Хрестоносці - Сторінка 30

Але той, хто сам любить битися, рідко коли лікує рани, для цього має бути інший святий, якому він не перешкоджатиме. Кожен святий на небі має свою посаду і своє господарство — це відомо! Але вони ніколи не втручаються в чужі справи, бо через це могли б постати незгоди, а святим на небі не личить сваритись або битись... Косма і Даміан також великі святі, яким лікарі моляться, щоб хвороби на світі не переводились, бо інакше їм нічого було б їсти. Є ще свята Аполонія від зубів та святий Ліборій від кам'яної хвороби, але то все не те! Приїде абат, то скаже мені, до кого, удатися, бо не кожен і клірик всі таємниці божі збагнув, і не кожен знає такі речі, хоч і ходить з бритою головою.

— А якби ви обіцяли самому Ісусу Христу?

— Звісно, що він найвищий з-поміж усіх. Але то було б, з дозволу сказати, так само, якби твій батько побив мого хлопа, а я поїхав би аж до Кракова, скаржитись королю. Що б мені король на це сказав? Сказав би так: "Я владар цілого королівства, а ти до мене з своїм хлопом лізеш! Що тобі — нема урядовців? Не

можеш піти в місто до кастеляна або посередника?" Ісус

Христос є владар усього світу — розумієш? А для дрібних, справ у нього є святі.

— Я нам ось що скажу,— мовив Збишко, що надійшов на кінець розмови,—дайте обітницю нашій покійній королеві, що коли вона вам допоможе, то ви поїдете на прощу в Краків до її гробу. Хіба там мало чудес на наших очах відбулося? Навіщо шукати чужих святих, коли є своя пані, краща за інших.

— Е! Якби ж то я знав, що вона рани зціляє!

А хоч би й не зціляла! Абиякий святий на неї скривитись не посміє, а скривиться, то ще від самого бога нагінку дістане, бо це ж тобі не якась там пряля, а польська королева...

Котра наостанні навернула до християнської віри цілу поганську країну. Це ти розумно сказав,— відповів Мацько. — Високо вона, мабуть, там сидить на божій раді і, певно, що якомусь там простому святому до неї далеко. Так і зроблю, як ти радиш, щоб я був так здоровий!

Ця порада подобалась і Ягенці, яка не могла надивуватися із Збиткового розуму, а Мацько того самого вечора дав урочисту обітницю і з того часу ще з більшою надією пив ведмеже сало, день при дні сподіваючись неодмінного видужання. Але через тиждень почав втрачати надію. Казав, що сало "вирує" у нього в животі, а на шкурі, коло останнього ребра, виростає якась гуля.. Через десять днів стало ще гірше: гуля збільшилась і почервоніла, а сам Мацько дуже ослаб, і коли підкинулась гарячка, знову почав готуватися до смерті. Одної ночі він раптом збудив Збишка:

— Засвіти-но хутенько скалку, — сказав, — бо щось зі мною діється, та не знаю — добре чи зле.

Збишко схопився на ноги і, не викрешуючи вогню, роздмухав у сусідній кімнаті на огнищі жар, запалив від нього смоляну скалку й пішов до Мацька.

— Що з вами?

— Що зі мною! Гулю мені щось пробило, мабуть, дразка! Я її держу, але витягнути не можу, тільки чую, як вона бренчить і скрипить під нігтями...

— Дразка! Не що інше! Хапайте добре й тягніть, Мацько аж корчився та сичав від болю, але заглиблював пальці все далі, поки добре не схопив якусь тверду річ; нарешті шарпнув її і витягнув.

Ой боже мій!

Є?— спитав Збишко.

— Є. На мені аж холодний піт виступив. Але є! Дивись!

І він поклав Збишкові на долоню довгувату, гостру Дразку, що відламалась від погано вкованого наконечника стріли й кілька місяців стирчала в тілі.

Слава богу й королеві Ядвізі! Тепер ви будете здорові.

Може, мені й полегшає, але поки що страшенно болить,— сказав Мацько, видушуючи з гулі сукровицю.— Коли вже в мені тієї погані стало менше, то й хвороба мусить попустити. Ягенка казала, що тепер треба буде бобровим жиром заливати.

— Завтра вранці підемо за бобром.

Мацькові вже на другий день вранці набагато полегшало. Він спав допізна, а прокинувшись, одразу захотів їсти. На ведмеже сало вже не міг і дивитися, йому засмажили яєчню всього з двадцяти яєць, бо Ягенка з обережності більше не дозволила. Він жадібно з'їв її і півхлібини, запив коновкою пива, після чого йому стало весело на душі, і він зажадав, щоб покликали Зиха.

Збишко послав одного з подарованих Завішею турчинів по Зиха, і той приїхав верхи після полудня, саме тоді, коли молоді люди збиралися до Одстояного озерця за бобром. Спочатку старі сміялись, жартували та співали за доброю чаркою меду, а потім почали розмовляти про дітей і вихваляти кожен своє.

Що то за хлопець Збишко! — казав Мацько.— Другого такого й на світі нема. І хоробре, і спритне, як рись, і вправне. Знаєте, коли його на смерть у Кракові вели, то так дівчата в вікнах пищали, немов їх хтось там ззаду шилом штрикав, і то які дівчата: рицарські та кастелянські дочки, не кажучи вже про всяких красунь-городянок.

Нехай там будуть і кастелянські, й красуні, але за мою Ягенку не кращі! — відказав Зих із Згожелиць.

Хіба я вам кажу, що кращі? Любішої для людей дівчини, ніж Ягенка, не знайдеш.

Я теж про Збишка нічого поганого не скажу: самостріл без корби натягає!..

— І ведмедя сам один підіпре. Бачили, як він його рубонув? Всю голову з одною лапою відбатував.

— Голову відбатував, але підпер не сам, Ягенка йому допомогла.

— Допомогла?.. Не казав він нічого.

— Бо обіцяв їй... адже для дівчини сором уночі в бір ходити. Мені вона зразу розказала, як воно було. Інші раді прибрехати, а вона правди не потаїть. Щиро кажучи, не дуже воно мені сподобалось, бо хто їх знає... Хотів був її вилаяти, але вона так сказала: "Коли я сама вінка не впильную, то й ви, татусю, не впильнуєте, але не бійтеся. Збишко теж знає, що таке рицарська честь..."

— А певно. Вони, ж і сьогодні вдвох пішли.

— До вечора повернуться. Вночі диявол найгірше спокушає, та й дівчині соромитись не треба, бо темно.

Мацько трохи подумав, потім промовив, наче сам до себе:

А все-таки вони раді одне одного бачити...

Еге! Якби-то він іншій обітниці не дав.

То, як ви знаєте, такий рицарський звичай... Хто з молодих не має своєї пані серця, того інші вважають за простака... Він обіцяв павині чуби і мусить їх з голів поздирати, бо присягнувся рицарською честю; Ліхтенштейна теж мусить дістати, а від інших обітниць абат його може звільнити.

Абат от-от має приїхати...

Ви думаєте? — спитав Мацько і говорив далі:— Зрештою, що там ті обітниці, коли Юранд прямо йому сказав, що дівки за нього не віддасть! Чи він її іншому обіцяв, чи присвятив на службу богу, того я не знаю, але прямо сказав, що не віддасть...

Говорив я вам,— спитав Зих,— що абат любить Ягенку, як рідну дочку? Останнім разом він їй сказав так: "Рідня у мене тільки по куделі — жіноцтво, але з тієї куделі тобі ниток буде більше, ніж їм".

На це Мацько неспокійно й навіть підозріливо глянув на Зиха і тільки через якийсь час сказав:

Сподіваюсь, ви не схочете нас скривдити...

За Ягенкою я даю Мочидоли,— ухильно сказав Зих.

Зараз?

Зараз. Іншій би не віддав, а їй віддам.

Богданець і так наполовину Збишків, а дасть бог здоров'я, то я в ньому господарство налагоджу он як! Збишко вам подобається?

Зих закліпав очима і сказав:

Гірше те, що коли про нього хто-небудь згадає, Ягенка зразу одвертається до стіни.

А як згадуєте про інших?

Як згадаю про іншого, вона фиркає і каже: "Ще що скажіть!"

От бачите! Дасть бог, що з такою дівкою Збишко забуде за ту. Я старий, а теж забув би... Вип'єте меду?

Вип'ю.

Але абат... От де розумний чоловік! З-поміж абатів, як ви знаєте, бувають зовсім світські люди, а цей, хоч і не сидить серед ченців, але — ксьондз, а ксьондз завжди краще порадить, ніж звичайна людина, бо й грамоти вміє і з духом святим близький. А що ви за дівчиною зразу Мочидоли даєте, це слушно. Я теж, як дасть бог здоров'я, то переманю од Вілька з Бжозової стільки кметів, скільки зможу. Дам кожному по шматку доброї землі, бо в Богданці землі не бракує. Нехай поклоняться Вількові на різдво та й переходять до мене. Хіба вони не мають права? З часом і городище в Богданці збудую, порядний дубовий замок з ровом навкруг... А Збишко з Ягенкою нехай собі поки що на полювання разом ходять... Мабуть, і сніг незабаром упаде... Звикнуть вони одне до одного, то хлопець за ту й забуде. Нехай собі ходять. Що там довго балакати! Віддали б ви за нього Ягенку чи ні?

Віддав би. Ми ж давно вже поклали собі, що вони судились одне одному, а Мочидоли й Богданець нашим онукам.

Гради! — радісно вигукнув Мацько.— Дасть бог, посиплються вони, як град! Абат буде нам їх хрестити...

Аби він тільки приїхав!—весело вигукнув Зих.— Давно вже я не бачив вас таким веселим.

Бо радісно мені на серці... Дразка вийшла, а щодо Збишка, то ви за нього не турбуйтесь. Вчора, коли Ягенка сідала на коня... знаєте... повіяв вітер... Я й питаю Збишка: "Бачив?" — а його аж млість взяла. І ще я помітив, що спочатку вони мало говорили між собою, а тепер, як ходять разом, то все голови одне до одного повертають та все радяться... радяться!.. Випийте ще.

— Вип'ю...

— За здоров'я Збишка і Ягенки!

XIV

Старий Мацько не помилявся, коли казав, що Збишко і Ягенка охоче бувають вкупі й навіть скучають одне за одним. Ягенка під приводом одвідин Мацька часто приїжджала до Богданця з батьком або сама, а Збишко — з вдячності — також час від часу наїжджав у Згожелиці, так що згодом між ними зайшли близькі і приязні стосунки. Вони заприязнились між собою й охоче "радились", тобто розмовляли про все, що їх цікавило. В цій приязні було трохи й взаємного захоплення, бо молодий і вродливий Збишко, який уже й на війні вславився, і брав участь в турнірах, і бував у королівських покоях, в порівнянні з яким-небудь Чтаном з Рогова або, з Вільком з Бжозової здавався дівчині справжнім придворним рицарем і майже королевичем, а він часом захоплювався вродою Ягенки. Він був вірний своїй Данусі, проте не раз, дивлячись на Ягенку в лісі чи в домі, мимоволі думав: "Оце так лань!", а коли, підхопивши попід руки, садовив її на коня і відчував у своїх руках її тверде, немов з каменю вирізьблене тіло, його поймало хвилювання, або, як казав Мацько, "млість", а по тілу пробігав якийсь дрож і морив його, як сон.

Від природи горда, насмішкувата й навіть задирлива Ягенка поступово робилася все покірливіша і ставилась до нього як служниця, яка аж в очі заглядає, чим_ би йому прислужитись та догодити, а він розумів цю її відданість, був їй за неї вдячний, і йому все приємніше було залишатися з нею.