Хроніки Нарнії — 7. Остання битва - Сторінка 25

Але йому й на думку не спало, що то буде такий-собі маленький, ошатний, ясноокий розумний миш, із червоний пером, устромленим у діадему в нього на голові. Поклавши ліву лапку на рукоять довгого меча, він вишукано вклонився та тоненько пропищав:

– Вітаю вас від імені Лева. Ходімо, усе вище і все далі!

На превеликий подив Тіріана, король Пітер, король Едмунд та королева Люсі несподівано кинулися вперед та впали на коліна перед мишем, вітаючи його та вигукуючи в один голос: "Рипічип!" Від великого здивування Тіріан навіть задихав частіше, бо втямив, що дивиться на одного з великих героїв Нарнії, миша Рипічипа, що покрив себе славою під час битви на Беруні, а потім разом із королем Каспіаном Мореплавцем здійснив подорож до краю світу. Але багато роздумувати над цим йому не довелося, бо дві дужі руки стисли його в міцних обіймах, а такий знайомий голос промовив:

– Овва, хлопче! А ти поміцнішав та повищав з того часу, як я тебе бачив востаннє!

То був його батько, славний король Ерліан. Але він був не таким, яким Тіріан бачив його в останній раз, коли його принесли, сполотнілого від поранень, яких він зазнав під час сутички із велетнями. Не був він і таким, яким Тіріан пам'ятав його в останні його роки, – сивоголовим воїном у старості. Ні, батько його був молодим і веселим, таким, яким він був багато років тому, коли грався із Тіріаном, тоді ще зовсім малим, у садку на подвір'ї Кейр-Паравелю теплими літніми вечорами, перед тим як відправити дитя спочивати. Тіріану навіть пригадався запах хліба з молоком, які йому зазвичай давали на вечерю перед сном.

"Залишу-но я їх ненадовго – нехай наговоряться, а потім й собі підійду привітаю короля Ерліана. Чимало соковитих яблук здобув я від нього, коли гарцював малечею із Тіріаном". Але за мить увагу його відволік кінь, що саме виходив з воріт: крилатий кінь такий могутній та шляхетний, що навіть єдиноріг почувся маленьким лошам в його присутності. Кінь той затримався поглядом на лорді Діґорі із леді Поллі, а за мить радісно заіржав: "Е-ге-гей! Друзі!" – і обидва кинулися йому назустріч, вигукуючи: "Фледж! Старий добрий Фледж!" та вкриваючи його цілунками.

Та миш знову наполегливо покликав їх увійти, тож крізь золоту браму всі пройшли всередину, туди, звідки на них повівав запашний аромат квітучого саду, залиті сонцем галявинки чергувалися із прохолодними затінками, м'якою травичкою, поцяткованою біленькими квітами. І всі з подивом помітили, що садок виявився набагато більшим, аніж здавалося ззовні. Але часу подумати про це не було, бо з усіх боків до них поспішали люди, аби привітати новоприбулих.

Здавалося, усі, про кого вам коли-небудь доводилося чути (якщо, звісно, ви хоч трішечки знайомі з історією країни), зібралися зараз в одному місці. Тут були: пугач Сизокрил, простоквак Трясогуз, король Ріліан Зачарований, а потім Розчарований, і його мати, донька зірки, і батько його, сам великий король Каспіан. Неподалік від нього стояли лорд Дриніан і лорд Берн, і гном Тиквік, і борсук Трюфеліно поруч із кентавром Гленстормом та іншими героями Великої Визвольної війни. А потім з іншого боку з'явилися Кор, король Древлянський, із батьком королем Луном та своєю дружиною, королевою Аравіс, і хоробрим принцом Коріном на прізвисько Разючий Кулак, а разом із ними – Ігого із Гвін.

А потім – з того Тіріан здивувався більше за все – звідкілясь зовсім із сивої давнини вигулькнули двоє добрих бобрів та фавн Тумнус. З усіх боків линули привітання, усі цілували одне одного та тиснули одне одному руки. Звідусіль лунали старі жарти (а ви й уявити собі не можете, як може прозвучати жарт віком у п'ять-шість століть), й увесь той натовп поволі опинився у самісінькій середині фруктового садка, де з дерева на них споглядав птах-фенікс, а під самим деревом стояли два трони. На тронах тих сиділи король Френк та королева Елен, від яких беруть свій початок більшість давніх королів Нарнії та Древляндії. Тож Тіріан почувався так, як почувалися б і ви, якби предстали перед Адамом та Євою у розквіті їх літ.

Десь за півгодини – чи, можливо, за півсотні років, бо час там плинув зовсім не так, як тут, – Люсі стояла поруч зі своїм любим нарнійським другом, паном Тумнусом, озираючи з великої зеленої стіни простори Нарнії, що тяглися перед нею. З верхівки пагорб виявився значно вищим, аніж здавалося до того: виблискуючи крутими схилами, він спускався усе вниз та вниз, так що дерева внизу здавався не більшими за дрібки зеленої солі. Тоді вона повернулася спиною до стіни та оглянула садок.

– Здається, розумію, – задумливо мовила дівчина, – саме так. Цей сад, він як той хлів – всередині він виявляється набагато більшим, ніж здавалося ззовні.

– Саме так, донько Єви, – ствердно кивнув фавн. – Чим далі вглиб, тим більшим він стає. Усе дуже просто: зсередини він більший, ніж ззовні.

Люсі уважніше придивилася до саду і раптом збагнула, що то навіть і не сад, а цілий світ із власними річками та лісами, морем та горами. І от що дивно: здається, все це було їй знайомим.

– Розумію, – мовила вона знов. – Ми все ще в Нарнії, та тільки в Нарнії, так би мовити, більш справжній та прекрасній, ніж та, що зосталася внизу, і яка теж була більш справжня та прекрасна, ніж та Нарнія, що лишилася за дверима хліва. Це як світ усередині світу… Нарнія усередині Нарнії…

– Саме так, – знизав плечима пан Тумнус, – це як та ж цибуля, тільки вивернута навиворіт: кожне наступне кільце виявляється більшим за попереднє.

Люсі озирнулася по боках і невдовзі помітила, що із нею трапилася надзвичайна та чудова річ. Куди б і як би далеко вона не кинула оком, варто їй було придивитися до чогось, як те щось ставало ближчим та виразнішим, немов би вона дивилася на нього крізь телескоп. Зараз вона споглядала Південну пустелю, а за нею – величне місто Ташбаан; на сході можна було побачити Кейр-Паравель на самому узбережжі й навіть розгледіти вікно її колишньої спочивальні. Іще далі, вже в морі, поставали острів за островом, і так аж до краю світу; а там, за краєм, підпирала обрій височезна гора, яку вони колись назвали країною Аслана. Але тепер вона могла бачити, що гора та – лише одна з багатьох: разом вони вишикувалися у довге гірське пасмо, що оперізує цілий світ. Поглянувши ліворуч, вона побачила на деякій відстані від них щось, що спочатку прийняла за купчасту строкату хмару, та, придивившись пильніше, зрозуміла, що то не хмара, а справжні землі, і, затримавшись поглядом на клаптику тих земель, вона несподівано вигукнула: "Пітере! Едмунде! Скоріше ходіть сюди та подивіться!" І вони підійшли та подивилися, бо зір в них став гострим, як і в неї.

– Не може бути! – вигукнув Пітер. – Це ж Англія! А той будинок – то ж старий дім професора Кірка, саме там почалися всі наші пригоди!

– Я гадав, що будинок знищили, – промовив Едмунд.

– Так і було, – кивнув фавн. – Але те, що перед вами, – то справжня Англія всередині вашої Англії, так само як навколо вас – справжня Нарнія. І в тій справжній Англії добрі речі не можуть бути знищені.

Несподівано їхні погляди перебігли в інший бік, і Пітер, Едмунд та Люсі, не втримавшись від здивування, почали гукати комусь та махати руками: бо на іншому боці широкої та глибокої долини їм так само махали їхні власні батько й мати. Це нагадувало зустріч у порту, коли ті, хто стоять на палубі великого корабля, вітаються з тими, хто чекає на них на причалі.

– Як нам до них дістатися? – нетерпляче спитала Люсі.

– Немає нічого легшого, – відповів пан Тумнус. – Та країна чи ця країна – то істинні землі: вони як пасма гір Асланових. Тому треба йти гірським пасмом усе вище й усе далі, доки воно не виведе туди, куди треба. Але чуєте! Це ріг короля Френка! Він кличе нас у путь!

Невдовзі вони вже крокували всі разом (а було їх, правду кажучи, чимало) до велетенських гір, вершини яких губилися десь у небесній блакиті так високо, що туди не сягнуло б око, якби навіть можна було бачити такі гори у нашому світі. До речі, снігу на них також не було: оперезані низками лискучих водоспадів, вони стояли безмежною зеленою стіною, порослою лісами та квітучими луками.

Землі, якими вони йшли, ставали усе вужчими, і по боках від них пролягали глибокі долини; і по той бік долин справжня Англія ставала все ближчою.

Світло попереду них розгоралося все яскравіше. Люсі побачила різнобарвні стрімчаки, що, мов велетенські сходи, вели їх уперед. А потім їй стало вже не до них, бо сам Аслан великими стрибками спускався зі стрімчака на стрімчак, мов живий водоспад, уособлення сили й краси.

Першим Аслан підізвав до себе Вертя, і не доводилося ніколи й нікому бачити віслюка, що мав би вигляд більш слабкого і безпорадного звіра за Вертя, коли він йшов до Аслана: поруч із величним Левом він видавався кошеням поруч із сенбернаром. Лев нагнувся та прошепотів щось Вертю, від чого його довгі вуха зовсім поникли, а потім ще щось – і вушка знову стали стирчаком. Ніхто не почув, що ж саме сказав йому Аслан, а той саме повернувся до них і вимовив:

– Щось на вигляд ви не такі щасливі, якими я бажав би, аби ви були.

На що Люсі обізвалася:

– Ми боїмося, що нас знову відішлють додому, Аслане. Стільки разів ти повертав нас із Нарнії до нашого світу.

– Вам нема чого боятися, – похитав головою Аслан. – Хіба ж ви не здогадалися?

Серце в усіх радісно тьохнуло і запалало радісною надією.

– Сталася залізнична катастрофа, – дуже м'яко промовив Аслан. – Ваші батько та мати, та усі ви – як ви казали у царстві тіней – мертві. Навчання закінчилося – канікули почалися. Сновид скінчився – настав ранок.

І що більше він говорив, то менше скидався тепер на Лева; але що трапилося після, було таким незвичайним та чудовим, що й писати про те мені зовсім не годиться. Для нас історія добігла кінця, і ми можемо, не кривдячи серцем, сказати, що відтоді вони жили довго й щасливо. Але для них то було лише початком, початком їх справжньої історії, бо все, що було до того: їхнє життя в нашому світі й усі ті пригоди в Нарнії – насправді ж були лише обкладинкою та титульною сторінкою, і тепер нарешті вони почали розділ перший великої історії, яку не в змозі прочитати жоден на землі. Триває вона без кінця, і кожен новий розділ у ній – кращий за попередній.

Примітки

1

Той, хто розуміється на рунах.

2

У північних народів ясен вважається Світовим Деревом.