Хрестоносці - Сторінка 65

При дворі нас бачили разом з Данфельдом і князівський лікар, і князівська рідня, вони знають, що ми завжди все робили разом... Якщо ми оскаржимо Данфельда, то вони почнуть мститися за його вчинок...

— Подумаймо про це,— сказав Ротгер.

— Подумаймо і знайдімо добрий спосіб, бо інакше лихо нам буде! Якщо ми віддамо Юрандівну, то вона сама розкаже, що ми не від розбійників її одбили, а що люди, котрі її викрали, завезли її просто до Щитна.

— Це так.

Я думаю не тільки про відповідальність. Князь поскаржиться польському королю, і їхні посланці не забаряться зчинити галас при всіх дворах про те, що ми насильники, що ми зрадники, що ми злочинці. І скільки шкоди від цього може бути для Ордену! Якби навіть сам магістр знав про це, то й він наказав би нам приховати цю дівку.

А якщо вона зникне, то хіба нас не обвинувачуватимуть? — запитав Ротгер.

Ні! Брат Данфельд був обачна людина. Ти пам'ятаєш, що він поставив Юрандові умову: щоб той не тільки сам з'явився в ІЦитно, але й оголосив перед ним та написав до князя, що їде викуповувати у розбійників дочку і знає, що її у нас нема.

Це правда, але як же ми в такому разі виправдаємось за те, що сталося в Щитні?

Скажемо так: ми знали, що Юранд шукає дочки, а в цей час відбили у розбійників якусь дівку, котра не могла сказати, хто вона, і дали про це знати Юрандові, гадаючи, що то могла бути його дочка. А він, прибувши і побачивши її, підбурений нечистою силою, так ошалів і пролив стільки невинної крові, скільки не проливається в жодній збройній сутичці.

Воістину,— одказав Ротгер,— вашими устами говорить розум і досвід. Якби ми звалили провину на самого Данфельда, злі вчинки його однак обернулися б проти Ордену, потім проти нас усіх, проти капітулу й самого магістра. А так виявиться, що ми не винні, і все спаде на Юранда, на польську лють і на їх зв'язок з нечистою силою...

— І нехай тоді нас судить, хто хоче: чи папа, чи римський імператор!

— Так!

Вони на хвилину замовкли, потім брат Ротгер спитав:

То що ж робити з Юрандівною? — Подумаймо.

Віддайте її мені.

Зігфрід подивився на Ротгера й відповів:

— Ні! Слухай, молодий брате! Коли йдеться про справи Ордену, не потурайте ні воїнові, ні жінці, але не потурайте й самим собі. Данфельда скарала рука господня, бо він хотів не тільки помститися за кривди Ордену, а й задовольнити свою хтивість.

— Погано ви про мене думаєте! — сказав Ротгер,

— Не потурайте собі,—перебив його Зігфрід,—бо ослабнуть і зніжаться наші душі й тіла, і той жорстокий народ колись так надавить коліном на ваші груди, що ви більше не встанете.

І він втретє похмуро сперся головою на руки, але, видно, розмовляв тільки з своїм сумлінням і думав тільки про себе, бо через деякий час сказав:

— І на мені тяжить багато людської крові, багато мук, багато сліз... І я, коли йшлося про справи Ордену і коли знав, що самою силою нічого здолати не зможу, не вагався вдаватись до інших способів. Але коли стану перед господом, якого шаную і люблю, скажу йому: "Я робив це для Ордену, а собі залишив тільки страждання".

Він ухопився руками за скроні, звів очі вгору й вигукнув:

— Зречіться втіх і розпусти, загартуйте ваші тіла й серця, бо я бачу в повітрі пір'я білого орла і його пазури, почервонілі від крові хрестоносців...

Далі мову йому перебив такий страшенний порив вітру, що вікно вгорі над галереєю з грюкотом розчинилося, і весь зал сповнився виттям, свистом хуртовини і снігом.

— В ім'я духа світлості! Яка страшна ніч! — сказав старий хрестоносець.

— Ніч нечистої сили.— відповів Ротгер.— Але чому, пане, замість: "В ім'я боже", ви кажете: "В ім'я Духа світлості"?

Дух світлості — то бог,— відповів старий, а потім, наче для того, щоб змінити розмову, спитав:

А над тілом Данфельда моляться священики?

Моляться...

Господи, помилуй його!

І вони обидва замовкли. Потім Ротгер покликав слуг ї наказав їм зачинити вікно та поправити смолоскипи, а коли вони пішли, сказав:

Що ви зробите з Юрандівною? Заберете її відціля до Інсборка?

Заберу її до Інсборка і зроблю з нею те, чого вимагатиме користь Ордену.

А що я маю робити?

Чи є у тебе в душі відвага?

Що ж я такого зробив, що ви сумніваєтесь?.

Я не сумніваюся, бо знаю тебе, а за твою мужність люблю тебе більше, ніж будь-кого іншого в світі. Тоді їдь до двору мазовецького князя й розкажи йому все, що тут сталося, так, як ми з тобою договорились.

Я повинен іти на певну смерть?

Якщо твоя смерть буде на славу хреста й Ордену, то мусиш це зробити. Але ні! Тебе не жде смерть. Вони не чинить гостям кривди: хіба, може, хто захоче викликати тебе на бій, як зробив отой молодий рицар, котрий викликав нас усіх... Він або хтось інший, але це ж не страшно...

Дай то боже! Але все-таки вони можуть схопити мене й посадити в підземелля.

Не зроблять вони цього. Пам'ятай, що у князя є лист від Юранда, а крім того, ти ж поїдеш на нього скаржитись. Розкажеш усе, що він наробив у Щитні, й тобі повірять... Ми ж перші дали йому знати, що є якась дівка, перші запросили його, щоб прибув і побачив її, а він приїхав, ошалів, убив комтура й побив наших людей. Так будеш говорити, і що вони тобі на це скажуть? Звичайно, звістка про смерть Данфельда розійдеться по всій Мазовії, і тоді вони не будуть скаржитись. Юрандівну, очевидно, шукатимуть, та коли сам Юранд писав, що вона не у нас, то й підозра впаде не на нас. Треба відвагою затулити їм пащеки, тоді вони подумають, що коли б ми були винні, то ніхто з нас не наважився б приїхати.

Це правда. Після похорону Данфельда відразу ж вирушу в дорогу.

Нехай тебе бог благословить, синку! Коли ми зробимо все як слід, тоді вони не тільки не затримають тебе, а ще й зречуться Юранда; щоб ми не могли сказати: ось вони що з нами роблять!

— І так треба скаржитись при всіх дворах.

Великий шпитальний простежить за цим і для користі Ордену, І як родич Данфельда.

Так... А коли цей спиховський диявол виживе і вийде на волю?..

Хоч би він і вийшов на волю, однак ніколи не вимовить жодного слова скарги на Орден.

Потім він став ще навчати Ротгера, що треба говорити й чого вимагати при мазовецькому дворі.

III

Чутка про подію в Щитні дійшла, однак, до Варшави раніш, ніж туди прибув Ротгер, і викликала там здивування і тривогу. Ні сам князь, ні придворні не могли збагнути, що сталося. Ще недавно, саме коли Миколай з Длуголясу збирався їхати до Мальборга з князьовим листом, в якому той гірко скаржився на викрадення Данусі свавільними приграничними комтурами і майже з погрозою вимагав повернути її назад, надійшов лист від дідича із Спихова, в якому сповіщалося, що дочку його викрали не хрестоносці, а звичайні приграничні розбійники, і що вона незабаром буде звільнена за викуп. Через це посол не виїхав, бо нікому й на думку це спадало, щоб хрестоносці могли змусити Юранда написати такого листа під загрозою вбивства його дочки. Трудно було зрозуміти цю подію ще й тому, що приграничні харцизяки, як князівські, так і орденські піддані, взагалі нападали одні на одних влітку, а не зимою, коли сніг міг виказати їхні сліди. Нападали вони також переважно на купців або чинили грабунки по селах, хапаючи людей та їхню худобу, але щоб вони насмілились зачепити самого князя й викрасти його вихованку, до того ж дочку могутнього рицаря, якого всі боялись,— це було просто неймовірно. На всі ці та інші сумніви відповідав лист Юранда з його власною печаттю, цього разу привезений чоловіком, про якого знали, що він із Спихова; в зв'язку з цим відпали всі підозріння, але князь так розгнівався, як ніколи раніш, і наказав виловити харцизів по всій границі свого князівства, а також закликав полоцького князя зробити те саме й нещадно карати зухвальців.

Саме в цей час і надійшла звістка про те, що сталося в Щитні.

Переходячи з уст до уст, вона подесятерилась. Розказували, ніби Юранд, прибувши до замка з п'ятьма спільниками, вдерся в відчинену браму і вчинив таку різанину, що з цілої залоги мало хто залишився живий; ніби хрестоносці мусили посилати по допомогу до найближчих замків, скликати рицарство та озброєні загони піших людей, які аж після дводенної облоги спромоглися вдертися до замка і знищити Юранда з його товаришами. Казали також, що тепер це військо, мабуть, перейде границю і неминуче розпочнеться велика війна. Знаючи, наскільки великому магістрові було важливо, щоб в разі війни з польським королем обидва мазовецькі князівства лишились осторонь, князь не вірив цим чуткам, бо добре розумів, що коли б хрестоносці почали війну З ним чи з Земовітом плоцьким, ніяка людська сила не стримала б поляків з королівства, а магістр боявся цієї війни, Він знав, що війна має бути, але прагнув відтягти її, по перше, через свою миролюбну вдачу, а по-друге, через те, що для боротьби з могутнім Ягеллом треба було приготувати такі сили, яких Орден досі ніколи не виставляв, а заразом треба було забезпечити собі допомогу князів і рицарства не тільки Німеччини, а й цілого Заходу.

Отже, князь не боявся війни, проте хотів знати, що сталося, що йому думати про подію в Щитні, про зникнення Данусі і про всі ті чутки, які надходили з пограниччя. І хоч він ненавидів хрестоносців, але зрадів, коли одного дня капітан лучників доповів, що приїхав орденський рицар і просить аудієнції.

Князь прийняв його гордовито, і хоч одразу впізнав, що це один з тих братів, котрі були в лісовому палаці, удав, що не пам'ятає його, і запитав, хто він такий, звідкіля прибув і що йому в Варшаві потрібно.

— Я брат Ротгер,— відповів хрестоносець, — і недавно мав честь вклонитись у ноги вашій князівській милості.

— Чому ж ти, бувши хрестоносцем, не носиш орденських відзнак?

Рицар почав пояснювати, ніби білого плаща з хрестом не одягнув тільки тому, що в такому разі його неминуче спіймали б і вбили мазовецькі рицарі: в усьому світі, в усіх королівствах і князівствах хрест на плащі охороняє та забезпечує зичливість і гостинність, тільки в єдиному мазовецькому князівстві хрест прирікає людину, яка його носить, на певну загибель.

Князь гнівно перебив його:

— Не хрест, — сказав він,— бо хрест ми самі цілуємо, а ваша підлість... А якщо вас десь в іншому місці краще приймають, то через те, що менше знають.

І бачачи, що рицар дуже збентежився від цих слів, запитав:

Ти був у Щитні, то, може, знаєш, що там трапилось?

Я був у Щитні і знаю, що там трапилось,— відповів Ротгер.— А прибув я сюди не як якийсь посланець, а тільки тому, що мудрий і благочестивий комтур з Інсборка сказав мені: "Наш магістр любить побожного князя й вірить у його справедливість, а тому в той час, коли я поспішатиму до Мальборга, ти їдь у Мазовію й розкажи князеві про нашу кривду, наше зганьблення, наше нещастя.