Хрестоносці - Сторінка 78

Ми, як тільки могли, заперечували проти цієї подорожі, бо боялися, що він не проїде й милі. Але заперечувати йому нелегко, тому шпільмани вимостили воза й повезли його — дай боже, щоб щасливо.

Якби він помер десь поблизу Серадзя, то ми почули б про це,— сказав Мацько.

Почули б,— відповів старий.— Ми теж так думаємо, що він не вмер і що принаймні доїхав до Ленчиці, а що могло трапитись далі, не знаємо. Якщо поїдете за ним, то по дорозі довідаєтесь.

Мацько зажурився від цих відомостей і пішов радитись з Ягенкою, яка вже чула від чеха, куди виїхав абат.

Ну, як? — спитав її Мацько.— Що ж ти тепер будеш робити?

Поїдете до Плоцька, і я з вами,— коротко відповіла Ягенка.

До Плоцька! — тоненьким голоском повторила за нею Сецехівна.

Дивіться на них! Так одразу й до Плоцька, ніби туди близький світ!

А як же мені самій з Сецехівною повертатися? Якби я не мала далі з вами їхати, то краще було б зовсім з місця не рушати. Хіба ви не знаєте, що Вільк із Чтаном тепер ще гірше розлютилися?

— Вільки оборонять тебе від Чтана.

— Я так само боюсь Вількової оборони, як і Чтанової напасті. До того ж, я бачу, що ви противитесь аби противитись, а не по-справжньому.

Мацько й справді противився не щиро. Навпаки, він би хотів, щоб Ягенка їхала з ним, ніж мала б вертатись, тому на її слова усміхнувся і сказав:

— Бач, позбулася спідниці, то й розуму побільшало.

— Розум не в якомусь іншому місці, а в голові. — Але Плоцьк мені не по дорозі.

— А чех казан, що по дорозі, а як їхати до Мальборга, то буде ближче.

— То ви вже й з чехом радились?

Звісно, радились, і він сказав так: якщо, каже, молодого пана спіткало в Мальборзі якесь лихо, то через плоцьку княгиню Олександру багато чого можна було б добитися, бо вона рідна сестра короля і, крім того, приятелює з хрестоносцями і користується у них великою пошаною.

Це правда, клянусь богом! — вигукнув Мацько.— Всі про це знають, і коли б вона захотіла дати листа до магістра, ми могли б безпечно їхати по всіх землях хрестоносців. Люблять її хрестоносці, бо й вона їх любить... Це добра порада, і чех — не дурний хлопець!

Ще й який! — з запалом вигукнула Сецехівна, підводячи вгору голубі оченята.

Мацько раптом визвірився на неї:

— А ти чого тут?

Дівчина страшенно зніяковіла й, опустивши довгі вії, почервоніла, мов троянда.

Мацько бачив, що іншого виходу нема,— треба було брати з собою обох дівчат, і тому, що в душі він був радий цьому, на другий день вранці попрощався з старим пріором і вирушив у дорогу. Через те що почав танути сніг і розлились весняні води, їхати було важче, ніж досі. По дорозі вони розпитували про абата й натрапили на багато рицарських садиб, приходів і навіть корчем, де він спинявся ночувати. Його слід знайти було не трудно, бо він роздавав щедру милостиню, замовляв меси й жертвував на дзвони, допомагав підупалим костьолам, отож не один жебрак, що ходив "попід хати", не один клірик, ба навіть не один ксьондз згадували його з вдячністю. Всі казали, що він їхав, "як ангел", і молились за його здоров'я, хоч подекуди й побоювались, що йому ближче до царства небесного, ніж до земного життя. В деяких місцях, через велику слабість, він зупинявся на два або три дні. І Мацькові здавалося цілком імовірним, що вони його наздоженуть.

Проте він помилився, бо їх затримало водопілля річок Мера і Бзури. Не доїхавши до Ленчиці, вони змушені були спинитись на чотири дні в порожній корчмі, з якої хазяїн вибрався, очевидно боячись поводі. Дорога від корчми до міста хоч і була вимощена колодами, проте на значній відстані опинилась під водою і перетворилась на грузьке болото. Правда, Мацьків слуга Віт, родом з цього краю, чув щось про лісовий прохід, але відмовився бути провідником, бо також знав, що в ленчицьких лісах кублиться нечиста сила, а саме могутній Борута, який заводив людей на бездонні мочари й рятував тільки за продану душу. Сама корчма також зажила поганої слави, і хоч тодішні мандрівники возили харчі з собою й не боялись голоду, проте перебування в такому місці непокоїло навіть старого Мацька.

Ночами на даху щось товклося, а часом навіть стукало в двері. Ягенка й Сецехівна, що спали у ванькирі, коло великої кімнати, також чули, як у темряві щось човгало маленькими ногами по стелі й навіть по стінах. Це їх не дуже лякало, бо вони обидві ще в Згожелицях звикли до домовиків, котрих Зих свого часу наказував годувати і котрі, як тоді всі вірили, не чинили ніякого зла тим, хто не шкодував для них крихт. Але одної ночі недалеко в заростях залунав глухий і зловісний рев, а вранці на болоті знайдені були сліди величезних ратиць. Це міг бути зубр або тур, проте Віт запевняв, що й у Борута, хоч він має і людську, навіть шляхетську подобу, на ногах замість стопи ратиці, а чоботи, в яких нечистий з'являється серед людей, він на болоті з ощадності скидає. Дізнавшись, що його можна задобрити хмільним питвом, Мацько цілий день думав, чи не гріх буде зробити злого духа другом, і навіть радився про це з Ягенкою.

Почепити б на ніч на тину воловий міхур з вином або з медом,— казав він,— і якби його вночі щось випило, то ми принаймні знали б, що він тут блукає.

Аби тільки сил небесних цим не образити, — відказала дівчина,— бо нам потрібне їх благословення, щоб ми могли щасливо врятувати Збишка.

Отож і я цього боюся, проте думаю, що мед всетаки не душа. Душі я не дам, а що для небесних сил важитиме один міхур меду!

Потім додав стиха:

— Що шляхтич шляхтича, нехай навіть найгіршого зайдиголову, почастує медом, це звичайна річ, а люди ж кажуть, що він шляхтич.

Хто? — запитала Ягенка.

Не хочу називати ім'я нечистого.

Проте Мацько цієї ж ночі власноручно почепив на типу великий міхур, в яких звичайно возили напої, і вранці виявилось, що міхур був весь випитий.

Правда, коли про це розказували, чех якось дивно усміхався, але на це ніхто не зважав. А Мацько в душі був радий, бо сподівався, що як доведеться переправлятись через болота, то вже не трапиться ніякої несподіваної лихої пригоди.

— Правду-таки кажуть, що він знає честь, — говорив Мацько сам до себе.

Але насамперед треба було розвідати, чи нема якого-небудь переходу через ліси. Це було цілком імовірно, бо там, де грунт був зміцнений корінням дерев та кущів, земля від дощів не дуже розм'якла. Проте Віт, котрому як місцевому жителеві найлегше було зробити розвідку, лише на згадку про неї закричав: "Убийте, пане, а не піду!" Даремно йому доводили, що вдень нечиста сила нічого не може вдіяти. Мацько хотів іти сам, але скінчилося на тому, що сміливий Глава, який любив перед людьми, а особливо перед дівчатами, похизуватися відвагою, засунув за пасок сокиру, а в руку взяв палицю й пішов.

Він вийшов ще до світанку, і його сподівались на полудень, а коли він на цей час не прийшов, усі занепокоїлись. Марно челядь дослухалася до лісу й після полудня. Віт тільки рукою махав: "Не вернеться він, а як і вернеться, то нам на нещастя, бо, бог його знає, чи не вовкулаком — з вовчою мордою!" Всім було моторошно від цих слів; навіть Мацько занепокоївся, а Яген ка, обернувшись до бору, хрестилась. Сецехівна даремно щохвилини шукала на своїх одягнених в штани колінах фартуха і, не знайшовши нічого, чим би можна затулити очі, затуляла їх пальцями, і вони вмить ставали мокрі від сліз, що капали одна за одною.

Але надвечір, у час доїння корів, перед заходом сонця, чех повернувся — і не сам, а з якоюсь людською постаттю, котру гнав поперед себе на мотузі. Всі повибігали до нього з криками радості, але одразу замовкли, побачивши ту невелику, косолапу, оброслу волоссям, чорну й одягнену в вовчі шкури постать.

Во ім'я отця й сина, що це за дивогляда ти привів? — трохи заспокоївшись, вигукнув Мацько.

Хіба не однаково,— відповів зброєносець,— каже, що людина і смоляр, а чи правда — не знаю.

— Ой, не людина це, не людина! — озвався Віт. Але Мацько наказав йому мовчати, потім пильно подивився на приведеного й раптом сказав:

— Ану перехрестися! Зараз же перехрестися!..

Слава Ісусу Христу! — закричав бранець, швиденько перехрестився, глибоко зітхнув, з більшим довір'ям глянув на гурт присутніх і повторив:

Слава Ісусу Христу! Бо я теж не знав, у християнських я чи в диявольських руках. О господи!..

Не бійся. Ти між християнами, котрі з радістю слухають святу месу. Хто ж ти такий?

Смоляр, пане, в Буді живу. Нас семеро в Будах живуть, з жінками й дітьми.

Далеко звідси?

Менш як десять стадій.

Як ви дістаєтеся до міста?

У нас є своя дорога за Чортовим яром.

За чортовим? Ану перехрестися ще раз!

Во ім'я отця, і сина, і святого духа, амінь.

Ну, гаразд. А віз тією дорогою пройде?

— Зараз скрізь грузько, але там не так, як на шляху, бо яром віє вітер і сушить болото. Трудно проїхати лише до Буд, але хто знає ліс, може помалу й туди провести.

— За скойця проведеш? Ну, нехай за два!

Смоляр охоче погодився, випросивши ще півхлібини, бо в лісі вони хоч і не голодували, але хліба вже давно не бачили. Умовились виїхати завтра вранці, бо проти ночі боялись нечистої сили. Про Борута смоляр сказав, що він часом дуже "бушує" в лісі, але простого народу не кривдить і, пильно оберігаючи своє ленчицьке князівство, ганяє інших чортів по заростях. Погано тільки зустрітися з ним уночі, особливо коли людина п'яна. А вдень та ще тверезому боятись його нічого.

— А ти все ж таки боявся? — сказав Мацько.

— Бо оцей рицар схопив мене так несподівано й сильно, аж я подумав, що то не людина.

Ягенка почала сміятися — адже вони всі вважали за якусь "погань" смоляра, а смоляр їх. Сміялася з нею й Ганнуля Сецехівна, аж Мацько зауважив:

— У тебе ще баньки не висохли від сліз за Главою, а ти вже вишкіряєшся?

Чех подивився на її рожеве личко й, побачивши, що вії у неї мокрі, спитав:

— Ви за мною плакали?

Та ні! — відповіла дівчина. — Я тільки боялася, от і все!

Ви ж шляхтянка, а шляхтянці соромно боятися. Ваша пані не така боязка. Що ж могло лихого з вами трапитись удень, та ще й між людьми?

— Зі мною нічого, а з вами могло.

А ви кажете, що не за мною плакали?

Звісно, не за вами.

То чого ж?

Зо страху.

А тепер уже не боїтеся?

Ні.

Чому?

Бо ви повернулися.

Чех з вдячністю глянув на неї, усміхнувся і сказав: — Так можна говорити до ранку. Ви дуже хитра.