Хрестоносці - Сторінка 126

Аж до цієї весни я був служкою при костьолі в Длуголясі, але тому що мій покійний батько займався воєнним ремеством, то як тільки спалахнула війна, мені одразу спротивилась мідь костельних дзвонів і потягло до заліза і сталі.

— Що я чую!—вигукнув Збишко, який ніяк не міг уявити собі Сандеруса в бою з мечем, рогатиною або сокирою.

А той сказав, придержуючи стремено:

— Рік тому з наказу плоцького епіскопа я ходив у прусські краї і зробив значну послугу, але про це розкажу пізніше, а зараз сідайте, ваша величність, на коня, тому що чеський граф, якого ви називаєте Главою, чекає вас з вечерею в наметі мого пана.

Збишко сів на коня й поїхав поруч з паном де Лоршем, щоб поговорити з ним про його пригоди, якими він дуже цікавився.

Я дуже радий,— почав Збишко,— що ти на нашій стороні, хоч мені це й дивно, бо ти ж раніш служив у хрестоносців.

Служать ті, котрі одержують плату,— відказав де Лорш,— а я її не брав. Я приїхав до хрестоносців тільки для того, щоб шукати пригод та здобути рицарський пас, котрий я, як тобі відомо, одержав з рук польського князя. Проживши довгі роки в цих краях, я побачив, на чиїй стороні правда, а коли ще оженився й оселився тут, то як же мені було йти проти вас? Я вже тутешній, і слухай, як навчився вашої мови. Навіть свою рідну вже трохи забув.

А твоя маєтність у Гельдерні? Бо я ж чув, що ти родич тамтешнього герцога і власник багатьох замків і земель.

Маєтки я передав своєму родичеві, Фульконові де Лоршу, який заплатив мені за них грішми. П'ять років тому я був у Гельдерні і привіз відтіля великі гроші, за які купив собі маєтність у Мазовії.

А як воно сталося, що ти одружився з Агнешкою з Длуголясу?

Ах!— відповів де Лорш.— Хто їх збагне, тих жінок? Вона завжди насміхалася з мене, а коли це мені набридло, я заявив їй, що поїду з горя в Азію на війну й ніколи не повернуся. Вона несподівано розплакалась і сказала: "То я залишуся черницею". За ці слова я впав їй до ніг, а через два тижні плоцький єпіскоп поблагословив наш шлюб у костьолі.

У вас є діти?

Після війни Агнешка поїде до гробу вашої королеви Ядвіги просити її благословення,— зітхаючи, відповів де Лорш.

Добре. Кажуть, що це певний спосіб і що нема кращої заступниці, ніж наша свята королева. Вирішальна битва станеться за кілька днів, а потім буде мир.

Так.

Але хрестоносці напевне вважають тебе зрадником?

Ні!—відповів де Лорш.— Ти ж знаєш, як я пильную рицарської честі. Сандерус їздив до Мальборга з дорученнями плоцького єпіскопа, і я також послав через нього листа до магістра Ульріха, в якому відмовився від служби і виклав причини, чому перейшов на вашу сторону.

— Сандерус!—вигукнув Збишко.— Він мені казав, що йому набридла мідь дзвонів і що його потягло до заліза. І це мені дивно, бо в нього завжди було заяче серце.

Пан де Лорш засміявся:

— Сандерус має діло з сталлю та залізом тільки тоді, коли голить мене і моїх зброєносців.

— Он воно як!—розвеселився Збишко.

Якийсь час вони їхали мовчки, потім де Лорш глянув на небо і сказав:

— Просив я вас на вечерю, але поки доїдемо, то, мабуть, час буде вже й снідати.

— Місяць ще світить,— відповів Збишко.— їдьмо. Вони порівнялися з Мацьком та Повалою і поїхали

далі разом широкою вулицею табору, яку з наказу командирів завжди залишали між наметами для проїзду. Щоб дістатися до мазовецьких корогов, які стояли на другому кінці табору, їм треба було проїхати його від початку до кінця.

Відколи існує Польща,— озвався Мацько,— такого війська вона ще не бачила, сюди зійшлись народи з усього світу.

Ніякий інший король такого війська не виставить,— відповів де Лорш,—бо жоден не володіє такою могутньою державою.

Старий рицар звернувся до Повали з Тачева:

— Скільки, кажете, корогов привів князь Вітольд?

Сорок,— відповів Повала.— А наших польських з мазурськими п'ятдесят, але в наших по менше людей, ніж у Вітольдових, бо в нього під одним стягом буває іноді по кілька тисяч чоловік. Ми чули, ніби магістр казав, що ця голота більше здатна орудувати ложками, ніж мечами, але нехай би він сказав це в лиху годину, бо я думаю, що литовські короткі списи — сулиці — добре зачервоняться від крові хрестоносців.

А оці, біля котрих ми зараз їдемо, хто вони?—запитав де Лорш.

Це татари, їх привів до Вітольда його данник Саладін.

— Як вони, добрі воїни?

Литва успішно воює з ними і значну частину їх підкорила собі, через те вони й мусили взяти участь в ній війні. Але західному рицарству воювати з ними трудно, бо вони у втечі страшніші, ніж у сутичці.

Давайте подивимось на них зблизька,— сказав де Лорш.

І вони поїхали до вогнищ, круг яких сиділи й лежали люди з голими руками, одягнені, незважаючи на літню пору, в кожухи догори вовною. Більша частина їх спала просто на голій землі або на мокрій, паруючій від тепла соломі; багато їх сиділо біля вогнищ. Деякі коротали ніч, гугняво співаючи якихось диких пісень та приграючи собі кінськими кістками, що чинили неприємний стукіт; інші грали в невеликі бубни або бренькали на туго натягнутих тятивах луків. Декотрі запихалися тільки що витягненим з вогнищ паруючим кров'яним м'ясом, дмухаючи на нього випнутими синіми губами. Загалом, усі вони мали такий страшний і зловісний вигляд, що їх можна було швидше взяти за якихось лісових потвор, ніж за людей. Над вогнищами слався їдкий дим від кінського й овечого жиру, який у них топився, а крім того, навкруги розходився нестерпний сморід припаленої вовни, нагрітих кожухів і нудотний дух здертих шкур і крові. З другого, темного боку вулиці, де стояли коні, густо тягнуло кінським потом. Ці шкапи, яких кілька сот було поставлено поблизу для роз'їздів, повигризали з-під ніг усю траву і тепер гризлися між собою та пронизливо хропли й вищали. Конюхи втихомирювали їх криком та батогами з сириці.

Заїжджати між татар поодинокому було небезпечно, бо це були неймовірно хижі дикуни. Недалеко від них стояли ненабагато менш дикі ватаги бессарабів, з рогами на головах, довговолосих волохів, котрі замість панцерів носили на грудях і плечах дерев'яні дошки, незграбно розмальовані упирями, кістяками та всілякою звіриною; далі стояв табір сербів, який тепер спав непорушним сном, натомість вдень звучав, як суцільна лютня, стільки в ньому було флейт, балалайок, дудок та інших музичних інструментів.

На землі світили вогнища, а з неба серед розвіяних сильним вітром хмар світив ясний повний місяць, і при цьому світлі наші рицарі оглядали табір. За сербами стояли нещасні жмудини. Німці виточили з них потоки крові, проте вони на кожен заклик Вітольда підіймалися на нові битви. І тепер, немов передчуваючи, що нещастя їхні скоро скінчаться, вони прийшли сюди, пройняті духом Скірвоїлла, саме ім'я якого викликало у німців шаленство і тривогу. Жмудські вогнища змикалися з литовськими, бо це був той самий народ, з тими самими звичаями і мовою.

Коли рицарі в'їжджали в литовський табір, вони побачили страшну картину. На збитій з кругляків шибениці висіло два людські трупи, які вітер гойдав, обертав і підкидав з такою силою, що аж поперечина шибениці жалібно скрипіла. Побачивши трупи, коні захропли і стали присідати на задні ноги, рицарі почали побожно хреститися, а коли проїхали далі, Повала сказав:

— Князь Вітольд був у короля, а я перебував при королі, як привели оцих злочинців. Наші єпіскопи й державні діячі вже раніше скаржились, що литвини воюють надто жорстоко і не щадять навіть костьолів. Отож коли їх привели (а це були люди значні, які зневажили святиню), князь спалахнув таким гнівом, що на нього страшно було дивитись, і наказав повішати їх. Вони, бідолашні, мусили самі собі поставити шибеницю і самі повішались, та ще один одного й підганяли: "Ну, давай швидше, бо князь ще більше розгнівається!" І всіх татар і литвинів пойняв великий страх, бо вони бояться не смерті, а князівського гніву.

— Ага, я пам'ятаю,—сказав Збишко,—коли свого часу король у Кракові розгнівався на мене за Ліхтенштейна, та молодий князь Ямонт, котрий був наближеним короля, також радив мені повішатись. І радив він від щирого серця, хоч за цю пораду я був би викликав його на втоптану землю, та не викликав, бо мені й так мали зітнути голову.

— Князь Ямонт уже навчився рицарських звичаїв,— відповів Повала.

Розмовляючи так, вони минули литовський табір і три чудових руських полки, з яких найчисленнішим був смоленський, і в'їхали в польський табір. Там стояло п'ятдесят корогов — ядро і разом головна частина всієї армії. Озброєння тут було краще, коні більші, рицарі вправніші, вони нічим не поступалися перед західними. Навіть більше, фізичною силою, витривалістю до голоду, холоду та всіляких злигоднів рицарі Великопольщі й Малопольщі переважали вимогливих до вигід західних рицарів. Звичаї у них були простіші, панцери грубішого виробу, але гарт міцніший, їх зневага до смерті та незмірна упертість в бою навіть у ті часи дивували прибулих здалека французьких і англійських рицарів.

Де Лорш, який давно вже знав польське рицарство, також сказав:

Тут вся сила і вся надія. Пам'ятаю, як у Мальборзі не раз нарікали, що в битві з вами за кожну п'ядь землі треба заплатити річкою крові.

Кров і тепер поллється річкою, — відповів Мацько.— Адже й Орден ще ніколи не збирав стільки війська.

Повала зауважив:

Рицар Кожбуг, який їздив з королівськими листами до магістра, казав, що хрестоносці хвалились, ніби ні в римського імператора, ні в жодного короля немає такої армії і що Орден міг би завоювати всі королівства.

Але ж нас таки більше!— сказав Збишко.

Так, але вони легковажать Вітольдовим військом, вважаючи, що воно погано озброєне і від першого ж удару розсиплеться, як череп'яний горщик під молотом. А правда це чи неправда, не знаю.

І правда, і неправда! — озвався розважливий Мацько.— Ми із Збишком знаємо їх, бо разом з ними воювали. Зброя у них таки гірша, коні миршаві, через те вони не завжди витримують рицарський натиск, але серця у них хоробрі, мабуть, хоробріші, ніж у німців.

Незабаром все це виявиться, — сказав Повала.— У короля весь час набігають на очі сльози, коли подумає, що доведеться пролити стільки християнської крові. Він ще й тепер готовий укласти справедливий мир, але пиха хрестоносців не допустить до цього.

Це правда! Я знаю хрестоносців, та й усі ми їх знаємо,— підтвердив Мацько.— Бог там десь уже приготував терези, на які покладе нашу кров і кров ворогів нашого народу.

Вони вже були недалеко від мазовецьких корогов, серед яких стояли намети пана де Лорша, коли раптом побачили серед "вулиці" велику юрбу людей, які стояли й дивилися на небо.

Спиніться там, спиніться! — вигукнув якийсь голос з юрби.

Хто там говорить і що ви тут робите? — запитав Повала.

Клобуцький настоятель.