Хрестоносці - Сторінка 28

Але й Ягенці в Мочидолах буде що в рот укинути...

— Певно, що так!

— А чого ти не їси і не п'єш? Ягенко, налий нам

обом!

— Я їм і п'ю, скільки можу.

А як не зможеш, то розпережися... Гарний пас! Ви, мабуть, на Литві взяли добру здобич?

Не нарікаємо,— відповів Збишко, користаючись з нагоди показати, що й власники Богданця не якісь там злидні.— Частину здобичі ми продали в Кракові і взяли сорок гривень срібла...

— Бійся бога! За них же можна купити село!

Там був один міланський панцер, якого дядько продав, сподіваючись смерті, знаєте...

Знаю! Ну, значить, в Литву варто йти. Я свого часу хотів, та побоявся.

— Кого? Хрестоносців?

— Е, хто б їх там боявся! Поки тебе не вб'ють, то чого ж боятись, а як уб'ють, то вже нема й часу боятись. Боявся я отих поганських божків або чортів. По лісах їх, кажуть, як тих мурах.

— А де ж їм сидіти, коли їхні божниці попалили?..

Колись вони жили в достатку, а тепер тільки мурахами та грибами живляться.

Ти їх бачив?

Сам я не бачив, але чув, що люди бачили... Висуне котре-небудь з-за дерева волохату лапу та й трясе нею — просить, щоб що-небудь дали...

Казали це саме й Мацько,— озвалася Ягенка.

Еге ж! Він і мені розказував про це по дорозі,— додав Зих.— Та воно й не дивно! Адже й у нас, хоч край наш давно християнський, інколи щось регоче по баюрах, та й у хаті також. Хоч ксьондзи й лаються за це, але однак краще залишити на ніч домовикам миску з їжею, бо як не залишиш, то так шкребуться в стіни, що й очей не заплющиш... Ягенко!.. Постав, доню, миску коло порога!

Ягенка взяла череп'яну миску, повну галушок з сиром, і поставила її коло порога, а Зих сказав:

— Ксьондзи кричать, погрожують!.. Адже господу Ісусові через той десяток галушок слави не зменшиться, а коли домовик неголодний та зичливий, то й від вогню, і від злодія обереже.

Потім Зих звернувся до Збишка.

А може б, ти скинув паса та заспівав?

Заспівайте ви, я бачу, що вам уже давно хочеться, або, може, панна Ягенка заспіває?

Будемо співати по черзі!—зрадів Зих.—Є ще у нас один слуга, який попищить нам на сопілці. Покликати його!

Покликали слугу, який сів на дзиглику і, взявши "пищалку" в губи та розставивши на ній пальці, став дивитись на присутніх, кому вторувати.

А вони почали сперечатись, бо ніхто не хотів починати першим. Нарешті Зих сказав Ягенці подати приклад, і вона, хоч і дуже соромилась Збишка, встала з лави, заклала руки під фартух і почала:

Коли б я, як пташка,

Літати уміла,

Я б у Шльонськ до Яська

Зараз полетіла!

Збишко широко розкрив очі, потім схопився на рівні ноги й голосно заволав:

— Звідки ви знаєте цю пісню?

Ягенка здивовано глянула на нього.

— Та її ж усі співають... А хіба що?

А Зих, гадаючи, що Збишко підпив, обернувся до нього й весело сказав:

— Розпережись! Тобі одразу полегшає!

Але Збишко ще якийсь час стояв із збентеженим обличчям, потім, погамувавши хвилювання, озвався до Ягенки:

— Перепрошую вас. Щось мені несподівано згадалося. Співайте далі.

— А може, вам сумно слухати?

— Та ні,— відповів Збишко тремтячим голосом.— Я б цю пісню слухав цілу ніч.

Сказавши це, він затулив долонями очі й замовк; йому не хотілося говорити.

Ягенка проспівала другий куплет, але, скінчивши, помітила, що по пальцях Збишка спливають буйні сльози.

Вона підсунулась до нього і, сівши поруч, торкнула його ліктем:

— Ну? Що з вами сталося? Я не хочу, щоб ви плакали. Кажіть, що з вами?

Нічого, нічого! — зітхнувши, відповів Збишко.— Багато довелося б говорити... Що було, те минулося.

Мені вже веселіше.

— Може б, ви солодкого вина випили?

— Шановна дівчино! — вигукнув Зих.— А чого це ви кажете одне одному "ви"? Кажи до нього: Збитку, а ти до неї: Ягенко. Ви ж знаєте одне одного змалку... Потім він звернувся до дочки:

А що він тебе колись віддубасив, то байдуже!.. Тепер він такого не зробить.

Не зроблю! — весело сказав Збишко.— Нехай вона мене тепер за те віддубасить, коли хоче.

Щоб розвеселити його остаточно, Ягенка стиснула руку в кулачок і, сміючись, почала жартома бити Збишка.

— Ось тобі за мій розбитий ніс! Ось тобі! Ось тобі!

— Вина! — гукнув розохочений хазяїн Згожелиць.

Ягенка побігла в комору й незабаром принесла глечик вина, два гарних кубки вроцлавського виробу, з витисненими на них срібними квітами, і дві головки сиру, дух від якого чути було ще здалека.

Зих, який уже був добре напідпитку, побачивши все це, остаточно розчулився, підсунув до себе глека, пригорнув його до грудей і, мабуть, гадаючи, що то Ягенка, став говорити:

Ой доню ти моя! Ой сирото-небого! Що я, бідний та нещасний, робитиму в Згожелицях, коли тебе заміж віддам?.. Що я робитиму?..

А доведеться незабаром віддати! — вигукнув Збишко.

Почувши це, розчулений Зих вмить розвеселився й почав сміятися:

Хо! Хо! Дівчині п'ятнадцять років, а їй вже до хлопців кортить!.. Як забачить якого-небудь хоч здалека, то аж коліно об коліно тре!..

Татусю, я піду,— сказала Ягенка.

Не йди, нам з тобою добре...

Потім Зих почав таємниче підморгувати Збишкові.

Занадилось їх тут двоє: один молодий Вільк, син старого Вілька з Бжозової, а другий Чтан з Рогова. Якби вони тебе тут застали, то одразу почали б гарчати, як і один на одного гарчать.

Овва! — сказав Збишко.

Потім звернувся до Ягенки на "ти", як наказав Зих: — А тобі котрий з них подобається?

— Ні один, ні другий.

Вільк — запальний хлопець! — зауважив Зих. — Нехай в інший бік виє.

А Чтан?

Ягенка почала сміятися.

— Чтан,— промовила вона, звертаючись до Збишка, — обріс весь кудлами, як цап, що й очей не видно, а сала на ньому, як на ведмедеві.

Збишко рантом щось пригадав, ударив себе по голові і сказав:

Ага!.. Коли ви вже такі добрі, то я ще вас про одну річ попрошу: чи нема у вас ведмежого сала, бо дядькові на ліки треба, а в Богданці не міг напитати.

Було,— відповіла Ягенка,— але хлопчаки винесли на подвір'я змащувати луки, а собаки все чисто з'їли... От шкода!..

Нічого не лишилось?

Геть вилизали!

Ну, то нічого робити, доведеться завтра в бору пошукати.

Влаштуйте облаву, ведмедів вистачить, а якщо мисливського начиння треба — дамо.

— Де там мені чекати! Піду на ніч до бортей.

Візьміть з собою чоловік п'ять мисливців. З-поміж них є вправні хлопці.

Не буду ходити цілим гуртом, бо ще звіра мені наполохають.

Як же ви підете? З самострілом?

А що б я з самострілом у бору поночі робив? Тепер якраз і місяця нема. Візьму вила з зазубнями, добру сокиру та й піду завтра сам.

Ягенка на хвилину замовкла, і на обличчі її позначився неспокій.

— Минулого року,— сказала вона, — пішов наш мисливець Безух сам, і звір його роздер. Що не кажіть, а небезпечно, бо ведмідь як забачить людину саму вночі, та ще коло бортів, одразу на задні лапи стає.

— Гірше, коли б він утікав, тоді вже його не дістанеш, — відповів Збишко.

В цей час Зих, що був закуняв, раптом прокинувся

й почав співати:

Підеш, Кубо, працювати, А я, Мацько, полювати! Будеш орать до обіду,— Я з Касею в жито піду!

Гоп! Гоп!

Потім звернувся до Збишка:

— Знаєш, їх двоє: Вільк з Бжозової і Чтан з Рогова... а ти...

Але Ягенка, боячись, щоб Зих не набалакав чогось зайвого, швиденько підійшла до Збишка й почала розпитувати:

А коли ти підеш? Завтра?

Завтра, як сонце зайде.

А до яких бортей?

До наших, до богданецьких, недалеко від ваших копців на межі, коло Радзікового болота. Казали мені, що там легко натрапити на ведмедя.

XII

Збишко, як і казав, вибрався на ведмедя, бо Мацькові ставало дедалі гірше. Спочатку підтримувала його радість та перший домашній клопіт, але на третій день знов підкинулась гарячка і в боку заболіло так, що він мусив лягти. Збишко пішов удень оглянути борті, побачив на болоті глибокий слід і розговорився з бортником Вавреком, який неподалік спав у курені з двома лютими, кунделями, але через осінні холоди вже мав повертатись на село.

Вони розкидали курінь, забрали з собою собак, подекуди намастили потроху медом стовбури дерев, щоб запахом принадити звіра, після чого Збишко повернувся додому й почав готуватися до полювання. Щоб не мерзнути, він одягнувся в лосиний кубрак без рукавів, на голову надів дротяну сітку, щоб ведмідь не міг здерти йому з голови шкуру, взяв добре окуті двійчаті вила з зазубнями і сталеву широку сокиру на дубовому топорищі— довшому, ніж у теслів. На час вечірнього доїння він був уже в лісі і, вибравши собі зручне місце, перехрестився і став чекати.

Червоне проміння призахідного сонця просвічувало крізь віти ялин. По верхів'ях сосон, крякаючи та лопочучи крильми, перелітали ворони; подекуди до води проскакували зайці, шелестячи пожовклими ягідними кущами та опалим листям; інколи на молодому букові мелькала вертка куниця. В гущавині щебетали й поступово замовкали пташки.

До самого заходу сонця не було в бору спокою; Незабаром неподалік од Збишка з великим шумом та хрюканням пройшов табун диких свиней, а потім довгою низкою вчвал проскакали лосі, тримаючи один у одного голови коло хвоста. Сухе галуззя тріщало у них під ратицями, а ліс аж дуднів. Вилискуючи під сонячним промінням червоною шерстю, лосі поспішали до болота, де їм уночі було зручно й безпечно. Нарешті запалала вечорова зоря, і верхівки сосон, здавалося, запломеніли, як в огні. Потім усе затихло. Бір готувався до сну. Сутінки підіймалися з землі й підходили вгору, до сяючої зорі, яка теж стала танути, хмуритись, темніти й гаснути.

"Тепер, поки не обізвуться вовки, буде тихо", подумав Збишко.

Він шкодував, що не взяв самостріла, яким легко міг би покласти дикого кабана або лося. Тимчасом від болота ще деякий час долітали притамовані звуки, схожі на тяжкий стогін та посвистування. Збишко з деякою осторогою поглядав у бік болота, згадавши, як хлоп Радзік, що жив тут колись у халупі, зник з усією сім'єю, немов у землю провалився. Одні казали, що їх забрали з собою розбійники, а були люди, які пізніше бачили коло халупи якісь дивні, чи то людські, чи звірині сліди. Вони хитали головами й навіть подумували про те, чи не запросити ксьондза з Кшесні, щоб освятив ту халупу. Правда, цього не було зроблено, бо не знайшлось нікого, хто захотів би тут жити, і халупу, власне, глину на хворостяних стінах, з часом розмили дощі, але звідтоді про те місце пішла погана слава. Проте бортник Ваврек не зважав на це й ночував тут влітку в курені, але й про того Ваврека говорили різне.