Хроніки Нарнії — 2. Лев, Чаклунка і стара шафа - Сторінка 5

- Клайв Степлз Льюїс -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Для сміху, звісно. А насправді там нічого немає.

Бідолашна Люсі зиркнула на Едмунда широко відкритими оченятами і вибігла геть з кімнати.

Натомість Едмунд з кожною хвилиною робився гіршим і гіршим. Він навіть вирішив, що здобув велику перемогу! І завершив у тому ж дусі:

— Ну ось, знову вона. Та що з нею сталося? Гірше за малу дитину, вічно ото…

— Послухай, врешті-решт, — розсердився Пітер, — замовкни! Ти поводишся з Люсі як свиня, відколи вона розповіла ту історію про шафу. Ти то бавишся з нею, то виставляєш її на глум. Хочеться вірити, що так вийшло ненавмисне.

— Але ж це дурниці, — спробував було виправдатися Едмунд, захоплений зненацька.

— Звичайно, дурниці, — погодився Пітер, — в тому-то й річ. З Люсі все було гаразд, коли ми сюди приїхали, але відтоді в неї або щось перевернулося в голові, або наша сестра стала страшенною брехухою. Хай там що, але хіба можна отак одного дня з неї насміхатися і дражнитися, а іншого її під'юджувати?

— Я думав… думав… — захапався Едмунд, але так і не зміг щось сказати.

— Ти взагалі ні про що не думав, — вів далі Пітер, — ти просто чіплявся до неї. Тобі завжди подобалося кпити з молодших — ми в школі це бачили.

— Перестаньте, — втрутилася Сюзан. — Сварка справі не зарадить. Пішли пошукаємо Люсі.

Ясна річ, коли вони нарешті її знайшли, то побачили, що вона плакала. Хай що вони говорили їй, Люсі не хотіла слухати. Дівчинка наполягала на своєму:

— Мені байдуже, що ви думаєте і що про мене говорите. Можете розказати професору, можете написати мамі… взагалі, робіть, що вам заманеться. Але я знаю, що бачила там фавна і… я хочу туди, а ви всі безсовісні, безсовісні!..

Важкий це був вечір. Люсі ходила сумна. Едмунд зрозумів, що його план працює зовсім не так, як він хотів.

Сюзан і Пітер хвилювалися, чи Люсі бува не захворіла. Вони ще довго стояли у коридорі і пошепки говорили про це, коли Люсі пішла спати.

Зранку Пітер і Сюзан таки прийняли рішення піти до професора і все йому розповісти.

— Він напише до татка, якщо побачить, що з Люсі справді щось не так, — сказав Пітер. — Самі ми не зможемо дати раду.

Отож вони підійшли до його кабінету і постукали у двері. Професор сказав:

— Прошу, — і підвівся назустріч.

Він підсунув дітям крісла і сказав, що весь до їхніх послуг. Тоді сів, міцно переплівши пальці, і приготувався уважно слухати. Він жодного разу не зупинив, не перебив їх, аж доки не оповіли цілої історії. Потому професор іще якийсь час зберігав мовчання. Нарешті він прокашлявся і сказав щось таке, чого діти найменше від нього сподівалися:

— Як гадаєте, — спитав професор, — те, що розповіла ваша сестра, вигадка?

— О, але ж… — почала Сюзан, проте змовкла. Питання — про це свідчило обличчя професора — було поставлено цілком серйозно. Сюзан зібралась і закінчила:

— Але ж Едмунд говорить, що вони лишень бавились.

— Це твердження, — мовив професор, — теж варто розглянути, до того ж розглянути докладно. Скажімо (не ображайтесь на моє запитання), на кого, з вашого досвіду, можна більше покластися — на брата чи на сестру? Маю на увазі, хто з них більше любить правду?

— У тому-то й річ, пане професоре, — відповів Пітер, — до цих подій я б не замислюючись відповів: Люсі.

— А що ти про це думаєш, люба? — обернувшись до Сюзан, спитав професор.

— Ну, — збираючись з думками, поволі промовила Сюзан, — загалом я згідна з Пітером. Але ж те, про що вона розповідає, — про ліс і про фавна — не може бути правдою.

— Хтозна, хтозна, — похитав головою професор. — Проте звинувачувати в обмані того, кого ви завжди вважали чесним, — це не жарт, справді не жарт.

— Ми боїмося, що справа навіть не у брехні, — додала Сюзан. — Нам здається, що з самою Люсі щось не так.

— Гадаєте, вона з'їхала з глузду? — незворушно спитав професор. — Та ні, не турбуйтесь. Досить подивитися на неї, досить поговорити з нею, аби переконатися, що з головою у неї все гаразд.

— Але тоді… — сказала Сюзан і замовкла. Вона зовсім не сподівалася, що дорослі можуть говорити так, як професор, тому не знала, що й подумати.

— Логіка! — мовив професор, наче до самого себе. — Чому їх не вчать логічно мислити у тих школах? Існує тільки три можливості. Або ваша сестричка брехуха, або вона хвора, або говорить правду. Ви знаєте, що вона не обманює, так само очевидно, що вона не згубила розуму. Отже, доки немає інших доказів, нам доведеться припустити, що вона говорить правду.

Сюзан пильно глянула на професора, та вираз його обличчя свідчив, що він і гадки не мав з них сміятися.

— Але невже це може бути правда, пане професоре? — запитав Пітер.

— А чому ти питаєш? — у свою чергу поставив питання професор.

— Тому — відповів Пітер, — бо якщо так, то чому ніхто не бачив цієї країни, хоча ми залазили до шафи? Кажу ж Вам, ми зазирали туди, але нічого не відбулося. Навіть Люсі не могла цього заперечити.

— І що це має до справи? — знову поспитав професор.

— Як що? Пане професоре, адже коли щось дійсно існує, то воно існує постійно, весь час!

— Справді? — запитав професор, і Пітер не знайшов, що йому відповісти.

— А як же час? — утрутилась Сюзан. — Люсі просто не мала часу десь блукати, навіть якщо там і було щось схоже на те місце, яке вона описала. Люсі вибігла з кімнати майже відразу за нами. Вона затрималась десь на хвилину-дві, не більше, а стверджує, що блукала кілька годин.

— Оце й робить її історію дуже схожою на правду, — мовив професор. — Якщо у цьому домі існують двері, які ведуть в інший світ (а мушу попередити вас, що цей будинок узагалі дуже дивний, і навіть я не все про нього знаю), так от, якщо вона проникла в інший світ, то я не здивувався б, якби інший світ існував ув іншому часовому вимірі. Тому хоч скільки б ви там перебували, це не забере вам анітрішки нашого часу. З іншого боку, я думаю, що дівчинка її віку не змогла б таке вигадати. Якби вона захотіла встругнути щось подібне, то заховалась би і просиділа набагато довше, а потім вийшла і розповіла вам свою історію.

— Отже, пане професоре, — мовив Пітер, — Ви справді припускаєте, що можуть існувати інші світи… де завгодно, навіть отут?

— У цьому немає нічого неймовірного, — відповів професор. Далі зняв окуляри і став їх протирати, бурмочучи собі під ніс:

— Цікаво, і чого їх тільки навчають у тих школах?

— То що ж нам робити? — спитала Сюзан, бо відчула, що тема вичерпана.

— Моя дорога панно, — промовив професор, несподівано звівши на дітей суворий погляд, — є один варіант, який досі чомусь нікому не спав на думку. Проте його варто спробувати.

— Що за варіант? — спитала Сюзан.

— Не пхати свого носа в чужі справи, — відказав їй. І на цьому розмова скінчилася.

Після бесіди із професором ситуація навколо Люсі трохи розпружилась. Пітер стежив, аби Едмунд більше не кпив з неї, і ні вона, ні хто інший не згадували у розмовах про шафу. Це стало забороненою темою. Здавалося, ніби всі їхні пригоди на тому й скінчились. Але це було не так.

Дім професора (про який навіть господар знав так мало) був дуже старий і такий знаменитий, що люди з усієї Англії приїздили сюди і просили дозволу його оглянути. Він належав до пам'яток, про які згадують у путівниках й оповідають у легендах. До речі, деякі з цих історій були ще дивніші за ту, яку я вам ото розказую.

Коли приїздили нові групи туристів і просили дозволу оглянути будинок, професор завжди йшов їм назустріч. Пані Макреді, економка, показувала їм усе всередині і довкола, розповідала про картини та лицарські обладунки, про рідкісні книги у бібліотеці. Правда, пані Макреді не надто панькалася з дітьми, бо не любила, коли їй заважали провадити екскурсії. Мало не першого ранку, коли вони тільки приїхали сюди, разом з купою інших настанов, Пітер і Сюзан почули:

— І запам'ятайте, будь ласка: не плутатися мені під ногами, коли я воджу туристів.

— Ага, звичайно, нам так хочеться змарнувати півдня, аби ото тинятися з гурмою якихось роззяв! — відреагував Едмунд.

Пітер, Люсі і Сюзан думали так само. Але саме з цього попередження розпочалися їх нові пригоди.

Якось зранку Пітер з Едмундом роздивлялися обладунки, гадаючи, чи вдалося б їх розібрати, коли в кімнату влетіли дівчатка із криком: "Тікаймо! Сюди йде Макреді, а з нею хмара туристів".

— Швидше! — підхопився Пітер, і всі четверо кинулись до дверей, що були в іншому кінці кімнати. Проте, минувши Зелену залу і добігши до бібліотеки, почули голоси попереду і зрозуміли, що пані Макреді зо своєю групою піднімається не з того боку, не з парадного входу, як вони думали. А тоді — чи то наші втікачі розгубились, чи то пані Макреді справді намагалася їх піймати, чи то в самому будинку ожили якісь чари і гнали їх у Нарнію — хай де б вони опинялись, їм здавалося, що відвідувачі наступають їм на п'яти. Діти гасали з кімнати в кімнату, аж доки Сюзан сказала:

— Та ну їх, цих ґав! Давайте перечекаємо там, де шафа. Хай вони собі пройдуть. Туди точно ніхто не піде.

Але досить їм було вбігти в кімнату, як знову почулися голоси у коридорі, а потому хтось із відвідувачів підійшов до дверей і діти побачили, як опускається клямка.

— Швиденько, — вигукнув Пітер, — більше нема куди! — і рвучко відчинив дверцята шафи.

Вся четвірка миттю опинилася всередині. Втікачі завмерли у темряві, важко переводячи подих. Пітер причинив дверцята, проте не цілком, бо, звісно, пам'ятав, як кожна розумна людина, що в жодному разі не можна закриватися у шафі.

Розділ 6. У лісі

— Хоч би Макреді вже вивела тих туристів, — прошепотіла Сюзан. — У мене така судома!

— Тут смердить нафталіном! — сказав Едмунд.

— Напевно, у всі кишені понапихали проти молі, — промовила Сюзан.

— Щось штрикає мене в спину, — озвався й Пітер.

— Слухай, а тобі не зимно? — поспитала Сюзан.

— А справді, коли ти це сказала, я відчув холод, — відповів Пітер. — Та й вогко з біса. Що тут діється? Я сиджу на чомусь мокрому. І з кожною хвилиною стає ще гірше.

Хлопець ледве звівся на ноги.

— Виходьмо, — сказав Едмунд, — вони вже забралися.

— О-ой! — раптом вигукнула Сюзан. Всі кинулись до неї з питанням, що трапилось.

— У мене за спиною дерево, — здивовано говорила Сюзан. — Бачите? А звідтам пробивається світло.

— Справді, — сказав Пітер. — Гляньте туди… і туди. Скрізь дерева. А під ногами — сніг! Гей, якщо я зрозумів, ми таки потрапили до лісу Люсі.

Тепер жодного сумніву у цьому не було.