Хрестоносці - Сторінка 26

— Ого! Тільки що говорили про смерть, — весело

вигукнув Зих, — а тепер хочете абата пережити.

— Не я його переживу, а Збишко.

Дальшу розмову їм перервали звуки рогів у лісі, що залупали десь далеко попереду. Зих одразу спинив коня й почав слухати.

Тут хтось, мабуть, полює,— сказав він.— Зачекайте.

Може, абат. От було б добре, якби ми оце зустрілися,

— Помовчіть-но!

І він звернувся до своїх людей:

— Стій!

Спинилися, Роги озвалися ближче, а за хвилину загавкали собаки,

— Стій! — ще раз сказав Зих.—Ідуть до нас, Збишко зіскочив з коня й почав гукати:

— Дайте-но самостріл! Може, звір на нас вибіжить! Швидше, швидше!

І, вихопивши самостріл з рук слуги, він обпер його об землю, притиснув животом, нахилився, напружив хребет, як лук, і, вхопивши пальцями обох рук тятиву, вмить натягнув її, потім наклав стрілу й побіг вперед у ліс.

— Натягнув! Без корби натягнув! — шепотів Зих, здивований такою незвичайною силою.

— Оце так хлопець!—з гордістю прошепотів Мацько. Тимчасом звук рогів та гавкання собак все наближалися, і раптом праворуч у бору задуднів важкий тупіт, затріщали кущі та гілки й на дорогу блискавично вискочив з гущавини старий бородатий зубр з величезною, низько нахиленою головою, з налитими кров'ю очима й виваленим язиком, захеканий, страшний. Натрапивши на яму при дорозі, перелетів її скоком, впав з розгону на передні ноги, але підвівся і от-от мав зникнути в гущавині по другий бік дороги, коли раптом зловісно задзижчала тятива самостріла, свиснула стріла, після чого звір став дибки, закрутився на місці, страшно заревів і, як громом вражений, звалився на землю.

Збишко вихилився з-за дерева, знов натягнув тятиву, готовий вистрілити, наблизився до звіра, який ще рив задніми ногами землю..

Подивившись з хвилину на зубра, Збишко спокійно повернувся до своїх і ще здалека вигукнув:

— Так йому дав, що аж гній пустив!

А хай же тобі! — озвався, під'їжджаючи, Зих.— З одної стріли!

Бо було близько, а зблизька стріла сильно б'є. Бачите: не тільки наконечник, а вся вона увігналась під лопатку.

Мисливці мусять бути вже близько; вони, напевно, заберуть його.

Не дам! — відповів Збишко. — Він вбитий на дорозі, а дорога нічия.

А якщо це абат полює?

Ну, коли абат, то нехай бере.

Тимчасом з лісу вискочило кільканадцять собак. Побачивши звіра, вони з страшним гарчанням кинулись на нього, збилися на ньому в купу й незабаром почали гризтися між собою.

— Зараз будуть і мисливці,— сказав Зих.— Бачите, он вони, тільки далеко від нас вискочили й не бачать звіра. Гоп-гоп! Давайте сюди, сюди!.. Лежить! Лежить!..

Але він раптом замовк, подивився з-під долоні й за мить озвався:

— Боже милий! Що ж це таке? Чи я осліп, чи мені

ввижається...

Один на воронім коні попереду,— сказав Збишко. Раптом Зих вигукнув:

Господи милосердний! Та то ж, здається, Ягенка! І почав гукати:

— Ягно! Ягно!..

Потім Зих рушив уперед, але перш ніж він зірвав коня вчвал, Збишко побачив найдивніше в світі видовисько: на вороному коні, сидячи по-чоловічому, до них скакала дівчина з самострілом в руках і рогатиною за плечима. В розпатлане від швидкої їзди волосся на билися шишки хмелю; обличчя її пашіло, як зоря, сорочка на грудях розхристалась, а поверх неї метлялася шкіряна безрукавка догори вовною. Прискакавши, вона осадила на місці коня; з хвилину на її обличчі відбивався сумнів, здивування, радість — нарешті, коли не можна вже було не вірити своїм очам і вухам, вона закричала тонким, майже дитячим голосом:

— Татусь! Любий татусь!

І вмить зсунулася з коня, а коли Зих також зіскочив, щоб привітатися з нею, кинулась йому на шию. Збишко довгий час чув тільки звуки поцілунків та два слова: "Татусь! Ягуля! Татусь! Ягуля!", що повторювались у радісному захваті.

Під'їхали обидва загони, під'їхав на возі Мацько, а вони все повторювали: "Татусь! Ягуля!" та обіймалися. І коли, нарешті, наобіймались, Ягенка почала розпитувати:

— Значить, з війни повертаєтесь? Здорові?

— З війни. А чого б мені не бути здоровим? А ти? А менші хлопчаки? Сподіваюсь, що й вони здорові? Еге-ж? Бо інакше ти не гасала б по лісі. Але що ж ти тут робиш, дочко?

Полюю, як бачите,— відповіла, сміючись, Ягенка.

В чужих лісах?

— Абат мені дозволив. Ще й прислав навчених мисливства слуг та собак.

Тут вона звернулась до своєї челяді:

— Відженіть собак, бо шкуру порвуть. Потім знов заговорила до Зиха:

Ой, рада ж я, рада, що вас бачу!.. У нас все гаразд.

А я хіба не радий? — відповів Зих. — Дай же, дочко, я тебе ще поцілую.

І вони знов почали цілуватись, а як перестали, Ягна сказала:

— Додому звідси далеко... Аж ось куди ми за тією бестією загнались. Мабуть, миль зо дві гнались, аж

коні вже почали приставати. Але зубр здоровенний— бачили?.. В ньому, мабуть, зо три стріли моїх, а упав він від останньої.

— Упав він від останньої, та не від твоєї: його застрелив оцей рицарик.

Ягенка відгорнула рукою волосся, що спадало їй на очі, і швидко й не дуже зичливо глянула на Збишка. Знаєш, хто це? — спитав Зих.

— Не знаю.

— Не дивно, що ти його не впізнала, бо він виріс. Але, може, старого Мацька з Богданця впізнаєш?

Боже мій! То це —Мацько з Богданця! — вигукнула Ягенка і, підійшовши до воза, поцілувала Мацька

в руку.

— То це ви?

— А я. Тільки от на возі, бо мене німці підстрелили.

Які німці? Адже війна була з татарами? Я це знаю, бо немало попросила, татуся, щоб мене з собою взяв.

Війна була з татарами, та ми на ній не були, бо

воювали перед тим із Збишком у Литві.

А де ж Збишко?

То ти не впізнала Збишка? — сказав, сміючись

Мацько.

— Оце Збишко? вигукнули дівчина, знов глянувши на молодого рицаря. — Атож!

— Поцілуйтеся ж як знайомі,— весело сказав Зих. Ягенка швидко обернулася до Збишка, але раптом відступила назад і, затуливши рукою очі, сказала: — Як мені соромно...

— Та ми ж знаємо одне одного ще змалку! — озвався Збишко.

— Ага! Добре мені знаємо! Пам'ятаю я, пам'ятаю. Років з вісім тому приїхали ви до нас із Мацьком, і покійна мати принесли нам горіхів з медом. А коли старші вийшли з кімнати, ви мене зараз кулаком у ніс, а горіхи самі поїли.

— Тепер би він цього не зробив! — сказав Мацько.— Він бував у князя Вітольда і в Кракові в замку, так що знає придворні звичаї.

Але Ягенка вже думала про інше, вона спитала Збишка:

То це ви вбили зубра?

Я.

Побачимо, де стримить стріла.

— Не побачите, бо вона вся увігналась під лопатку.

— Перестань, не сперечайся,—сказав Зих. — Всі ми бачили, як він його застрелив, і бачили дещо краще — як він вмить натягнув самостріла без корби.

Ягенка втретє глянула на Збишка, тепер уже здивовано:

— Натягнули самостріла без корби? — спитала вона. Відчувши в її голосі ніби недовіру, Збишко обпер об землю самостріла, що був, спустив раніш на зубра, вмить натягнув його, аж заскрипіла залізна дуга, потім, щоб показати, що знає двірський звичай, став на одне коліно й подав Ягенці.

Замість того, щоб його взяти, дівчина раптом почервоніла, сама не знаючи чого, й почала застібати під шиєю сорочку з грубого полотна, що розстебнулась від швидкої їзди по лісі.

XI

На другий день по приїзді в Богданець Мацько і Збишко почали оглядати своє старе сельбище й незабаром зрозуміли, що Зих із Згожелиць мав рацію, коли казав, що на початку тут їм буде трудно.

З господарством діло було ще сяк-так. Деякі лани були оброблені колишніми хлопами, а деякі новими, яких оселив абат. Колись у Богданці орної землі було набагато більше, але з того часу, коли в битві під Пловцями рід Градів загинув майже дощенту, тут забракло робочих рук, а після нападу шльонських німців та після війни Гжималітів з Наленчами більша частина колись родючих богданецьких нив позаростала лісом. Мацько сам не міг дати ради. Даремно він кілька років намагався залучити вільних кметів з Кшесні й віддати їм землю споловини,— вони вважали за краще сидіти в своїх лісах, ніж обробляти чужі ниви. Проте Мацькові пощастило залучити трохи бездомних людей; в різних війнах він узяв кільканадцять бранців, яких поженив, оселив по хатах, і, таким чином, село стало відроджуватись. Але діло йшло трудно, отож коли з'явилася можливість, Мацько поспішив заставити Богданець, вважаючи, що багатому абатові легше буде обробляти землю, а по-друге, що він із Збишком розживеться на війні на гроші й на людей. Абат справді господарював добре. Він збільшив робочу силу Богданця на п'ять хлопських родин, примножив череду худоби й табуни коней, збудував з хворосту обору і стайню. Але він не жив постійно в Богданці й не дбав про дім, так що Мацько, який іноді мріяв застати своє сельбище обкопаним ровом та обгородженим частоколом, насправді застав його таким, як і залишив, навіть більше — вугли в домі покривились, а стіни здавалися ще нижчими, бо осіли і вгрузли в землю.

Дім складався з величезних сіней та двох просторих кімнат з коморами і з кухні. Вікна в кімнатах були затягнені міхуром, а посередині на долівці височіли вогнища, дим з яких виходив крізь шпари в стелі. Та стеля, зовсім чорнії, в кращі часи була також і коптильнею: там на забитих у балки кілочках вішали свинячу, кабанячу, ведмежу та лосину шинку, оленячу та сарнячу грудинку, волове м'ясо й цілі кільця ковбас. Але тепер в Богданці нічого не було ні на гаках, ні на полицях, що тяглися вздовж стін, де в інших дворах стояли олов'яні та череп'яні миски. Проте тіни під полицями не були зовсім голі: Збишко наказав людям порозвішувати на них панцери, шоломи, короткі й довгі мечі, рогатини, вила, самостріли, рицарські списи, нарешті щити й сокири та кінські попони. Зброя чорніла від диму, і її треба було часто чистити, зате вся була напохваті, а до того ж шашіль не точив дерев'яних частин списів, самострілів і топорищ. Дбайливий Мацько наказав перенести коштовну одіж у комору, в якій він спав.

В передніх кімнатах, коло затягнених міхуром вікон, стояли соснові столи й/такі самі лави, на яких пани сідали вкупі з челяддю їсти. Люди, які за довгі роки війни одвикли від вигід, нічого більше й не потребували, але в Богданці не було хліба, борошна та багатьох інших припасів, а особливо посуду. Хлопи позносили, що могли, але Мацько головним чином сподівався, як то буває в таких випадках, на допомогу сусідів. І він не помилився, принаймні щодо Зиха із Згожелиць.

Другого дня після приїзду старий рицар сидів перед домом на колоді, втішаючись чудовою осінньою погодою, коли в двір в'їхала на тім самім воронім коні Ягенка.