Хрестоносці - Сторінка 29

Збишко, маючи при собі вила й сокиру, не боявся диких звірів, але з деякою тривогою думав про нечисту силу і радий був, коли голоси на болоті нарешті замовкли.

Зникли останні відблиски зорі, і настала справжня ніч. Вітер вщух, не чути було навіть постійного шуму в верхів'ях сосон. Коли-не-коли десь падала соснова шишка, викликаючи серед загальної тиші гучний і виразний звук, потім знов ставало так тихо, що Збишко чув власне дихання.

Довго він просидів таким чином, думаючи спочатку про ведмедя, Який міг надійти, а потім про Данусю, що їхала в далекий край з мазовецьким двором. Він_пригадав, як під час прощання з княгинею вхопив її на руки і як її сльози плинули йому по щоці, пригадав її ясне личко, простоволосу голівку, волошковий вінок та її співи, її червоні черевички з довгими носками, які він цілував перед від'їздом,— згадав усе, що сталося від тієї хвилини, коли він її побачив; і його пойняв такий жаль і така туга за нею, аж він зовсім забув, що він в лісі, що чатує на звіра, і натомість став говорити сам собі: "Піду я до тебе, бо мені без тебе не жити".

І почував, що таки мусить їхати в Мазовію, інакше зачахне в Богданці. Спав йому на думку Юранд і його незбагненна впертість, і він подумав, що тим більш йому треба їхати, щоб довідатись про цю таємницю та перешкоди і чи не можна їх усунути, викликавши когон'ебудь на смертний бій. Нарешті, йому уявилось, ніби Дануся простягає до нього руки й благає: "Сюди, Збишку, сюди!" Як же йому до неї не йти!

Він і не спав, але бачив її так виразно, немов вона йому привиділась або приснилась. Дануська їде оце поруч з княгинею, бренькає їй на лютні й поспівує, а думає про нього. Думає, що незабаром його побачить, а може, й оглядається, чи не скаче він конем за ними, а він сидить отут у темнім бору.

В цю мить Збишко опам'ятався — і не тільки тому, що згадав про темний бір, але й через те, що десь віддалік за ним почувся якийсь шелест.

І він міцніше стиснув у руках вила, наставив вуха й почав прислухатися.

Шелест наближався і через деякий час став зовсім виразний. Під чиєюсь обережною ногою хрустіли гілки, шаруділо опале листя та кущі ягідників... Щось ішло.

Часом шелест вщухав, так ніби звір спинявся коло дерев, і тоді наставала така тиша, що Збишкові починало аж у вухах дзвеніти, а потім знову чути було повільні й обережні кроки. Взагалі в тому наближенні було стільки остороги, що Збишко здивувався.

"Мабуть, "старий" боїться собак, що були тут біля куреня,— вирішив він,— а може, це вовк, який почув мене нюхом".

Тимчасом кроки стихли. Проте Збишко виразно чув, що щось спинилося кроків за двадцять або тридцять від нього й наче присіло. Він оглянувся раз і другий, і хоч стовбури в темряві вирізнялись досить ясно, не міг нічого побачити. Не було іншої ради, залишалось тільки ждати.

І він ждав так довго, що його вдруге пойняло здивування.

"Ведмідь не прийшов би сюди спати під борті, а вовк давно вже почув би мене носом і теж не чекав би до ранку".

І раптом по всьому його тілу пробігли мурашки.

А що, коли це якась нечиста сила вилізла з болота і заходить його ззаду? Раптом його несподівано схопить слизькими руками потопельник або заглянуть в обличчя зелені очі упиря, раптом за ним щось моторошно зарегоче або вилізе з-за сосни синя голова на павучих ногах?

І відчув, що волосся під залізним чепцем починає їжитись.

Але за хвилину шелест почувся вже поперед нього і тепер уже виразніше. Збишко з полегкістю зітхнув. Він припускав, що те "щось" обійшло його й тепер заходить спереду. А це було краще. Він зручніше взяв вила, тихо підвівся й чекав.

Раптом над його головою зашуміли сосни, він відчув на обличчі дужий подув вітру, що віяв з болота, і одночасно зачув носом важкий дух ведмедя.

Тепер уже не було найменшого сумніву, що йшов Мишко.

Страх зник умить, і Збишко, нахиливши голову, напружив зір і слух. Кроки наближалися, важкі, виразні, ведмежий дух став гостріший; незабаром зачулося сопіння й глухе гарчання.

"Коли б їх не йшло два", подумав Збишко.

Але в ту ж мить він побачив перед собою великий і темний силует звіра, який ішов за вітром і до останньої хвилини не міг його почути носом, тим більше, що увагу його відвертав запах розмащеного по стовбурах меду.

— Сюди, дідусю! — гукнув Збишко, вихиляючись з-за сосни.

Ведмідь коротко рикнув, вражений несподіванкою, але був уже надто близько, щоб рятуватися втечею, тому вмить став на задні лапи, а передні розставив, наче для обіймів. А Збишко цього тільки й чекав: він весь напружився, блискавично, кинувся вперед і всією силою своїх могутніх рук та вагою свого тіла увігнав вила в груди звіра.

Бір здригнувся від моторошного рику. Ведмідь ухопив лапами держака, щоб вирвати вила, але зазубні коло гостряків затримали їх, і, відчувши біль, він закричав ще страшніше. Хотівши дістати Збишка, ведмідь натиснув на вила і ще глибше увігнав їх собі в груди. Збишко, не знаючи, як глибоко увійшли вила, не пускав держака. Людина і звір почали шарпатись і шамотатись. Бір дрижав від шаленого й розпачливого рику.

Збишко не міг дістати сокири, не встромивши загостреного кінця держака в землю. А ведмідь, схопивши держака лапами, шарпав його разом із Збишком, наче розумів, у чому річ, і, незважаючи на біль від кожного поруху глибоко загнаних вил, не давав себе "підперти". Таким чином боротьба тривала, і Збишко розумів, що сили його кінець кінцем вичерпаються. До того ж, він міг упасти, і в такому разі неминуче загинув би, але зібрав усю свою силу, напружив руки, розставив ноги, вигнув хребет, як лук, щоб не перевернутися навзнак, і став повторювати крізь зціплені зуби:

— Мені смерть або тобі!..

Кінець кінцем його пойняв такий гнів, така лють, що він справді в ту мить готовий був загинути, але не пустити звіра. Нарешті, зачепившись ногою за корінь сосни, захитався і був би впав, коли б у ту мить коло нього не з'явилась якась темна постать і не "підперла" ведмедя другими вилами. Одночасно "якийсь голос закричав над самим його вухом":

— Сокирою!..

В запалі боротьби Збишко навіть не подумав, відкіля надійшла йому ця несподівана допомога, а схопив сокиру і страшно рубонув ведмедя. Тепер зламались вила під вагою і останньою конвульсією звіра, що,, немов громом вражений, звалився на землю й почав хропти, але одразу перестав. Настала тиша, в якій тільки чути було важке дихання Збишка, що сперся на сосну, бо ноги під ним підламувались. Аж за хвилину він підвів голову, глянув на постать, що стояла поруч нього, і злякався: може, то була й не людина!

Хто такий? — спитав він тривожно.

Ягенка! — відповів тонкий дівочий голос. Збишко аж онімів від здивування і не вірив своїм

очам. Але сумнів його тривав недовго, бо голос Ягенки озвався знову:

— Я викрешу вогню...

Зачиркало кресало об кремінь, посипались іскри, і при їх миготливому блиску Збишко побачив біле чоло, чорні брови й випнуті губи дівчини, що дмухала на затлілу губку. Аж тепер він подумав, що вона прийшла в цей бір, щоб допомогти йому, що без її вил йому могло бути погано, і відчув до неї таку вдячність, що, не довго думавши, обняв її й поцілував в обидві щоки.

Губка й кресало випали з її рук на землю.

— Облиш! Навіщо? — промовила вона глухим голосом, але не одвертала обличчя, навпаки, ніби ненароком торкнулася губами до губів Збишка.

Він пустив її і сказав:

— Бог тобі віддячить. Коли б не ти, не знаю, що й було б.

А Ягенка, присівши навпочіпки, щоб знайти кресало й губку, почала виправдуватись:

Я боялася за тебе, бо той Бездух також пішов на ведмедя з вилами й сокирою — і ведмідь його роздер. Боронь боже чого, це було б для Мацька велике горе, а він і так ледве дихає... Ну, то я взяла вила та й пішла...

То це ти заходила отам за сосни?

— Я.

А я думав, що якась нечиста сила.

Набралася і я страху, бо тут коло Радзікового болота вночі всякого буває.

Чого ж ти не обізвалася?

Боялася, що ти мене проженеш.

І вона знов почала кресати, а потім поклала на губку трохи сухої конопляної костриці, яка враз зайнялася ясним полум'ям.

— У мене є дві тріски,—сказала вона,— а ти швиденько назбирай сушняку — буде багаття.

За хвилину справді розгорілося веселе вогнище, яке освітило величезну руду тушу ведмедя, що лежав у калюжі крові.

— Здоровий звірюга,— озвався трохи хвастовито Збишко.

— А голова геть чисто розвалена! Ой боже! Сказавши це, вона нахилилась і занурила руку

в ведмежі кудли, щоб довідатись, чи він гладкий, потім підвелася з веселим обличчям:

Буде сала років на два!

А вила поламані, дивись!

Отож і біда, бо що я вдома скажу?

Хіба що?

— Татусь ніколи не пустив би мене в бір, тому я й ждала, поки всі полягають спати.

Через якийсь час вона додала:

— Не кажи, що я була тут, щоб з мене не сміялися.

— Але я тебе до садиби проведу, бо ще вовки по дорозі нападуть, а вил у тебе нема.

— Ну, добре!

Так вони довго розмовляли при веселому вогні багаття, над трупом ведмедя, обоє схожі на якісь молоді лісові створіння.

Збишко подивився на прекрасне обличчя Ягенки, освітлене відблиском полум'я, і сказав з мимовільним захопленням:

— Такої другої дівчини, як ти, мабуть, і на світі нема. Тобі б на війну ходити!

Вона деякий час дивилася йому в очі, потім з тихим смутком відповіла:

— Я знаю... тільки не смійся з мене.

XIII

Ягенка сама натопила великий горщик ведмежого сала, і Мацько охоче випив першу кварту, бо воно було свіже, не пригоріле і пахло дягелем, якого дівчина, що зналася на ліках, додала, скільки треба було, в горщик. Мацько одразу підбадьорився і став надіятись на одужання.

— Оцього мені й треба було,— сказав він.— Коли всередині все проросте салом, тоді, може, й ота чортова дразка вилізе наверх.

Наступні кварти він пив уже не з таким смаком, як першу, але коли треба було — пив. Ягенка теж додавала йому охоти—розказувала:

Будете здорові. Білюдові з Острога увігнали глибоко в потилицю кільця з кольчуги, але вони від сала вийшли. Тільки як відкриється рана, треба буде її бобровим жиром заливати.

А він у тебе є?.

Є. А як треба буде свіжого, то підемо із Збитком до бобрових сельбищ. Бобрів тут скільки хочеш. Але не вадило б також, якби ви пообіцяли що-небудь якомусь святому, зцілителеві ран.

Я вже думав про це, тільки не знаю добре,— котрому? Святий Георгій — покровитель рицарів: він охороняє воїна від небезпеки і, коли треба, додає йому мужності, а кажуть також, що часто власною особою стає на боці справедливих і допомагає бити невгодних богові.