Хроніки Нарнії — 2. Лев, Чаклунка і стара шафа - Сторінка 4

- Клайв Степлз Льюїс -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Витягнувши руку, королева нахилила плящинку і з неї на сніг, поряд із саньми, вилилась краплина якоїсь рідини. Едмунд бачив, як вона зблиснула у повітрі, мов діамант. Коли краплина упала на сніг, почулося шипіння, а далі з'явився коштовний келих, з якого парував якийсь напій. Гном миттю підхопив келих і підніс його Едмундові з поклоном та посмішкою, не надто, правду кажучи, приємною. Хлопець відпив малесенький ковточок й одразу почувся ліпше. Це було щось таке, чого він ніколи раніше не куштував, дуже солодке, схоже на збитий крем, а тепло відразу дійшло аж до ніг.

— Нецікаво, сину Адамів, пити і не їсти, — сказала королева. — Чого б ти хотів найбільше?

— Рахат-лукуму, якщо Ваша ласка, Ваша величносте, — відповів Едмунд.

Королева знову перехилила пляшечку і на цей раз краплина перетворилась у кругленьке пуделко, перев'язане зеленою шовковою стрічкою. Коли його відкрили, там виявилося декілька фунтів найліпшого рахат-лукуму. Кожен кусник був прозорим і дуже солодким. Едмунд за все своє життя не куштував нічого смачнішого. Він уже зовсім зігрівся і почував себе чудово.

Поки він їв, королева розпитувала. Спочатку Едмунд намагався не забувати, що відповідати з повним ротом неґречно, але швидко забув про це і думав тільки, як би чимбільше з'їсти рахат-лукуму. Йому жодного разу не спало на думку замислитися, чому королева так допитується. Вона змусила його розповісти про те, що в нього є брат і дві сестри і що одна з сестер теж побувала в Нарнії, що вона зустрілася з фавном, і що крім нього, його брата і сестер, ніхто більше не знає про Нарнію. Здавалося, її особливо цікавило те, що їх четверо, і вона знову й знову до цього поверталася.

— Вас справді четверо? — перепитала. — Двоє синів Адамових і дві доньки Євині? Не більше і не менше?

Й Едмунд із ротом, повним рахат-лукуму, казав:

— Так, я уже говорив про це, — забувши додати "Ваша величносте", але тепер вона, здається, цього не зауважила.

Врешті рахат-лукум закінчився й Едмунд із великим жалем зазирнув у порожнє пуделко. Хлопець сподівався, що вона спитає, чи не хоче він іще. Королева, звісно, добре знала, про що він думає. їй було також відомо (а ось Едмунд не мав про це й найменшої підозри), що рахат-лукум зачарований і якщо хтось скуштує його бодай раз, то прагнутиме все більше і більше, а коли дозволити, то їстиме, їстиме, аж доки не лусне. Проте Едмундові королева більше не пропонувала рахат-лукуму. Натомість сказала:

— Сину Адамів, я б так хотіла побачити твоїх брата і сестер. Чи можеш привести їх до мене, щоб я з ними зустрілась?

— Спробую, — відповів Едмунд, прикипівши поглядом до порожнього пуделка.

— Якби ти ще раз сюди прийшов — з ними, очевидно, — то я знову пригостила б тебе рахат-лукумом. Зараз я не можу цього зробити, бо магія діє тільки раз. Ось у моєму замку — інша річ.

— А чому ми зараз не можемо поїхати до Вашого замку? — спитав Едмунд. Коли він тільки сідав до саней, то боявся, що королева відвезе його кудись далеко, звідки годі буде відшукати дорогу назад. Але тепер хлопець зовсім забув про цей страх.

— У мене такий гарний замок, — мовила королева. — Певна, що він тобі сподобається. Там у кожній кімнаті повно рахат-лукуму. До того ж, я не маю своїх дітей і хочу зробити принцом якогось гарного хлопчика-, він став би королем, коли я умру. Принц носитиме золоту корону і їстиме рахат-лукум цілісінький день. А ти такий розумний і милий… я ще ніколи таких не зустрічала. Думаю, що можу зробити тебе принцом — коли приведеш до мене в гості брата і сестер.

— Але чому не зараз? — спитав Едмунд. Він почервонів, його губи і пальці були липкими від рахат-лукуму. В цю хвилину він явно не справляв враження ні розумного, ні гарного, хай що говорила б королева.

— Якщо я заберу тебе туди зараз, — відповіла вона, — то не побачу ні твого брата, ні сестер. А я дуже хочу познайомитися із твоїми милими родичами. Ти станеш принцом, а згодом — королем, це зрозуміло. Але ж тобі треба буде придворних і шляхти. Я зроблю твого брата герцогом, а сестер герцогинями.

— Та нема у них нічого особливого, — незадоволено промовив Едмунд. — Зрештою, я можу привести їх у будь-який інший час.

— Так, але коли ти опинишся у моєму замку, — правила своєї королева, — то напевно забудеш про них. Тобі буде так добре, що й не захочеш по них іти. Ні, зараз ти мусиш повернутись у свою країну і — чекаю тебе іншого дня разом з ними, гаразд? Без них просто не варто приходити.

— Але я навіть не знаю дороги назад, до моєї країни, — вмовляв Едмунд.

— Це легко, — відповіла королева. — Бачиш отой ліхтар? — показала вона своєю паличкою. Едмунд обернувся в той бік і побачив ліхтар, під яким Люсі зустріла фавна. — Іди просто на нього, бо за ним є дорога до Країни Людей. А тепер поглянь в інший бік, — і вказала паличкою у протилежному напрямку. — Бачиш два невеличкі пагорки, що ото видніються за деревами?

— Гадаю, що так, — відповів Едмунд.

— Добре. Мій будинок якраз між ними. Коли наступного разу прийдеш сюди, тобі треба лише знайти ліхтар і ті два пагорки, а потім іти туди лісом, доки не вийдеш до мого замку. Але пам'ятай — мусиш привести зі собою всіх решта. Я можу дуже розсердитись на тебе, якщо прийдеш один.

— Я зроблю все якнайліпше, — сказав Едмунд.

— Ага, між іншим, — додала королева, — не конче розповідати їм про мене. От було б цікаво, якби ми зберегли це в таємниці, правда? Хай це буде несподіванка для них. Лише приведи їх до пагорків: такий розумний хлопчик як ти легко зможе знайти причину, щоб це здійснити. І коли підійдете до мого замку, можеш сказати: "Ну що, подивимось, хто тут мешкає?" — або щось схоже на це. Я певна, так буде найліпше. Якщо твоя сестра здибалась тут із фавном, то, мабуть, наслухалась усяких нісенітниць про мене… і напевно боятиметься йти сюди. Фавни можуть варнякати що завгодно, ти ж знаєш, а тепер…

— Я Вас дуже прошу — перебив її раптом Едмунд, — будь ласка, можна мені один шматочок рахат-лукуму на дорогу?

— Ні, ні, — відповіла, сміючись, королева, — доведеться потерпіти до наступного разу.

І подала гному знак рушати. Коли сани вже були далеченько, королева обернулась до Едмунда і вигукнула:

— Наступного разу! Наступного разу! Не забудь. І швидше повертайся.

Едмунд мов прикипів поглядом до саней, які за мить зникли з поля його зору, коли почув, як хтось кличе його на ім'я. Він озирнувся і навпроти побачив Люсі, яка виходила з лісу.

— Ой, Едмунде! — вигукнула вона. — Нарешті і ти сюди потрапив. Просто дивовижно, правда? А тепер…

— Гаразд, — перебив її Едмунд, — бачу, ти мала рацію: це справді чарівна шафа. Тобто я перепрошую тебе, якщо хочеш. Але скажи, де ти блукала стільки часу? Я скрізь за тобою шукав.

— Якби я знала, що ти теж опинишся тут, я б тебе зачекала, — відповіла Люсі. Вона була занадто щаслива і схвильована, аби зауважити, як роздратовано розмовляв із нею Едмунд і що обличчя його при цьому було червоне і… якесь не таке. — Я снідала з паном Тамнасом. Це фавн. Він такий добрий. Біла Чаклунка не покарала його за те, що він мене відпустив. Він сподівається, що вона нічого не довідається і… що врешті все минеться.

— Біла Чаклунка? — спитав Едмунд. — А хто вона?

— О, це жахлива особа, — мовила Люсі. — Вона називає себе королевою Нарнії, хоча не має жодного права бути королевою. Всі фавни, дріади, наяди, гноми, звірі — зрештою, всі добрі створіння — просто ненавидять її. Вона може обертати людей у камінь і робить всякі жахливі речі. Вона наклала чари на Нарнію і тому тепер тут вічна зима. Зима й зима, але Різдво не настає. Ніколи! А їздить вона на санях, запряжених північними оленями, має чарівну паличку в руці, та ще на голові в неї корона.

Едмундові вже й так було зле від того, що з'їв стільки солодкого, а коли почув, що пані, з якою він ото заприятелював, насправді зла чаклунка, йому стало ще гірше. Та, однак, він понад усе хотів рахат-лукуму.

— Хто тобі наговорив цих дурниць про Білу Чаклунку? — поспитав він.

— Фавн, пан Тамнас, — відповіла Люсі.

— Не варто довіряти всьому, що говорять фавни, — промовив Едмунд, прагнучи надати своєму голосу якомога більшої переконливості, наче йому було відомо про фавнів значно більше, ніж Люсі.

— Хто тобі таке сказав? — здивувалась дівчинка.

— Це всі знають, — відповів Едмунд, — поспитай кого хочеш. Але скільки можна стовбичити отут на снігу? Ходімо додому.

— Ходімо, — погодилась Люсі. — Едмунде, я так тішуся, що ти теж сюди потрапив. Тепер усі повірять в Нарнію, коли ми обоє тут побували. Це буде чудово!

Але Едмунд собі думав, що йому не буде так весело, як їй. Він був готовий визнати рацію Люсі перед Пітером і Сюзан, але відчував напевно, що ті підтримають фавнів та звірів. Сам же він радше схилявся на бік королеви. Хлопець не уявляв, що йому казати і як зберегти свою таємницю, коли всі знай говоритимуть про Нарнію.

Тим часом вони пройшли вже добрий шмат дороги і в одну мить замість гілок відчули на собі дотик хутра, а далі обоє вийшли зі шафи у порожню кімнату.

— Слухай, Едмунде, — сказала Люсі, глянувши на брата, — ти жахливо виглядаєш. Тобі погано?

— Ні, зо мною все гаразд, — відповів Едмунд, але це не була правда: почувався він справді дуже зле.

— Тоді ходімо пошукаємо всіх, — сказала Люсі. — Нам так багато треба їм розповісти! А які дивовижні пригоди нас чекають, коли ми разом там опинимось!

Розділ 5. Знову по цей бік дверей

Діти ще бавились у піжмурки, отож Едмунд та Люсі знайшли їх не одразу. Коли врешті всі зібралися у довгій залі, де ото стояли лицарські обладунки, Люсі випалила:

— Пітере! Сюзан! Це правда. Едмунд теж бачив. Через шафу справді можна потрапити в ту країну. Ми з Едмундом там були. Ми зустрілися у лісі. Говори, Едмунде. Розкажи їм.

— У чому річ, Еде? — запитав Пітер.

Отут ми підійшли до одного із найприкріших моментів нашої історії. Едмунд і так почував себе не надто добре, а ще він сердився на Люсі, бо правда, як з'ясувалось, таки була на її боці. Якусь хвилю він іще вагався, що йому робити. Та коли ото Пітер поставив йому питання, Едмунд вибрав найгірше, що лиш можна було собі у цій ситуації уявити: вирішив заперечити все, що сказала Люсі.

— Розкажи нам, Еде, — попрохала Сюзан.

Зверхньо змірявши сестру, мовби він набагато старший від неї (а між ними був лише рік різниці), з коротким смішком, Едмунд недбало кинув:

— Ага, так, ми з Люсі бавились… вдавали, буцім уся ця історія про країну в шафі правда.