідків, що подвойський дістався до них аж тоді, коли вони були вже на мурах замка, саме в час найзапеклішої битви з залогою. А щодо самовільного штурму, то "трудно питати на все дозволу,— сказав він,— коли військо розтягнулося на кілька миль". Оскільки він був висланий наперед, то вважав, що його обов'язок — нищити перед військом усі перешкоди й бити ворога, де тільки натрапить. Вислухавши все це, король, князь Вітольд і члени ради, в душі задоволені цією пригодою, не тільки не докоряли воєводі і серадзянам за їх вчинок, а ще й похвалили їх за мужність і за те, що "так легко здобули замок і перемогли хоробру залогу". Мацько і Збишко мали нагоду надивитися на найвидатніших людей королівства, бо, крім короля і мазовецьких князів, там були два командуючі всіма військовими частинами: Вітольд, який командував литвинами, жмудинами, русинами, бесарабами, волохами і татарами, і Зиндрам з Машко, виць, герба "того самого, що й сонце", краківський мечник, головний організатор польського війська, найкращий знавець воєнної справи. Крім них, у цій раді були, воєначальники і державні діячі: краківський кастелян Крістін з Острова, краківський воєвода Ясько з Тарнова, познанський воєвода Сендзівой з Остророга, сандомірський воєвода Миколай з Михаловиць, настоятель костьолу святого Флоріана, а також підканцлер Миколай Тронба, маршалок королівства Збігнєв з Бжезя і краківський підкоморій Петро Шафранець, нарешті Земовіт, син плоцького князя Земовіта, єдиний молодий серед них усіх, але "дуже здібний до війни", думку якого цінив сам король.

А в сусідній великій кімнаті чекали, щоб завжди бути під рукою і в разі потреби допомогти порадою, найвидатніші рицарі, слава яких широко гриміла як у Польщі, так і за границею. Мацько і Збишко побачили там сулимівця Завішу Чорного і його брата Фарурея, і Скарбка Абданка з Гур, і Добка з Олесниці, який свого часу на турнірі в Торуні вибив з сідла дванадцять німецьких рицарів, і велетня Паніка Злодія з Біскупиць, і Повалу з Тачева, свого доброзичливого друга, і Кшона з Козіхглув, і Мартина з Вроцімовиць, який носив велике знамено всього королівства, і Флоріана Єлітівця з Коритниці, і страшного в рукопашній сутичці Лиса з

Торговиська, і Сташка з Харбимовиць, який прн повній зброї міг перескочити через двоє рослих коней.

Було багато й інших славетних рицарів з різних земель і з Мазовії, яких називали передкороговними тому, що вони йшли в бій у перших лавах. Знайомі рицарі, а особливо Повала, радісно вітали Мацька і Збишка і зараз же заговорили з ними про минулі часи та .пригоди.

Ну, — сказав Збишкові пан з Тачева, — у тебе великі рахунки з хрестоносцями, але я сподіваюсь, що тепер ти поквитаєшся з ними за все.

Поквитаюсь хоч би і кров'ю, як і всі ми поквитаємось! — відповів Збишко.

А ти знаєш, що твій Куно Ліхтенштейн тепер великий комтур? — озвався Пашко Злодій з Біскупиць.

— Знаю, і дядько також знає.

Дай'мені, боже, його спіткати, — перебив Мацько,— бо у мене з ним' окрема справа.

Та й ми ж його викликали,— сказав Повала, — та він відмовився тим, що йому не дозволяє битися його урядове становище. Ну, тепер уже напевне дозволить.

Завіша, як завжди поважно, сказав:

— Він дістанеться тому, кому бог призначить.

Збишко лише з цікавості спитав знавця справ рицарської честі Завішу, чи виконав дядько обітницю, коли бився і вбив родича Ліхтенштейна, який виступав замість нього. Всі закричали, що виконав. Тільки запеклий Мацько, хоч і радий був з такого присуду, сказав:

— Воно так, проте я був би певніший, що заслужив спасіння, якби зустрівся з самим Куно!

Далі вони стали говорити про здобуття Гільгенбурга та про майбутню велику битву, якої незабаром сподівалися, бо магістрові не залишалось робити нічого іншого, як заступити королю дорогу.

І Ноки вони вираховували, за скільки днів може трапитись ця зустріч, до них підійшов худий і. високий рицар, вбраний в одежу з червоного сукна, з такою ж мисюркою на голові і, розкривши руки для обіймів, промовив м'яким, майже жіночим голосом:

Вітаю тебе, рицарю Збишку з Богданця!

Де Лорш!—вигукнув Збишко.—Ти тут?

У Збишка про нього залишилися найкращі спогади, і він схопив його в обійми. Вони поцілувалися, і Збишко з радістю почав розпитувати:

— Ти тут? На нашій стороні?

— Можливо, що багато гельдернських рицарів перебувають на тій стороні,— відповів де Лорш,— але я як власник Длуголясу повинен служити моєму панові князю Янушеві.

— Отже, ти дідичем у Длуголясі після старого Миколая?

— Так. Після смерті Миколая і його сина, що вбитий під Бобровниками, Длуголяс залишився прекрасній Агнешці, яка вже п'ять років є моєю дружиною і панією.

— Боже ти мій!—вигукнув Збишко.— Розкажи ж, як це сталося?

Але де Лорш, привітавшись із Мацьком, сказав:

— Колишній ваш зброєносець Гловач сказав, мені, де вас шукати, а тепер чекає нас у мене в наметі й готує вечерю. Правда, це далеко, аж на другому кінці табору, але верхи ми доїдемо швидко, отже, їдьмо зі мною.

Потім звернувся до Повали, з яким він познайомився давніше в Плоцьку, і додав:

І вас прошу, шляхетний пане. Це для мене буде честь і щастя.

Добре,— відповів Повала. — Приємно поговорити із знайомими, а по дорозі ще побачимо й табір.

І вони вийшли, щоб сісти на коней і їхати. Але перед цим слуга де Лорша накинув їм на плечі плащі, які, видно, навмисне для цього привіз. Підійшовши до Збишка, слуга поцілував його в руку і сказав:

— Поклін і честь вам, пане. Я колишній ваш слуга, але ви в темряві не впізнаєте мене. Чи пам'ятаєте Сандеруса?

— Боже мій!—вигукнув Збишко.

І на хвилину в його пам'яті ожили спогади про пережиту журбу, біль та давні нещастя так само, як і тоді, коли він після з'єднання королівського війська з корогвами мазовецьких князів зустрівся по довгій розлуці з колишнім своїм зброєносцем Главою.

І він сказав:

— Сандерус! Аякже! Пам'ятаю і ті колишні часи, і тебе! Що ж ти з того часу поробляв та де блукав? Хіба ти вже не носиш реліквій?

— Ні, пане.