Хрестоносці - Сторінка 95

Тоді я зомлів і таким чином опинився в руках вашої милості.

Справді, таке могло трапитись,— сказав Глава,— але ти дивись не збреши чого-небудь, бо погано тобі буде!.

Від того копита у мене й досі є знак,— відповів Сандерус,— хто хоче, може його побачити; але краще повірити на слово, ніж набратися гріха за недовір'я.

Хоч би ти й сказав інколи випадково правду, бути тобі в пеклі за продаж реліквій.

І вони почали за давньою звичкою шпигати один одного словами, поки Збишко не перебив їх:

— Ти ходив по цьому краю, отже, знаєш його. Скажи, які є поблизу замки і де, на твою думку, могли сховатися Зігфрід і Арнольд?

— Замків тут поблизу ніяких нема, тільки пуща, крізь яку недавно прорубано оцю дорогу. Сіл і сельбищ також нема, а що було, те самі німці попалили, бо тамтешні люди, котрі належать до того самого племені, що й тутешні, як тільки почалась війна, повстали проти хрестоносців. Я гадаю, пане, що Зігфрід і Арнольд зараз блукають по лісі й захочуть або повернутися туди, звідкіля прибули, або крадькома проскочити до тієї фортеці, до якої ми прямували перед цією нещасною битвою.

— Напевне, так воно і є! — сказав Збишко.

І він глибоко замислився. З його нахмурених брів і зосередженого обличчя легко було догадатися, з яким напруженням він думав. Але це тривало недовго. За хвилину підняв голову і сказав:

— Главо! Нехай коні і слуги будуть готові, зараз рушаємо в дорогу.

Зброєносець, який не мав звички питати про причини наказів, устав і, не кажучи ні слова, побіг до коней. Натомість Мацько витріщив на племінника очі й запитав:

— Е-е... Збишку! Куди ж це ти? Га?.. Як же так?.. Але Збишко відповів запитанням на запитання:

— А як ви думаєте? Невже це не мій обов'язок?

Старий рицар нічого не відповів. Здивування поступово згасло на його обличчі. Він разів кілька кивнув головою, нарешті глибоко зітхнув і сказав, наче відповідаючи самому собі:

— Ну, звісно... Нічого не вдієш!

І теж попрямував до коней. А Збишко звернувся до пана де Лорша і через мазура, який знав по-німецьки, сказав йому:

Я не можу вимагати від тебе допомоги проти людей, з якими ти служив під одним знаменом, тому ти вільний і можеш їхати, куди хочеш.

А я не можу тепер допомогти тобі мечем супроти моєї рицарської честі,— відповів де Лорш,— але скористатися волею теж не можу. Я залишаюсь твоїм бранцем на слово і з'явлюсь на виклик, коли ти забажаєш. Але в разі якоїсь пригоди пам'ятай, що Орден обміняє за мене будь-якого бранця, бо я належу не тільки до знатного, але й до заслуженого перед хрестоносцями роду.

І вони стали прощатися, поклавши за звичаєм один одному руки на плечі й цілуючись у щоки. Після цього де Лорш сказав:

Я поїду до Мальборга або до мазовецького двору, так що ти можеш мене знайти або в одному або в другому місці. Нехай твій посланець скаже мені лише два слова: Лотарінгія — Гельдерн.

Добре! — відповів Збишко.— Я зайду ще до Скірвоїлла, щоб він дав тобі значок, який жмудини шанують.

І Збишко пішов до Скірвоїлла. Старий вождь дав йому значок і не чинив ніяких перешкод проти від'їзду, бо знав, у чому річ, любив Збишка, був йому вдячний

за останню битву, а до, того ж не мав ніякого права затримувати іноземного рицаря, який прийшов сюди, з власного бажання. Подякувавши Збишкові за значну послугу, він дав йому на дорогу харчів, які могли придатися в спустошеній країні, і провів з побажанням зустрітися ще колись в якійсь важкій і остаточній битві з хрестоносцями.

Збишко дуже поспішав, усе робив, наче в гарячці. А коли прийшов до почту, все було готове. Серед людей він застав і дядька Мацька, вже на коні, в кольчузі і з шоломом на голові. Підійшовши до нього, Збишко

сказав:

— То й ви ЇД'вте зі мною?

— А що ж мені робити? — трохи сердито промовив Мацько,

Збишко нічого на це не сказав, тільки поцілував залізну рукавичку дядька, сів на коня, і всі рушили.

Сандерус також їхав з ними. Дорогу до бойовиська всі знали добре, а далі він мав бути провідником. Розраховували й на те, що як натраплять десь у лісі на місцевих хлопів, то вони допоможуть їм у переслідуванні старого комтура й отого Арнольда фон Бадена, про нелюдську силу й хоробрість якого так багато розказував Сандерус.

XXII

До бойовиська, де Скірвоїлло побив німців, їхати було легко, бо всі знали дорогу. Вони дісталися туди незабаром і поспішили якнайшвидше проїхати далі через нестерпний сморід від непохованих трупів. Проїжджаючи, вони сполохали величезні зграї вовків, круків та галичі, потім почали шукати на дорозі слідів. І хоч дорогою недавно пройшов цілий загін, однак бувалий Мацько легко знайшов на втоптаній землі відбиток величезних копит, що йшли в зворотному напрямку, і став пояснювати менш досвідченій в воєнній справі молоді:

— На щастя, після битви не було дощу. Дивіться: Арнольдів кінь, що носить великого чоловіка, і сам мусить бути великий. Причому не трудно зміркувати, що, втікаючи скоком, він повибивав глибші ямки, ніж тоді, коли їхав у цей бік ступою. Дивіться, хто не сліпий, як на вологій землі знати підкови! Дасть бог, вислідимо псявір, аби тільки вони раніш не сховалися де-небудь за мурами.

Сандерус казав,— відповів Збишко,— що тут поблизу немає замків, і так воно й є, бо цей край хрестоносці зайняли недавно і не встигли його забудувати. То де ж їм сховатися? Хлопи, які тут жили, перебувають у Скірвоїлла в таборі, бо це такий самий народ, як і жмудини... Села, як казав Сандерус, самі німці попалили, а жінки з дітьми поховалися в лісових хащах. Якщо не будемо шкодувати коней, то доженемо їх.

Коней треба шкодувати, бо коли нам навіть пощастить, то потім в них буде наш порятунок,— сказав Мацько.

Рицаря Арнольда,— втрутився Сандерус,—у битві хтось ударив келспом у спину. Він на це не зважав і згарячу бив та вбивав, але потім йому, мабуть, стало погано, бо так завжди буває, що спочатку байдуже, а потім болить. Через це їм не можна дуже швидко втікати, а може, треба буде й відпочивати.

Ти казав, що з ними нема ніяких людей? — запитав Збишко.

— Є тільки двоє, котрі везуть між сідлами ноші, а крім них рицар Арнольд і старий комтур. Було їх чимало, та жмудини, догнавши, повбивали їх.

Ми зробимо так,— сказав Збишко,—Тих людей, котрі їдуть з ношами, пов'яжуть наші слуги, ви, дядьку, схопите старого Зігфріда, а я вдарю на Арнольда.

Ну,— сказав Мацько,— з Зігфрідом я впораюсь, бо, хвалити бога, сила в кістках ще залишилась! Але ти на себе не дуже надійся, бо той Арнольд, мабуть, справді велетень.

Овва! Побачимо! — відказав Збишко.

Дужий ти, дужий, цього я не заперечую, але є й дужчі за тебе. Хіба ти забув про тих рицарів, котрих ми бачили в Кракові? Пана Повалу з Тачева ти подужав би? А пана Пашка Злодія з Біскупиць, а тим більше Завішу Чорного? Га? Не дуже задавайся та дивись добре.

Ротгер теж був не з хирлявих,— буркнув Збишко.

— А для мене знайдеться робота? — запитав чех. Але Мацько не відповів нічого, бо думав про щось

своє.

— Якщо бог поможе,— сказав він,— то потім нам аби тільки дістатися до мазовецьких лісів! Там уже буде безпечно, і все скінчиться назавжди.

Але через деякий час він зітхнув, бо, мабуть, подумав, що й тоді не все скінчиться і що треба буде щось робити з нещасною Ягенкою,

Ех,— пробурмотів він,— дивні діла твої, господи. Не раз я думав, чому б тобі було спокійно не одружитися з нею, а мені спокійно сидіти коло вас... Найчастіше воно так і буває, і з-поміж усієї шляхти нашого королівства тільки ми одні тиняємось по різних краях та нетрях, замість спокійно господарювати у себе вдома.

Воно то правда,— відповів Збишко,— але, мабуть, така вже воля божа!

Якийсь час вони їхали мовчки, потім старий рицар знову звернувся до небожа:

Ти віриш оцьому волоцюзі? Хто він такий?

Чоловік він легковажний і, може, пройдисвіт, але до мене ставиться дуже доброзичливо, і я не боюся, що зрадить.

Якщо так, то нехай їде попереду: коли він їх наздожене, то не сполохає. Скаже їм, що втік з неволі, і вони легко повірять цьому. Так буде краще, бо якби вони нас здаля побачили, то змогли б або десь заховатися, або приготуватись до оборі

Вночі віп сам попереду не поїде, бо страхополох,— відповів Збишко, а вдень, певно, що так буде краще. Скажу йому, щоб тричі на день спинявся і чекав нас; якщо ми не знайдемо його на постої, то це буде знак, що він уже з ними, і тоді ми поїдемо його слідом і несподівано нападем на них.

А він не попередить їх?

Ні. Він ставиться зичливіше до мене, ніж до них. Скажу йому також, що як нападемо на них, то зв'яжемо й його, щоб він потім не боявся їхньої помсти. І хай вдає, що зовсім нас не знає...

То ти думаєш залишити їх живими?

А як же інакше? — трохи стурбовано відповів Збишко.— Знаєте... Коли б це було в Мазовії або десь у нас, то ми викликали б їх, як я викликав Ротгера, і билися б з ними на смерть, але тут, в їхньому краю, це неможливо.... Тут ідеться про Дануську і про поспіх. Треба впоратися в одну мить, щоб не напитати біди, а потім, як ви казали, скільки коні витримають, мчати в мазовецькі пущі. Якщо вдаримо несподівано, то, може, заскочимо їх без панцерів, навіть без мечів! То як же їх убивати? Я боюсь ганьби! Ми ж з вами пасовані рицарі, і вони теж...

— Звісно,— сказав Мацько.— Але може дійти й досутички.

Збишко нахмурив брови, й на обличчі його позначилася .жорстокість, притаманна, мабуть, всім воїнам з Богданця. В цю хвилину він зробився таким схожим на Мацька, немов був його рідним сином.

— Чого б я хотів,— глухо сказав він,— це кинути отого кривавого собаку, Зігфріда, під ноги Юрандові! Дай боже, щоб так сталося!

— Дай, боже, дай! — підхопив Мацько.

Так розмовляючи, вони проїхали чималий шмат дороги. Нарешті настала погожа, але безмісячна ніч. Треба було спинитися, дати відпочити коням і покріпити людей їжею і сном. Коли вони стали на відпочинок, Збишко сказав Сандерусові, що завтра він має їхати попереду, на що той охоче погодився, виговоривши собі, однак, право в разі небезпеки від звірів або місцевих людей утікати назад. Просив також, щоб йому можна було зупинятися не три, а чотири рази, бо в самотині його завжди охоплює якийсь неспокій, навіть у залюднених краях, не кажучи вже про такий дикий і паскудний ліс, в якому вони оце зараз знаходяться.

Вони розташувались на ночівлю і, попоївши, полягали на шкурах коло невеликого багаття, розпаленого у видолинку за півстадії від дороги.