Хрестоносці - Сторінка 76

Якби не це, то мій коханий татусь був би живий. Туди вже поналазило німців і сваволять та кривдять людей, так що коли хтось захоче серед них сховатися, то й сховається. Звісно, що ні Чтанові, ні Вількові я б легко не далася, але треба подумати і про братів. Коли я звідси виїду, то все буде тихо, а коли залишуся в Згожелицях, то бог його знає, що може трапитись. Почнуться напасті та бійки, а Яськові вже чотирнадцять років, і його не тільки я, а ніяка сила не вдержить. Останнім разом, як ви прийшли нам на допомогу, він уже рвався наперед, і коли Чтан кинув булаву в гурт, то мало не влучив Яська в голову. Ого, Ясько вже казав челяді, що обох їх викличе битися на втоптаній землі. Не буде, кажу я вам, жодного дня спокою, і навіть менших братів може спіткати лихо.

Правду кажеш, псявіри вони, і Чтан, і Вільк, — живо озвався Мацько,— проте на дітей руки не підіймуть. Тьху! На це хіба хрестоносець здатний.

— На дітей вони руки не підіймуть, але в заворусі або, боронь боже, в разі пожежі недалеко й до нещастя. Що там казати! Стара Сецехова любить братів, як рідних дітей, і опікуватиметься ними та доглядатиме їх добре, а без мене їм буде спокійніше, ніж зі мною.

Може, й так,— відповів Мацько. Потім він швидко глянув на дівчину:

Чого ж ти хочеш?

А вона стиха відповіла:

— Візьміть мене з собою.

Хоч Мацькові не трудно було догадатись, чим скінчиться розмова, він все-таки дуже здивувався, спинив коня і вигукнув:

— Бійся бога, Ягенко!

Вона схилила голову й несміливо та —сумно відповіла:

— Дорогий ви мій! Краще вже я скажу правду, ніж маю таїтися. І Глава, і ви кажете, що Збишко тієї вже ніколи не знайде, а чех сподівається ще й на гірше. Богом присягаюся, що не зичу їй ніякого зла. Хай її, нещасну, там матір божа береже і врятує. Миліша вона за мене була Збишкові, то що ж подієш: така моя доля. Але, знаєте, поки її Збишко не знайде, або, як ви певні, ніколи не знайде, то... то...

— То що? — спитав Мацько, бачачи, що дівчина все більше бентежиться.

— То я не хочу бути ні Чтанова, ні Вількова, ні будь-чия.

Мацько задоволено зітхнув.

А я вже думав, що ти його забула,—сказав він. Вона зітхнула ще сумніше:

Ех!..

— То чого ж ти хочеш? Як же я тебе візьму до хрестоносців?

— Не обов'язково до хрестоносців. Я тепер поїхала б хоч би до абата, котрий лежить в Серадзі хворий. У нього немає там жодної близької душі, бо шпільмани напевне більше пильнують дзбана, ніж його, а він же мій хрещений батько і благодійник. А коли б він був навіть здоровий, то однак я шукала б його опіки, тому що люди його бояться.

Проти цього я не буду заперечувати,— сказав Мацько, який по суті радий був з такого вирішення Ягенки, бо, добре знаючи хрестоносців, вірив, що Дануся з їхніх рук живою не вийде.— Тільки скажу тобі, що в дорозі з дівкою великий клопіт.

Може, з іншою, а не зі мною. Досі я ще ні з, ким на герці не билася, але мені не звикати стріляти з самостріла або зносити труднощі на ловах. Як треба, то треба, не бійтеся. Візьму Яськову одежу, на волосся понтлик, почеплю невеликий меч та й поїду. Ясько хоч і молодший, але ні на волосину не менший, а обличчям так на мене схожий, що коли ми наряджалися на запусти, то й покійний татусь не міг сказати, де він, а де я... Побачите, що мене не впізнає ні абат, ні хто інший.

Навіть Збишко?

Якщо я його побачу...

Мацько на хвилину задумався, потім раптом усміхнувся і сказав:

А Вільк з Бжозової і Чтан з Рогова, мабуть, показяться!

Нехай собі казяться. Гірше те, що можуть за нами поїхати.

Ну, не бійся. Я старий, але краще мені під руку не потрапляти. І всім Градам теж!.. Хто такий Збишко, вони вже скуштували.

Так розмовляючи, вони приїхали до Кшесні. В костьолі був і старий Вільк з Бжозової, котрий врядигоди похмуро поглядав на Мацька, але той на це не зважав. З легким серцем повертався Мацько з Ягенкою після меси додому. Але "коли вони попрощалися на перехресті й він опинився сам у Богданці, йому в голову почали приходити не такі веселі думки. Він розумів, що в разі відсутності Ягенки ні Згожелицям, ні її рідні нічого не загрожує. "До дівки вони чіплялися б,— думав він,— бо то інша річ, але на сиріт або на їхнє майно руки не підіймуть, тому що вкрили б себе страшною ганьбою, і кожна жива людина рушила б на них, як на справжніх вовків. Але Богданець залишиться напризволяще!.. Кіпці на межах позасипають, майно порозтягають, кметів попереманюють!.. Дасть бог, повернуся, повідбиваю, пошлю вимоги і притягну до суду, бо в нас править не тільки кулак, а й закон... Але чи ж повернуся я і коли повернуся?.. Вони на мене люті, що я до дівки їх не допускаю, а як вона поїде зі мною, то розлютуються ще гірше".

І йому, стало дуже жаль Богданця, в якому він так добре загосподарював, а тепер був певний, що коли повернеться, то застане пустку і руїни.

"Що ж, треба щось придумати", вирішив Мацько.

І він після обіду звелів осідлати коня і поїхав просто до Бжозової.

Приїхав уже смерком. Старий Вільк сидів у передній кімнаті за дзбаном меду, а молодий, побитий Чтаном, лежав на вкритій шкурами лаві й теж пив. Мацько несподівано увійшов до кімнати і став коло порога З суворим обличчям, високий, кощавий, без панцера, але з великим мечем при боці. Вони одразу впізнали його, бо на обличчя йому падав відблиск ясного полум'я, і в першу мить як батько, так і син блискавично посхоплювались на ноги й, скочивши до стіни, вхопилися за першу, яка потрапила їм у руки, зброю.

Але старий бувалець, що прекрасно знав людей і звичаї, зовсім не збентежився, не вхопився рукою за меч, а взявся в боки й заговорив спокійно, трохи насмішкуватим голосом:

— Он як! Оце така шляхетська гостинність у Бжозовій?

Почувши ці слова, Вільки одразу опустили руки, далі

у старого з брязкотом упав на долівку меч, а в молодого спис, і вони стояли з витягненими до Мацька шиями, ще з зловісними обличчями, але вже здивовані й засоромлені.

Мацько усміхнувся і сказав:

— Слава Ісусу Христу.

На віки вічні.

І святому Георгію.

Служимо йому.

Я приїхав по-сусідськи, з добрими намірами.

— З добрими намірами вітаємо. Гість — священна особа.

Тепер старий Вільк кинувся до Мацька, а за ним і молодий, і почали тиснути йому руки, потім посадили за столом на почесному місці. Вмить було підкинуто дров у камін, накрито скатеркою стіл, поставлено повні миски їжі, барилка з пивом, дзбан меду, і вони почали їсти й пити. Молодий Вільк час від часу допитливо поглядав на Мацька, і в цих поглядах пошана до гостя змагалася з ненавистю до людини, але прислуговував він Мацькові так уважно, що аж зблід від утоми, бо був поранений і ще кволий. І батько й син згоряли від цікавості, з чим Мацько приїхав, але ні той ні другий ні про що не питали, чекаючи, поки він сам не скаже.

А Мацько, як людина звичайна, хвалив їжу, напої й гостинність і аж коли добре наївся, з гідністю глянув поперед себе і сказав:

Трапляється людям не раз сваритись і навіть битися, але що є найкращого, то це мир між сусідами!

Нема нічого кращого за мир,—так само з гідністю відповів старий Вільк.

Буває також,— вів далі Мацько,— коли людині треба їхати в далеку дорогу, то хоч вона з кимось і жила в сварці, їй однак не хочеться виїжджати, не попрощавшись.

Спасибі за добре слово.

Не тільки за слово, а й за діло, бо я ж приїхав.

Ми вам від душі раді. Приїжджайте хоч і щодня.

Радий би і вас пошанувати в Богданці, як належить, людям, котрі знають рицарську честь, але мені треба поспішати в дорогу.

На війну чи до якогось святого місця?

Хотілося б і туди й туди, та виходить гірше — їду до хрестоносців.

До хрестоносців? — разом вигукнули батько й син.

Так! — відповів Мацько,— А хто до них їде, не бувши їх другом, тому краще примиритися з богом і з людьми, щоб не позбутися не тільки життя, а й спасіння душі.

Це просто дивно,— сказав старий Вільк.— Я ще не зустрічав такої людини, котра б зіткнулася з ними й не зазнала кривди та утисків.

Як і все наше королівство! — докинув Мацько.— Ні Литва до святого хрещення, ні татари не заподіяли йому стільки зла, скільки оці чортові ченці.

Щира правда, але знаєте: збиралося воно та й збиралося, поки не назбиралося, а тепер би час уже й кінчати, он як!

Сказавши це, старий поплював в обидві долоні, а молодий додав:

— Інакше вже не може бути.

— І напевне буде, але коли? Та про це вже не нам думати, а королю. Може, скоро, а може, й не скоро... Бог його знає, а тимчасом мені треба до них їхати.

— Чи не з викупом за Збишка?

На батькову згадку про Збишка обличчя молодого Вілька вмить зблідло й набуло зловісного виразу. Але Мацько спокійно відповів:

— Може, і з викупом, тільки не за Збишка.

Ці слова викликали ще більшу цікавість обох бжозовських дідичів, і старий, не мігши більше витримати, сказав:

Воля ваша казати чи не казати, чого ви там їдете.

Скажу! Скажу! — кивнув головою Мацько.— Але спочатку скажу вам щось інше. Майте собі на увазі, що після мого від'їзду Богданець залишиться напризволяще... Раніш, коли ми воювали із Збишком під проводом князя Вітольда, за нашим господарством наглядав абат і трохи Зих із Згожелиць, а тепер не буде й цього. Страшенно тяжко думати людині, що вона старалась та трудиласьі все даремно.., А ви ж розумієте, як воно

буває: людей моїх попереманюють, межі позаорюють,

з майна теж урве кожен, що тільки зможе, і хоч би господь поміг щасливо повернутись, то повернемось знову до пустки... Є тільки єдиний спосіб і єдиний порятунок: добрий сусід. Тому я і приїхав сюди просити вас по-сусідськи, щоб, ви взяли Богданець під опіку й не дали вчинити кривди.

Почувши таку просьбу, старий Вільк глянув на молодого, а молодий на старого, і обидва страшенно здивувалися. Зайшло мовчання, бо ні один не міг нічого відповісти. А Мацько випив чарку меду й говорив далі так спокійно і довірливо, ніби вони обидва з давніхдавен були його найближчими приятелями:

— Скажу вам щиро, від кого я найбільше боюся шкоди. Звісно, ні від кого іншого, як від Чтана з Рогова. Від вас, хоч би ми й неприязно розійшлися, не боявся б, і то через те, що ви люди рицарської честі й боролися б з ворогом віч-на-віч, але ніколи не металися б йому позаочі. Та що там казати! З вами зовсім інша річ... Рицар, він і є рицар! Але Чтан — нечема, а від нечеми всього можна сподіватися, тим більше, як ви знаєте, він на мене страшенно лютий за те, що не допускаю його до Зихової Ягенки.

— Яку ви бережете для племінника! — спалахнув молодий Вільк.

Мацько якийсь час дивився на нього холодним поглядом, потім звернувся до старого і спокійно сказав:

— Знайте, що мій племінник одружився з одною мазурською дівчиною і взяв велике придане.

Знову зайшло ще глибше мовчання; батько й син, пороззявлявши роти, якийсь час дивились на Мацька, нарешті старий озвався:

— Та як же так? Адже казали...