Хрестоносці - Сторінка 85

Обличчя нахмурились, очі заблищали, декотрі заскреготіли зубами. Лише через деякий час гомін голосів і скрегіт замовкли і всі очі звернулись до Юранда.

В першу мить лиця його порожевіли, наче в ньому заговорили колишня злопам'ятність і бойовий запал. Він підвівся й знову почав чогось шукати рукою на стіні. Людям здалося, що вій шукає меча, а тимчасом пальці його натрапили на хрест, що його ксьондз Калеб почепив на старе місце.

Юранд вдруге зняв хреста з стіни, і обличчя його зблідло; він обернувся до людей, звів угору порожні западини очей і простягнув наперед розп'яття.

Всі замовкли. Надворі вже вечоріло. Крізь відчинене вікно долітало щебетання птаства, що готувалося до сну в піддашшях будівель та в липах на подвір'ї. Останнє червоне проміння сонця, проникаючи в кімнату, лягало на піднятий угору хрест і біле волосся Юранда.

Коваль Сухаж подивився на Юранда, обернувся до товаришів і, перехрестившись, навшпиньках вийшов з кімнати. Так само тихо вийшли за ним і всі інші. Зупинившись на подвір'ї, вони почали перешіптуватись між собою:

Ну, як?

Не підемо, чи що? — Не дозволив!

— Полишає помсту на бога. Видно, й душа в ньому змінилася.

Так воно було й насправді.

В кімнаті Юранда залишились тільки ксьондз Калеб і старий Толіма, а з ними Ягенка з Сецехівпою, котрі, побачивши в дворі цілий гурт озброєних людей, також прийшли з ними подивитись, що тут діється.

Сміливіша за Сецехівну Ягенка тепер підійшла до Юранда.

— Боже вам поможи, рицарю Юранде! — сказала вона.— Це ми, котрі привезли вас з Пруссії.

Коли він почув її молодий голос, обличчя його прояснилось. Він, мабуть, докладніше пригадав усе, що сталося на щитнинському шляху, бо кілька разів з подякою кивнув головою і приклав руку до серця. А вона почала розказувати, як його зустріли і як його впізнав чех Глава — зброєносець рицаря Збишка, і як, нарешті, його привезли до Спихова. Розказала також і про себе, що вона з товаришем носить меч і щит за рицарем Мацьком з Богданця, Збитковим дядьком, який вирушив з Богданця шукати небожа, а тепер поїхав до Щитна і за три або чотири дні повернеться до Спихова.

На згадку про Щитно Юранд, правда, не схвилювався так, як тоді на дорозі, проте на його обличчі позначився великий неспокій. Але Ягенка запевнила його, що рицар Мацько так само хитрий, як і мужній, і що він не дасться спіймати себе на гачок, а крім того, у нього є від Ліхтенштейна листи, з якими він може скрізь їздити безпечно. Ці слова значно заспокоїли Юранда. Видно було, що він хотів би запитати багато про що і мучиться від цього. Кмітлива дівчина одразу збагнула його бажання і сказала:

— Якщо будемо говорити з вами частіше, то ми про все договоримось.

Він знов усміхнувся, простягнув до неї руку і, намацавши її голову, подержав якийсь час, немов благослови ляв. Він справді багато чим завдячував їй, але, видно, йому до душі була її молодість та мова, що нагадувала щебетання пташки.

І з того часу, якщо він не молився — а він робив це майже цілі дні — або не спав, то завжди шукав її коло себе, і коли її не було, сумував за її голосом і всіма способами намагався дати зрозуміти ксьондзові Калебу й Толімі, що хоче мати коло себе того чудового хлопчину.

Вона приходила до нього, бо її добре серце щиро жаліло його, а крім того, швидше минав час дожидання Мацька, який невідомо чому затримався в Щитні.

Він мав повернутися за три дні, а тимчасом минув четвертий і п'ятий. Шостого дня надвечір Ягенка хотіла вже просити Толіму, щоб він вислав людей на розвідку, коли раптом із спостережного дуба подано було знак, що до Спихова наближаються якісь вершники.

За хвилину на підйомному мосту справді задудніли копита, і в двір в'їхав зброєносець Глава з другим слугою з почту Мацька. Ягенка, що вже вийшла з кімнати й ждала на подвір'ї, підбігла до нього, перш ніж він встиг злізти з коня.

— А де ж Мацько? — стурбовано запитала вона.

— Поїхав до князя Вітольда, а вам наказав залишатися тут,— відповів зброєносець.

XIII

Довідавшись, що з наказу Мацька має залишитися в Спихові, Ягенка від здивування, прикрості та гніву деякий час не могла вимовити й слова і лише дивилася на чеха широко розкритими очима. А він, розуміючи, яку приніс їй неприємну звістку, сказав:

— Хотів би вам також розказати, що ми чули в Щитні, бо є багато новин і дуже важливих.

— А про Збишка?

— Ні, тільки щитнинські, знаєте...

— Розумію! Коні нехай розсідлає слуга, а ви йдіть за мною.

І, давши наказ слузі, вона повела чеха нагору в кімнату.

Чому ж Мацько залишив нас? Чому ми маємо зоставатися в Спихові й чого ви повернулися? — одним духом запитала вона.

Я повернувся тому,— відповів чех,— що мені наказав рицар Мацько. Мені хотілось на війну, але наказ є наказ. Рицар Мацько сказав мені так: "Повернешся, будеш оберігати згожелицьку панну й ждати від мене відомостей. Можливо, тобі доведеться відпровадити її в Згожелиці, бо сама вона, звісно, не повернеться".

Господи! Що ж сталося? Знайшлася Юрандова дочка? Невже Мацько поїхав не до Збишка, а за Збишком? Ти бачив її? Говорив з нею? Чому ж ти її не привіз, і де вона тепер?

Почувши цю зливу запитань, чех вклонився до ніг Ягенці і сказав:

Не гнівайтесь на мене, але я не можу одразу відповісти на всі ці запитання. Якщо ви не перебиватимете, то я відповім на них по черзі.

Гаразд! Знайшлася вона чи ні?

Ні, але стало точно відомо, що вона була в Щитні і що її вивезли кудись у східні замки.

А ми чого повинні сидіти в Спихові?

Ну, а якщо вона знайдеться?.. Тоді, ваша милость... Звісно, що не було б чого...

Ягенка замовкла, тільки щоки її запломеніли. А чех говорив далі:

Я думав і думаю, що ми не вирвемо її з пазурів тих псявір, проте все в руках господніх. Розкажу все з початку. Приїхали ми до Щитна, ну, гаразд. Рицар Мацько показав підвійтові листа Ліхтенштейна, а підвійт, який був замолоду його зброєносцем, на наших очах поцілував печать, гостинно прийняв нас і ні в чому не підозрівав. Він так нам довіряв, що коли б поблизу було трохи людей, то можна було б навіть узяти замок... Нам ніхто не перешкоджав бачитися з ксьондзом, ми говорили з ним дві ночі й узнали про незвичайні речі, що їх ксьондз довідався від ката.

Кат же німий.

Німий, але вміє все розказати ксьондзові на мигах, А ксьондз так його розуміє, ніби той говорить звичайною мовою. Дивне все те, що ми взнали, і, мабуть, тут був перст божий. Той кат одрубав Юрандові руку, вирізав язика й випалив око. Коли йдеться про чоловіка, то він не здригнеться ні перед яким катуванням, хоч би йому наказали рвати людину зубами. Але ніякими муками не можна його примусити здійняти руку на дівчину. І це тому, що в нього самого колись була єдина дочка, яку він дуже любив і яку хрестоносці...

На цьому Глава затнувся і не знав, як казати далі. Побачивши це, Ягенка зауважила:

— Що ви мені розказуєте про катову дочку!

Бо все це стосується справи,— відповів чех.— Коли наш молодий пан розбатував рицаря Ротгера, старий комтур Зігфрід мало не сказився. В Щитні говорили, що Ротгер був його син; ксьондз також підтвердив, що ніякий батько не любив так рідного сина, як він Ротгера, і задля помсти продав чортові душу, а кат це бачив! Зігфрід так розмовляв з убитим, як оце я з вами, а той то сміявся до нього з труни, то скреготав зубами, то з радості облизувався почорнілим язиком, що старий комтур обіцяв йому голову пана Збишка. А тому що не міг дістати пана Збишка, то наказав катувати Юранда, а потім його руку і язика вкинув у труну Ротгера, який став їх жерти...

Аж страшно слухати. Во ім'я отця, і сина, і святого духа, амінь! — промовила Ягенка.

Вставши, вона підкинула в камін трісок, бо вже зовсім звечоріло.

— Еге ж,— казав далі Глава.— Не знаю, як воно буде на страшному суді, бо все Юрандове має до нього повернутись. Та це не людського розуму діло. Кат усе це бачив. Отож, нагодувавши упиря людським м'ясом, старий комтур пішов за Юрандовою дочкою, бо той, мабуть, шепнув йому, що хотів би запити страву невинною кров'ю... А кат, котрий, як я казав, готовий на все, тільки не може знести дівочої кривди, вже перед цим засів на сходах... Ксьондз казав, що він несповна розуму, просто худобина, але коли йому треба, ніхто його не перехитрує. От він сів на сходах і чекає, а тут іде комтур. Він почув катове дихання, побачив, як блищать його очі і злякався, бо подумав, що то упир. А той кулачищем комтура в потилицю! Думав, що хребта йому переб'є, так що й знаку не буде, проте не вбив. Комтур знепритомнів і захворів зо страху, а коли видужав, то вже боявся зачіпати Юрандівну.

— Але він її вивіз?

— Вивіз її, а з нею забрав і ката. Він не знав, що той боронив Юрандівну, йому ввижалася якась надприродна сила — добра чи лиха. А в Щитні ката залишити не хотів. Мабуть, боявся його свідчень... Бо кат хоч і німий, та коли б діло дійшло до суду, міг би через ксьондза розказати, що бачив... Кінець кінцем ксьондз сказав рицареві Мацькові так: "Старий Зігфрід уже не знищить Юрандівни, бо боїться, а коли б наказав зробити це комусь іншому, то поки Дідеріх живий, він не допустить цього, тим більше, що вже раз врятував її".

— А ксьондз знає, куди її вивезли?

— Напевне не знає, але чув, що говорили про Рагнету — замок, який стоїть недалеко від литовської чи жмудської границі.

— Що ж сказав Мацько?

Вислухавши все, рицар Мацько другого дня сказав мені: "Коли так, то, може, і знайдемо її, але мені треба негайно поспішати до Збишка, щоб його не принадили Юрандівною на гачок, як принадили Юранда. Якщо вони скажуть, що віддадуть її, коли він сам за нею приїде, то й приїде, і тоді старий Зігфрід так жорстоко помститься за Ротгера, як ще ніхто нікому не мстився".

Це правда! Правда! — занепокоєно вигукнула Ягенка. — Коли він для цього так поспішав, то й добре.

Трохи згодом вона звернулася до чеха:

В одному він тільки помилився — що прислав вас сюди. Чого ви маєте стерегти нас у Спихові? Встереже і старий Толіма, а там ви стали б у пригоді Збишкові, бо ви ж — сильний і кмітливий.

А хто ж вас, панянко, в разі чого, відвезе до Згожелиць?

В разі чого, ви могли б приїхати раніш за них. Замість пересилати новини кимось іншим, прислали б вами, і ви одвезли б нас до Згожелиць.

Чех поцілував її в руку і спитав схвильованим голосом:

Отже, ви на цей час залишитеся тут?

Бог, береже сироту! Залишуся тут.

І не будете нудьгувати? Що ж ви тут робитимете?

— Молитимусь богу, щоб дав Збишкові щастя, а всім вам здоров'я.

Сказавши це, вона заплакала.

Зброєносець знову схилився перед нею.

— Ви така,— сказав він,— як ангел небесний.

XIV

Ягенка втерла сльози і, взявши з собою зброєносця, пішла з ним до Юранда, щоб повідомити йому новини.