Хрестоносці - Сторінка 81

В Мальборзі на очах у магістра і його брата Ульріха, чесного рицаря, нічого лихого вашому небожеві не могло статися, тим більше, що у нього, напевне, були й листи від князя Януша. Хіба що викликав там якогось рицаря й загинув, бо в Мальборзі завжди багато найславетніших рицарів з усіх країн світу.

— Ну, цього я не дуже боюся,— сказав старий Мацько.— Аби тільки його не ув'язнили, аби підступно не вбили та аби якусь залізяку мав у руці, то й не страшно. Один тільки знайшовся дужчий за нього, котрий простягнув його на землі в герці,— це мазовецький князь Генрик, що був тут єпіскопом і що закохався в прекрасну Рингаллу. Але Збишко тоді був ще зовсім хлопчаком. До того ж він міг викликати тільки одногоєдиного, того, котрий є тут і котрого я також обіцявся викликати.

І він показав очима на Ліхтенштейна, який розмовляв з плоцьким воєводою.

Але княгиня нахмурила брови і сказала суворим і різким голосом, яким говорила завжди, коли починала сердитись:

Обіцяли ви його викликати чи не обіцяли, але пам'ятайте, що ви наш гість, а хто хоче бути нашим гостем, мусить додержувати чемності.

Знаю, милостива пані,— відповів Мацько.— Я вже був повернув паса й попрямував до нього, але вгамувався, бо подумав, що він, може, посол.

Бо таки посол. До того ж він в Ордені визначний чоловік, до порад якого прислухається сам магістр і майже ні в чому йому не відмовляє. Може, це бог так дав, що його не було в Мальборзі, коли туди приїжджав ваш небіж, бо Ліхтенштейн, хоч і знатного роду, але, кажуть, злопам'ятний і мстивий. Він упізнав вас?

— Навряд чи міг впізнати, бо мало мене бачив. На тинецькій дорозі ми були в шоломах, а потім я лише раз був у нього в Збишковій справі, але ввечері, бо мені було ніколи, й раз бачились у суді. З того часу я змінився на обличчі й борода моя значно посивіла. Помітив я зараз, як він дивився на мене, але, мабуть, тому, що я довго розмовляю з вашою милостю, бо потім дивився в інший бік зовсім спокійними очима. Збишка б він упізнав, мене ж не запам'ятав. А про мою обітницю, може, й не чув, йому треба думати про кращих за мене.

— Про яких це кращих?

— Викликати його дали обітницю і Завіша з Гарбова, і Повала з Тачева, і Мартин з Вроцімовиць, і Паніко Злодій, і Лис з Торговиська. Кожен з них, милостива пані, й десятьом таким дав би ради, а їх же цілий гурт! Краще б йому було не родитися, ніж мати хоч один такий меч над головою. А я не тільки не нагадаю йому про свою обітницю, але й постараюся здобути довір'я.

— Навіщо це?

Обличчя Мацька відразу зробилось хитре, як морда старого лиса.

Щоб дав мені якого-небудь листа, з яким я міг би безпечно їздити по орденських землях і в разі потреби допомогти Збишкові.

Хіба це гідно рицарської честі? — з усмішкою запитала княгиня.

Гідно,— рішучим голосом відповів Мацько.— Коли б я, наприклад, у бою напав на нього ззаду й не гукнув, щоб він обернувся, то, звісно, вкрив би себе ганьбою, але в мирний час хитрістю підчепити на гачок ворога — цього не посоромиться жодний справжній рицар.

В такому разі я вас познайомлю,— відповіла княгиня.

І, кивнувши до Ліхтенштейна, вона познайомила з ним Мацька, подумавши, що коли б Ліхтенштейн його і пізнав, то нічого особливого не сталося б.

Але Ліхтенштейн не впізнав Мацька, бо справді бачив його на тинецькій дорозі в шоломі, а потім лише один раз розмовляв з ним, та й то увечері, коли Мацько приходив до нього просити подарувати Збишкові провину.

Проте хрестоносець вклонився досить гордо, і тільки побачивши за рицарем двох вродливих, багато вбраних слуг, подумав, що такі можуть бути не в абиякого воїна, і обличчя його трохи прояснилося, хоч він і не перестав гордо випинати губи, що робив завжди, коли мав діло з особою не князівського роду.

А княгиня промовила, показуючи на Мацька: — Цей рицар їде до Мальборга, і я особисто здаю його на ласку великого магістра, але він, почувши про вашу впливовість в Ордені, хотів би мати від вас листа.

Сказавши це, княгиня одійшла до епіскопа, а Ліхтенштейн, втупивши в Мацька свої холодні сталеві очі, запитав:

З якого ж приводу ви хочете, пане, відвідати нашу побожну і скромну столицю?

У мене чесний і побожний привід,— відповів, підіймаючи очі, Мацько.— Якби було інакше, милостива княгиня не ручилася б за мене. Але, крім доконання побожних обітниць, я хотів би побачити й вашого магістра, який підтримує на землі мир і є найславетнішим на

світі рицарем.

— Той, за якого ручиться милостива княгиня, наша пані й добродійка, не нарікатиме на вбогу гостинність Ордену. Щодо магістра, то вам його трудно буде побачити— він уже місяць тому як виїхав до Гданська, а звідти мав вирушити в Кролевець і далі до границі. Бо хоч магістр і прихильник миру, проте мусить захищати споконвічні орденські землі від підступних зазіхань Вітольда.

Почувши це, Мацько так одверто засмутився, що Ліхтенштейн, від погляду якого ніщо не могло сховатися, сказав:

Видно, ви так само хотіли бачити великого магістра, як і виконати свої побожні обітниці.

Хотів, дуже хотів! — швидко відповів Мацько.— Значить, війна з Вітольдом за Жмудь — справа вирішена?

Він сам її почав, всупереч присягам подавши бунтівникам допомогу.

Вони замовкли.

— Що ж, нехай бог поможе Орденові, як він того заслуговує! — сказав нарешті Мацько.— Як не зможу побачити магістра, то хоч виконаю обітниці.

Але, всупереч своїм словам, він сам не знав, що йому робити, і з почуттям величезного збентеження ставив перед собою одне запитання:

"Де ж мені тепер шукати Збишка, і де я його

знайду?"

Не важко було зрозуміти, що коли магістр залишив Мальборг і подався на війну, то нема чого шукати в Мальборзі й Збишка, а треба, в усякому разі, зібрати про нього докладніші відомості. Старий Мацько засмутився ще більше, але як чоловік кмітливий, вирішив не гаяти часу й завтра вранці рушати в дорогу. Одержати листа від Ліхтенштейна з допомогою княгині Олександри, якій комтур безмежно вірив, було не важко. Таким чином Мацько дістав рекомендацію до бродницького старости й до великого шпитальника в Мальборзі, за що подарував Ліхтенштейнові великий срібний кубок вроцлавського виробу, що їх рицарі мали звичай ставити на ніч коло постелі, аби мати в разі безсоння і ліки, і втіху. Мацькова щедрість трохи здивувала чеха, який знав, що старий рицар не дуже охоче роздається подарунками, особливо німцям.

Я віддарував його тому, — сказав Мацько,— що дав обітницю викликати його і мушу з ним битись, і мені було б ніяково зазіхати на життя людини, яка зробила мені послугу. Бити добродійника — це не наш звичай.

Але гарного кубка шкода! — трохи перекірливо відповів чех.

Мацько на це відказав:

— Я нічого не роблю, не подумавши, не турбуйся! Бо якщо господь милосердний допоможе мені звалити німця, то я одіб'ю і кубка і ще багато хороших речей здобуду.

Потім вони обидва разом з Ягенкою почали радитись, що їм робити далі. Мацькові спало на думку залишити її й Сецехівну в Плоцьку під опікою княгині Олександри, тому що у епіскопа зберігався абатів заповіт. Але дівчина противилась цьому всією силою своєї незламної волі. Правда, їхати без них було б зручніше, бо на нічлігах не треба було б шукати окремих кімнат та додержувати звичайності, а також думати про небезпеку та інші обставини. Але ж не для того вони виїхали із Згожелиць, щоб сидіти в Плоцьку. Якщо заповіт у єпіскопа, то він ніде не дінеться, а щодо дівчат, то, коли вже треба буде, їм краще залишитись у княгині Ганни, ніж у Олександри, бо при тому дворі ненавидять хрестоносців і люблять Збишка. Правда, на це Мацько сказав, що то не жіночого розуму річ і що дівчині не личить "розводитись" так, ніби вона справді має розум, проте не противився рішуче і незабаром погодився цілком, коли Ягенка одвела його вбік і з слізьми на очах почала говорити:

— Знаєте що?.. Бог бачить моє серце і знає, як я щоранку і щовечора прошу його про ту Данусю та про щастя Збишка! Бог на небі найкраще це знає! Але ж ви з Главою кажете, що вона вже загинула й ніколи не вирветься з рук хрестоносців. А коли це так, то я...

Ягенка трохи завагалася. Сльози повільно покотились по її щоках, і вона тихо закінчила:

— То я хочу бути близько коло Збишка...

Сльози і слова дівчини зворушили Мацька, проте він сказав:

— Якщо Дануся загине, то Збишко з горя й не гляне на тебе,

— Я й не хочу, щоб він на мене дивився, тільки хочу

бути коло нього.

— Ти ж знаєш, що й я хотів би цього, але він з горя

може тебе ще й вилаяти...

Нехай навіть вилає,— сумно усміхнувшись, відповіла Ягенка.— Але він не зробить цього, бо не знатиме, що то я...

— Впізнає...

— Не впізнає. Ви ж не впізнали. Скажете йому, що то не я, а Ясько, він же обличчям зовсім схожий на мене. Скажете йому, що він виріс, та й усе, і Збишкові навіть на думку не спаде, що то не Ясько...

У відповідь старий рицар ще нагадав про коліна всередину, але коліна всередину були іноді й у хлопців, так що це не могло бути перешкодою, тим більше, що Ясько справді був дуже схожий на Ягенку, а волосся в нього відросло довге, й носив він його в понтлику, як усі хлопці шляхетного походження та рицарі. Через те Мацько погодився, і вони стали говорити про дорогу. Виїжджати мали завтра вранці. Мацько вирішив їхати в країну хрестоносців, добратися до Бродниці, там розпитатися, і коли б магістр, всупереч передбаченням Ліхтенштейна, був ще в Мальборзі, то їхати до Мальборга, а як ні, то посуватися орденською границею в напрямі Спихова й по дорозі питати про молодого польського рицаря і його почет. Старий рицар навіть сподівався, що швидше дізнається що-небудь про Збишка в Спихові або при дворі варшавського князя Януша, ніж в іншому місці.

Другого дня вони виїхали. Настала вже справжня весна, так що розливи річок, а саме Скрви і Дрвенци, затримували подорож, і вони аж на десятий день переїхали границю й опинилися в Бродниці. Це було чисте й гарне містечко, але вже при в'їзді в нього можна було відчути суворість німецької влади, бо велика мурована шибениця збудована за містом над дорогою в Горчениці, унизана була тілами повішаних, серед яких було одно жіноче. На сторожовій вежі й на замку розвівалися знамена — червона рука на білому полі. Подорожани не застали самого комтура на місці, бо він з частиною залоги й на чолі околичної шляхти виїхав до Мальборга.