Хрестоносці - Сторінка 87

Я знаю, що ще перед нашим від'їздом до Щитна звідси збиралися на війну добровільно два хоробрі хлопці, яким Толіма не може цього заборонити, бо вони шляхтичі з Ленкавиці. Тепер вони поїдуть разом зі мною, і в разі чого я пришлю котрого-небудь з них із звісткою.

Бог віддячить тобі. Я завжди знала, що ти зарадиш собі у всякому випадку, але за твоє серце й за твою доброзичливість до мене буду тобі вдячна до смерті.

Чех приклякнув на одне коліно і сказав:

Від вас я ніколи не зазнав ніякої кривди, а тільки добродійство. Рицар Зих узяв мене в неволю хлопчаком під Болеславцем і без викупу відпустив на волю, але служба у вас була мені миліша за волю. Дай же мені боже пролити за вас кров, моя панянко!

Хай тебе бог береже і збереже,—відповіла Ягенка, простягаючи йому руку.

Але він вклонився їй до ніг і поцілував стопи, щоб якнайбільше її вшанувати, а потім підвів голову і, не встаючи з колін, несміливо й покірно заговорив:

Я простий чоловік, але шляхтич і ваш вірний слуга. Дайте мені що-небудь на згадку в дорогу. Не відмовте мені в цьому! Наближається гаряча пора війни, і святий Георгій свідок, я там буду серед передніх, а не ззаду.

Що ж тобі дати? — спитала трохи здивована Ягенка.

Перев'яжіть мене якою-небудь крайкою на дорогу: якщо мені доведеться загинути, то з вашою перев'яззю мені буде легше вмирати.

Він знову схилився до її ніг, а потім склав руки і став благально дивитися їй в очі. Але на обличчі Ягенки позначився тяжкий смуток, і вона, трохи помовчавши, з мимовільною гіркотою відповіла:

— Хороший мій! Не проси мене про це, бо моя пов'язка нічого тобі не поможе. Нехай тебе перев'яже той, хто сам щасливий, тоді й тобі це принесе щастя. А що у мене є? Нічого, тільки смуток! І що у мене попереду? Нічого, тільки недоля! Не принесу я щастя ні тобі, ні кому-небудь іншому, бо чого не маю, того й дати не можу. Так мені, Главо, зараз сумно, що... що...

Вона раптом замовкла, бо відчула, що коли скаже ще хоч слово, то розплачеться,— на очі їй уже набігли сльози. Чех був глибоко зворушений, він зрозумів, що Ягенці тяжко було й повертатись до Згожелиць та жити поблизу озлоблених суперників Чтана й Вілька, але ще тяжче залишатися в Спихові, куди рано чи пізно могли приїхати Збишко з Данусею. Глава прекрасно розумів, що діялося в серці дівчини, але нічим не міг зарадити їй у нещасті, він тільки знову обняв її ноги, повторюючи:

— Ой, загинути б заради вас! Загинути! А вона сказала:

— Встань. А на війну тебе нехай перев'яже Сецехівна або нехай дасть що-небудь на згадку. Я бачу, що вона давно на тебе поглядає.

І Ягенка стала кликати Сецехівну, яка незабаром увійшла з сусідньої кімнати, де вона підслухувала під дверима і не показувалась тільки тому, що не сміла, хоч аж палала бажанням попрощатися з вродливим зброєносцем. Вона увійшла збентежена, розчервоніла й, опустивши повіки, стала перед ним, мов яблуневий цвіт, не мігши вимовити й слова.

Ставлячись з глибокою прихильністю до Ягенки і обожнюючи її, Глава не смів навіть мріяти про неї, зате частенько мріяв про Сецехівну, яка збурювала в ньому гарячу кров, і не міг встояти проти її чарів. Тепер вона ще більше вразила його своєю вродою, а особливо збентеженням і слізьми, крізь які прозирало кохання, як прозирає золоте дно крізь прозору воду струмка.

Він звернувся до неї і сказав:

— Я їду на війну і можу загинути. Вам не жаль мене?

— Жаль! — тонким голоском відповіла дівчина.

І вона залилася слізьми, які у неї завжди були напоготові. Чех остаточно розчулився й почав цілувати її в руки, стримуючись через присутність Ягенки від палкіших поцілунків.

— Перев'яжи його або дай йому що-небудь на згадку в дорогу, щоб він бився під твоїм знаком,— сказала Ягенка.

Але через те, що Сецехівна була в хлопчачому вбранні, їй нелегко було що-небудь дати Главі на згадку. Вона почала шукати: ні стрічки, ні будь-якої перев'язі! Тому що дівоче вбрання лежало в скринях ще з того часу, як вони виїхали із Згожелиць, дівчина дуже зажурилась, але Ягенка й цього разу врятувала її, порадивши віддати зброєносцеві свій понтлик, який вона носила на голові.

— Боже мій! Нехай буде понтлик! — вигукнув трохи повеселілий Глава.— Почеплю його на шоломі, і нещасна буде мати, того німця, котрий простягне за ним руку!

Сецехівна підняла руки до голови, зняла понтлик, і за мить біляве волосся промінням розсипалось їй по спині і плечах.

Побачивши, яка вона прекрасна з розпущеним волоссям, Глава аж змінився на виду. Обличчя його почервоніло, потім зблідло. Він узяв понтлик, поцілував його, сховав у пазуху, ще раз обняв коліна Ягенки, а потім дужче, ніж годилося б, Сецехівну і, промовивши: "Нехай буде так!" вийшов з кімнати.

Хоч Глава стомився в дорозі й не відпочивав, але спати не міг. Він цілу ніч пив з двома молодими шляхтичами з Ленкавиці, які мали їхати з ним у Жмудь.

Проте не впився, і як тільки почало світати, вже був у дворі городища, де його ждали готові в дорогу коні.

В стіні над возовнею прочинилося затягнене міхуром віконце, і крізь щілину в двір виглянули голубі оченята. Чех помітив їх і хотів був підійти до вікна, щоб показати прикріплений до шолома понтлик і ще раз попро щатися, але йому перешкодили ксьондз Калеб і старий Толіма, котрі прийшли дати йому кілька порад на дорогу.

Їдь до двору князя Януша,— сказав ксьондз Калеб.— Можливо, що туди приїхав і рицар Мацько. В усякому разі, дістанеш певні відомості, там же у тебе багато знайомих. Дороги в Литву звідти відомі, і провідника через пущу знайти легше. Якщо хочеш напевне доїхати до пана Збишка, то не їдь прямо на Жмудь, бо там стоїть прусська застава, а їдь через Литву. Та жмудини можуть тебе й убити, перш ніж встигнеш гукнути, хто ти такий, а інша річ буде, коли ти приїдеш із сторони князя Вітольда. Зрештою, хай бог благословить тебе і тих двох рицарів, котрі поїдуть з тобою, щоб ви здорові повернулися й привезли Данусю, а я щоденно від вечірні до першої зірки лежатиму крижем і молитимусь за всіх вас.

Дякую вам, отче, за благословення,— відповів Глава. — Не легко вирвати жертву живою з тих диявольських рук, але все в руках господніх, і краще надіятись, ніж сумувати.

Звісно, краще, тому я й не втрачаю надії. Так... надія живе, хоч серце й не вільне від тривоги... Найгірше те, що сам Юранд, як тільки почує її ім'я, одразу показує пальцем на небо, немов там уже її бачить.

— Як же він може бачити, коли йому випекли очі? Ксьондз почав говорити чи то до чеха, чи то до себе:

— Буває так, що той, хто позбувся земних очей, бачить те, чого не можуть побачити інші. Буває так, буває! Але ж неймовірна річ, щоб господь допустив кривду такого невинного ягняти. Бо чим же вона завинила хоч би й хрестоносцям? Нічим! Вона була невинна, як божа лілея, добра до людей і співуча, як польова пташка! Бог любить дітей і має змилування над людськими стражданнями... І якщо її вбили, то він може її воскресити, як воскресив Петровина, котрий, вставши з труни, ще довгохазяйнував... Їдь здоровий, і хай рука господня береже всіх вас і її!

Ксьондз повернувся в каплицю правити ранню месу, а чех сів на коня, ще раз вклонився перед прочиненим міхурчастим вікном і поїхав.

XV

Князь Януш і княгиня з частиною двору виїхали до Черська на весняний лов риби; вони дуже любили таке видовище і вважали його за найкращу розвагу. Незважаючи на це, чех узнав від Миколая з Длуголясу дуже багато новин про всілякі справи, а разом і про війну. Насамперед він довідався, що рицар Мацько очевидно облишив свій намір їхати в Жмудь через "прусську заставу", бо кілька днів тому був у Варшаві, де застав ще князя і княгиню. Про війну старий Миколай з Длуголясу підтвердив усі ті відомості, що їх Глава чув у Щитні. Вся Жмудь, як одна людина, піднялася проти німців, а князь Вітольд уже не тільки не допомагав Орденові проти нещасних жмудинів, але, ще не оголосивши йому війни та дурячи німців переговорами, посилав Жмуді гроші, людей, коней і хліб. Одночасно й він, і хрестоносці посилали послів до папи, до римського імператора та до інших християнських государів, обвинувачуючи один одного в віроломстві, невірності та зраді. Від великого князя з тими листами поїхав мудрий Миколай з Рженева, котрий умів розплутувати нитки, заплутані підступними хрестоносцями, переконливо показуючи їх неймовірні кривди, вчинені литовському і жмудському краям.

А коли на віденському сеймі зв'язок між Литвою й Польщею ще більш зміцнився, серця хрестоносців здригнулися від страху, бо легко було передбачити, що Ягелло як верховний владар усіх земель, які перебували під владою князя Вітольда, в разі війни стане на його бік. Граф Ян Зайн, грудзьонський комтур, і граф Шварцбург, гданський комтур, з наказу магістра виїхали до короля з запитанням про його наміри. Король нічого їм не сказав, хоч вони привезли йому подарунки: швидкокрилих кречетів і дорогий посуд. Вони пригрозили йому війною, хоч добре, знали, що й магістр, і капітул вбояться великої могутності Ягелла і прагнуть відтягнути день відплати й поразки.

Всі переговори обривалися, як павутиння, особливо з Вітольдом. Увечері, після приїзду Глави, до варшавського замка прийшли свіжі новини. Приїхав Броніш з Цясноці, придворний князя Януша, якого він спочатку послав за відомостями в Литву, а з ним два визначні литовські князі з листами од Вітольда і від жмудинів. Новини були тривожні: Орден готувався до війни. Всюди укріплювали замки, мололи порох, обтісували кам'яні ядра, стягали на границю кнехтів і рицарство, а легкі загони кінноти й піхоти вже вдиралися в межі Литви і Жмуді з боку Рагнети, Готтесвердера та інших приграничних замків. В лісових хащах, в полях, по селах уже лунав бойовий клич, а вечорами понад темним морем лісів палахкотіли заграви пожеж. Вітольд, нарешті, відкрито прийняв Жмудь під свою опіку, вислав туди своїх правителів, а вождем озброєного народу призначив славетного й мужнього Скірвоїлла, .який вторгся и Пруссію і палив, нищив та пустошив усе на своєму шляху. Сам князь підвів військо до Жмуді, деякі замки укріпив, інші, як, наприклад, Ковно, зруйнував, щоб вони не могли стати опорою для хрестоносців. Ні для кого вже не було таємницею, що як настане зима і мороз скує мочари й болота, а може, й раніш, якщо літо буде сухе, почнеться велика війна, яка охопить всі литовські, жмудські й прусські землі.