Хрестоносці - Сторінка 84

Був він у Мальборзі, здобув там заступництво магістрового брата, який вважається у них найпершим рицарем. З його наказу Збишко може шукати по всіх замках.

Юранда і Дануську?

Так, але Юранда він не шукав, бо йому сказали, що той уже помер.

Розкажіть усе спочатку.

Зараз, нехай тільки віддихаюсь та опам'ятаюсь, бо повертаюся з іншого світу.

Як так з іншого світу?

З того світу, куди конем не доїдеш, а з молитвою дійдеш. Від ніг Ісуса Христа, якого я просив змилуватись над Юрандом.

Ви просили чуда?.. Маєте таку силу? — з великим зацікавленням спитав Мацько.

Я не маю ніякої сили, але її має спаситель, і коли він захоче, то поверне Юрандові й очі, і язика, і руку...

Якщо захоче, то, звісно, зробить,— відказав Мацько,— хоч ви й не про абищо просили.

Ксьондз Калеб нічого не відповів, може, тому, що недочув, бо очі у нього були якісь затуманені, видно, що він недавно справді щиро молився.

Ксьондз закрив обличчя руками і деякий час мовчав. Нарешті він стрепенувся, протер рукою очі і сказав:

Тепер питайте.

Яким чином Збишко сподобався самбійському війтові?

Він уже не війт самбійський...

Це мені байдуже... Ви думайте про те, про що я питаю, і розказуйте, що знаєте.

Сподобався він йому на турнірі. Ульріх любить битися на герцях, отож бився і з Збишком, бо в Мальборзі дуже багато гостей-рицарів, для яких магістр влаштував змагання. Трапилось так, що в Ульріха коло сідла лопнула попруга, і Збишко легко міг збити його з коня, але він, побачивши це, кинув списа на землю і ще й підтримав супротивника.

— Ага! Бачиш! — вигукнув Мацько, звертаючись до Ягенки.— І за це його Ульріх полюбив?

Еге ж, за це він його й полюбив. Не хотів уже з ним битися ні гострими, ні тупими списами і полюбив його. А коли Збишко розказав йому про своє горе, Ульріх, дбаючи про рицарську честь, страшенно розгнівався й повів його до свого брата, магістра, скаржитись. Дай йому боже за це спасіння, бо небагато з-поміж хрестоносців таких, котрі люблять справедливість. Казав мені також Збишко, що батато допоміг йому своїми свідченнями на його користь і пан де Лорш, якого хрестоносці шанують за знатний рід і багатство.

Що ж з тієї скарги та свідчень вийшло?

Вийшло те, що великий магістр суворо наказав щитнинському комтурові негайно одіслати до Мальборга всіх спиховських бранців, не виключаючи й Юранда. Про Юранда комтур відписав, що той помер від ран і похований у Щитні біля костьолу. Інших бранців, серед яких була й придуркувата дівка, він одіслав, але нашої Данусі з ними не було.

Казав зброєносець Глава,— відповів Мацько,— що той — вбитий Збишком при мазовецькому дворі— Ротгер також згадував про якусь недоумкувату дівку. Він казав, що хрестоносці вважали її за Юрандівну, а коли княгиня зауважила йому, що вони знали справжню Юрандівну й бачили, що вона не недоумкувата, він відповів: "Воно-то правда, але ми думали, що її підмінила нечиста сила".

Це саме написав і комтур магістрові: дівка, мовляв, у них була не ув'язнена, а тільки на догляді, бо вони одбили її у розбійників, які присягалися, нібито вона і є підмінена Юрандівна.

— І магістр повірив?

— Він і сам не знав, вірити йому чи ні, але Ульріх так розгнівався, що наполіг перед братом, аби той послав у Щитно орденського урядовця, і магістр так і зробив. Та коли вони приїхали до Щитна, то вже не застали старого комтура, який виїхав у східні землі на війну з Вітольдом, а застали тільки підвійта, котрому урядовець наказав одімкнути всі підвали й підземелля. Вони обшукали все, але нікого не знайшли. Допитували вони й людей. Один з таких свідків сказав Збишкові, що багато чого можна довідатись від капелана, який розуміє німого ката. Але ката забрав з собою старий комтур, а капелан виїхав до Кролевця на якийсь духовний конгрес... Вони туди часто з'їжджаються і надсилають папі скарги на хрестоносців, бо і ксьондзам під ними доводиться тяжко...

Дивно мені тільки, що вони не знайшли Юранда!— зауважив Мацько,

Його, мабуть, старий комтур ще перед тим випустив. Таке звільнення жорстокіше за вбивство. Їм хотілося, щоб він намучився перед смертю більше, ніж може витримати людина в його стані. Сліпий, німий і без правої руки — господи милостивий!.. Ні додому не втрапить, ні хліба не випросить, ні дороги не спитає... Вони сподівались, що він умре десь під тином з голоду або забреде в якусь воду і втопиться... Що вони йому залишили? Нічого, тільки пам'ять, ким він був, та усвідомлення своєї нікчемності. А це ж мука з мук!.. Може, він десь там під костьолом або над шляхом сидів, а Збишко проїжджав і не впізнав його. Може, й він чув Збишків голос, та не міг до нього озватись... Ех! Про це не можна без сліз і подумати!.. Це просто чудо господнє, що ви на нього натрапили, і він зробить ще більше, хоч про це благають його мої грішні й недостойні уста.

А що ще казав Збишко? Куди він мав їхати? — питав далі Мацько.

Казав так: "Я знаю, що Дануська була в Щитні, але вони її викрали і або уморили, або кудись вивезли. Це,— каже,— зробив старий де Леве, і клянусь богом, доти не заспокоюсь, поки не захоплю його".

Так він сказав? Тоді, напевне, він поїхав у східні комтурії, але там зараз війна.

— Він знав, що там війна, тому й поїхав до князя Вітольда. Казав, що з його допомогою він доб'ється чого-небудь від хрестоносців навіть швидше, ніж з допомогою самого короля.

— До князя Вітольда! — зриваючись з місця, вигукнув Мацько.

Потім звернувся до Ягенки:

Бачиш, що значить розум! Чи не я тобі казав те саме? їй-богу, я знав, що нам доведеться їхати до Вітольда... ..

Збишко сподівався, — зазначив ксьондз Калеб, — що Вітольд вторгнеться в Пруссію і здобуватиме тамтешні замки.

— Якщо матиме час, то він не забариться це зробити,— докинув Мацько.— Ну, хвалити бога, тепер ми принаймні знаємо, де Збишка шукати.

Отже, нам треба зараз вирушати! — сказала Ягенка.

Замовчи! — вигукнув Мацько.— Не личить слугам встрявати з своїми порадами!

Сказавши це, він значущо глянув на неї, немов нагадуючи їй, що вона — слуга. Ягенка зрозуміла і замовкла.

Мацько трохи подумав і сказав:

— Ну, тепер ми вже знайдемо Збишка, бо він ні в якому іншому місці, а тільки у князя Вітольда. Але хотілося б напевне знати, чи він іще чогось шукатиме по світі, крім тих німецьких голів, на котрі дав обітницю?

— Як же його взнати? — спитав ксьондз Калеб.

Якби я знав, що той щитнинський капелан уже повернувся з синоду, то побачився б з ним,— відповів Мацько.— У мене є листи Ліхтенштейна, і я можу їхати до Щитна безпечно.

То був не синод, а конгрес,— зауважив ксьондз Калеб, — і капелан уже давно мусив повернутися.

Це добре. Ну, то можете покластись на мене... Візьму з собою Главу і про всяк випадок двох слуг з бойовими кіньми та й поїду.

— А потім до Збишка? — запитала Ягенка.

— А потім до Збишка, але поки що ти залишишся тут і чекатимеш, доки ми не повернемось із Щитна. Я так гадаю, що більш як три або чотири дні не забаримось. Кості мої ще міцні, а до труднощів мені не звикати. Але прошу вас, отче Калеб, дати мені листа до щитнинського капелана. Коли я покажу йому, листа, він швидше мені повірить... бо ксьондзи завжди більше довіряють один одному.

— Люди добре відзиваються про цього ксьондза,— сказав отець Калеб.— І коли хто-небудь щось знає, то це він.

До вечора Калеб приготував листа, а другого дня, ще до сходу сонця, старого Мацька вже не було в Спихові.

Юранд прокинувся від довгого сну в присутності ксьондза Калеба і, забувши уві сні, що з ним сталося та не знаючи, де він знаходиться, почав обмацувати ліжко й стіну, під якою воно стояло. Тоді ксьондз Калеб обійняв його і, зворушений до сліз, став говорити:

— Це я! Ти в Спихові! Брате Юранде! Господь послав тобі випробування... але ти серед своїх... тебе привезли добрі люди... Брате Юранде! Брате!!.

І, пригорнувши його до грудей, став цілувати в чоло, в западини очей, і знову пригортав, і знову цілував. А Юранд спочатку був наче приголомшений і, здавалося, нічого не розумів, потім став водити лівою рукою по лобі й голові, немов хотів оді гнати й розвіяти важкі хмари сну і приголомшення.

— Ти чуєш мене і розумієш? — спитав ксьондз Калеб.

Юранд дав знак головою, що чує, потім сягнув рукою до срібного розп'яття, яке здобув колись у бійці з одним багатим німецьким рицарем, притулив до уст та грудей і віддав ксьондзові Калебові.

А той сказав:

— Розумію тебе, брате! Він залишається з тобою, і як вивів тебе з неволі, так може повернути тобі все, що ти втратив.

Юранд показав рукою вгору, даючи зрозуміти, що тідьки на небі йому буде повернено все втрачене, при чому в його очних западинах знову виступили сльози, а на змученому обличчі відбився невимовний біль.

Ксьондз Калеб, зрозумівши цей рух і цей біль, як знак, що Дануськи вже нема живої, впав навколішки коло ліжка і промовив:

— Пошли їй, господи, вічну пам'ять і царство небесне, хай з богом спочиває, амінь.

Почувши це, сліпий Юранд підвівся на ліжку й почав крутити головою й махати рукою, немов хотів щось заперечити і спинити ксьондза Калеба. Але вони не могли порозумітися, бо в цю мить увійшов старий Толїма, а за ним залога городища, прикажчики, найповажніші і старі спиховські кмети, лісники, й рибалки — звістка про повернення старого пана вже розійшлася по всьому Спихову. Вони обіймали його коліна, цілували в руку й ревно плакали, бачачи цього каліку-діда, який нічим не нагадував колишнього могутнього Юранда, грозу хрестоносців і звитяжця в усіх сутичках. Але деяких, саме тих, котрі ходили з ним у походи, поривав шалений гнів, обличчя їх блідли і робились жорстокими. Вони стали збиватися в купки, перешіптуватись, штовхаючи один одного ліктями, поки, нарешті, не вийшов наперед один із спиховської залоги, коваль Сухаж, Він підійшов до Юранда, вклонився йому в ноги і сказав:

Коли вас привезли, пане, ми зараз же хотіли вирушити на Щитно, але той рицар, що вас привіз, заборонив. Але тепер, пане, ви нам дозвольте, бо не можемо ж ми залишити це діло без помсти. Нехай буде так, як воно завжди бувало. Безкарно нас ніколи не ганьбили й тепер не будуть... Нападали ми на них під вашим проводом, нападемо й тепер під проводом Толіми або й без нього, Ми неодмінно повинні здобути Щитно й виточити з них їхню собачу кров — хай нам поможе в цьому ділі бог!

Хай нам поможе бог! — повторило кільканадцять голосів.

— На Щитно!

— Вимагаємо їх крові!

І бажання помсти пойняло запальні мазурські серця.