Хрестоносці - Сторінка 83

Ось зараз під'їдуть наші вози, і ви зможете відпочити й підживитися. Але в Мазовію поїдете не відразу, бо нам раніше треба побувати в Щитні.

Почувши це слово, старик підхопився на ноги. На його обличчі позначились жах і здивування. Він розвів руки, наче хотів перегородити дорогу, а з уст його стали вириватись дикі, повні розпачу звуки.

— Що з вами? — вигукнула злякана Ягенка.

Але чех, котрий уже над'їхав з Сецехівною і деякий час пильно придивлявся до старика, раптом змінився на обличчі й заговорив до Мацька якимось дивним голосом:

— Клянусь ранами Христовими! Дозвольте мені, пане, поговорити з ним, бо ви навіть подумати не можете, хто це може бути!

І, не чекаючи дозволу, підскочив до старика, поклав йому руки на плечі й запитав: — Із Щитна йдете?

Старик, немов вражений звуком його голосу, заспокоївся й кивнув головою.

— Чи не шукали ви там дочки?

Відповіддю на це запитання був лише глухий стогін.

Глава трохи зблід, ще якийсь час розглядав обличчя старика своїм гострим поглядом, потім повільно й виразно сказав:

Значить, ви Юранд із Спихова!

Юранд! — крикнув Мацько.

Але Юранд в цю мить захитався і знепритомнів. Пережиті муки, голод, тяжка подорож звалили його з ніг. Минав уже десятий день, як він ішов помацки, блукаючи й шукаючи палицею дороги, голодний, знесилений і непевний, куди йде. Не маючи змоги спитати дороги, він удень керувався теплом сонячного проміння, а ночі проводив у канавах при дорозі. Коли йому траплялось переходити через село чи якесь сельбище, або коли йому траплялись зустрічні люди, він простягав руку за милостинею, та рідко яка жаліслива рука допомагала йому, бо всі вважали його за злочинця, якого покарала законна і справедлива відплата. Вже два дні він живився тільки корою та листям і втратив надію, коли-небудь дістатися до Мазовії, І от раптом його оточили рідні жалісливі серця, рідні голоси, один з яких нагадав йому ніжний голос дочки. А коли, нарешті, вимовлено було і його ім'я, міра страждань Юранда переповнилась, серце Стиснулося йому в грудях, думки завихрилися в голові, і він був би впав у порох на дорогу, якби його по підтримали дужі чехові руки.

Мацько зіскочив з коня, вони з чехом взяли Юранда, віднесли до валки й поклали на вимощеному сіном. возі. Коли він опритомнів, Ягенка з Ганнулькою нагодували його й напоїли вином, причому Ягенка, бачачи, що він не може одержати кубка, сама подавала йому напій. Після цього він одразу заснув непробудним сном і прокинувся аж на третій день.

Тимчасом подорожани стали нашвидку радитись.

— Скажу коротко,— озвалася Ягенка.— Тепер нам треба їхати не до Щитна, а до Спихова, щоб залишити Юранда в безпечному місці серед своїх людей і забезпечити йому добрий догляд.

— Дивіться, як вона порядкує! — відповів. Мацько.— До Спихова його одвезти треба, але їхати нам усім не обов'язково, досить послати з ним одного воза.

Я не порядкую, тільки думаю, що ми можемо від нього багато чого дізнатися про Збишка й Данусю. Як же ти з ним говоритимеш, коли у нього нема язика?

А хто ж, як не він, дав вам зрозуміти, що його нема? Як бачите, ми й без розмови дізналися про все,

про що нам треба було, а як призвичаїмось до його знаків, то дізнаємось й більше. Спитайте його, наприклад, чи приїжджав Збишко з Мальборга до Щитна, і він або кивне головою, або заперечить. Так само й про інші речі.

Це правильно! — вигукнув чех.

Я також не заперечую, що правильно,— сказав Мацько,— і сам так думаю, але я спершу думаю, а потім уже говорю.

Після цього він наказав завертати до мазовецької границі. В дорозі Ягенка раз у раз під'їжджала до воза, на якому лежав Юранд, боячись, щоб він не вмер увісні.

Я не впізнав його, — казав Мацько, — та воно й не дивно. Він же був здоровий, як тур! Мазури розказували, що з-поміж них усіх він один спроможний був помірятись силою з самим Завішею, а тепер — справжній кістяк.

Була чутка,— сказав чех, — що його замучили до смерті, але дехто навіть не хотів вірити, щоб християни могли таке вчинити з пасованим рицарем, який має своїм заступником святого Георгія.

Бог дав, що Збишко хоч частково помстився за нього. Але дивіться, яка між нами й ними різниця. Правда, з чотирьох псявір три вже загинули,— але загинули в бою, і жодному з них ніхто ні язика в неволі не вирізав, ні очей не виколов.

Господь їх покарає,—сказала Ягенка. Мацько звернувся до чеха:

А як ти його впізнав?

— Я не одразу впізнав його, хоч побачив пізніше за вас, пане. Але щось мені в ньому здалося знайомим, і чим довше я до нього придивлявся, тим більше здавалося... Ага! Тоді ж у нього не було ні бороди, ні білого волосся, був він могутній і хоробрий рицар: як його було впізнати! Але коли панянка сказала, що їдемо до Щитна, а він почав вити, я одразу все згадав. Мацько замислився.

Із Спихова треба б його повезти до князя, який не зможе безкарно залишити такого знущання над значною людиною.

Викрутяться, пане. Підступом викрали його дочку і викрутились, а про пана із Спихова скажуть, що він у бійці втратив і язика, і руку, і очі.

Це правильно,— сказав Мацько.— Адже вони свого часу самого князя були схопили. Він не може воювати з ними, бо не подолає, хіба король наш поможе йому. Говорять та й говорять люди про велику війну, а воно й малої нема.

— Є з князем Вітольдом.

— Хвалити бога, що хоч той з ними не панькається... Ех, князь Вітольд, то справжній князь! І хитрістю вони його не подолають, бо він один хитріший за них усіх. Бувало притиснуть його, псяюхи, так, що загибель висить над ним, як меч над головою, а він, як той вуж, вислизне й зараз же їх укусить... Стережись його, коли він б'ється, але ще більше стережись, коли він тебе гладить...

— І він з усіма такий?

— Не з усіма, тільки з хрестоносцями. З іншими він добрий і щедрий князь!

Мацько задумався, немов хотів краще пригадати Вітольда,

— Вій зовсім Інакший, ніж тутешні князі,— сказав він нарешті.— Треба було Збишкові звернутися до нього, з його допомогою в боротьбі з хрестоносцями можна багато чого добитися.

Через деякий час він додав:

— Хто його знає, чи не опинимось ми обидва у нього, тоді й помститися можна буде як слід.

Потім вони знов заговорили про Юранда, про його нещасну долю й неймовірні кривди, яких він зазнав від хрестоносців, котрі спочатку без ніякої причини замордували його кохану дружину, а потім, платячи помстою за помсту, викрали дочку, а самого так катували, що й татари гірш не придумали б. Мацько й чех скреготали зубами, розуміючи, що й звільнення Юранда було новою обміркованою жорстокістю. Старий рицар обіцяв собі в душі про все добре дізнатись і потім віддячити хрестоносцям з надвишкою.

В таких розмовах і думках відбувалась їх подорож до Спихова. Після погожого дня настала тиха, зоряна ніч, тому вони не спинялись на ночівлю, тільки тричі добре погодували коні, ще затемна переїхали границю і в супроводі найнятого провідника перед ранком опинились на спиховській землі. Старий Толіма, очевидно, залізною рукою підтримував там порядок, бо як тільки вони заглибились у ліс, проти них виїхало двоє озброєних слуг, які, однак, бачачи, що це не військо, а невеликий загін, не тільки пропустили їх далі без запитань, але й провели через недоступні для необізнаних людей трясовини та мочари.

В городищі гостей прийняли Толіма і ксьондз Калеб. Звістка про те, що якісь добрі люди привезли пана, блискавкою облетіла залогу. Та коли слуги побачили, яким вийшов з рук хрестоносців їхній пан, зірвалась така буря погроз і обурення, що якби в спиховських підземеллях знайшовся ще який-небудь хрестоносець, ніяка людська сила неспроможна була б врятувати його від страшної смерті.

Верхові "парубки" хотіли одразу сідати на коні, їхати на границю, схопити, скільки вдасться, німців і покласти їх голови до ніг свого пана, але Мацько вгамував їх, бо знав, що німці сидять по містечках і городищах, а сільська людність — це ті самі поляки, тільки що живуть вони під гнітом чужинців. Проте ні гомін, ні крик, ні скрипіння колодязних журавлів не розбудили Юранда, якого перенесли на ведмежій шкурі з воза в кімнату на ліжко. Коло нього залишився ксьондз Калеб, його давній друг, що любив Юранда, як рідного, й почав молитися, щоб Христос повернув нещасному очі, язика й руку.

Зморені подорожні, поснідавши, також пішли відпочивати. Мацько прокинувся вже геть після полудня і наказав слузі покликати Толіму.

Знаючи від чеха, що Юранд перед виїздом наказав усім коритися Збишкові й устами ксьондза віддав йому в спадщину Спихов, він звернувся до старого владним тоном:

— Я — дядько вашого молодого пана, і поки він не повернеться, управлятиму Спиховом.

Толіма схилив свою сиву, трохи подібну до вовчої голову і, приклавши долоню до вуха, запитав:

— Отже, ви, пане, шляхетний рицар з Богданця?

— Так,— відповів Мацько.— Звідки ти про мене знаєш?

— Тут вас дожидав і питав про вас молодий пан Збишко.

Почувши це, Мацько забув про свою поважність, схопився на ноги і крикнув: — Хіба Збишко в Спихові?

Був, пане. Два дні тому виїхав.

Боже мій! Звідки ж він прибув і куди поїхав?

— Прибув з Мальборга, по дорозі заїжджав у Щитно, а куди виїхав — не сказав.

Не сказав?

Може, сказав ксьондзові Калебові?

— Ой господи милостивий! Це ж ми розминулися!— б'ючи себе по стегнах руками, промовив Мацько. А Толіма приклав долоню й до другого вуха:

Як кажете, пане?

Де ксьондз Калеб?

У старого пана, коло його ліжка.

— Покличте його! Або ні... Я сам до нього піду. — Я його покличу! — сказав старий і вийшов. Але перш ніж він привів ксьондза, прийшла Ягенка.

— Иди-но сюди! Знаєш що? Два дні тому тут був Збишко.

Вона вмить змінилась на обличчі, а ноги в тісних смугастих холошах помітно затремтіли.

— Був і поїхав? — спитала вона схвильовано.— Куди?

— Два дні тому, а куди — може, ксьондз знає.

— Треба йти до нього! — рішуче сказала дівчина.

За якусь мить увійшов ксьондз Калеб. Гадаючи, що Мацько викликав його, щоб спитати про Юранда, він, не ждучи запитання, сказав; — Ще спить.

— Я чув, що тут був Збишко? —вигукнув Мацько.

— Був. Два дні тому як виїхав.

Куди?

Він і сам не знав... Шукати... Поїхав до жмудської границі, де зараз війна.

Ради бога, розкажіть, отче, все, що про нього знаєте!

Знаю тільки те, що чув від нього.