Худий

Дешіл Хемметт

ХУДИЙ

З англійської переклав Олександр Буценко.

Ліліан

1

Я саме сидів за стойкою дешевого ресторанчика на П'ятдесят другій стріт, чекаючи, поки Нора прикупиться на новорічне свято, коли з-за одного із столиків підвелася дівчина і, покинувши своїх сусідів, рушила до мене. Білява, маленького зросту, в блідо-голубій спортивній сукні, вродлива і струнка.

– Ви Нік Чарлз? – спитала вона.

– Так, – підтвердив я.

– Дороті Уайнент, – простягла вона руку. – Мене ви, певно, не пам'ятаєте, одначе мусите пам'ятати мого батька, Клайда Уайнента. Ви…

– Ну, звичайно, – погодився я. – Тепер і тебе пригадав, у ті часи тобі було років дванадцять-тринадцять, вірно?

– Так, вісім років тому. Скажіть, а чи пригадуєте ви історії, які мені розповідали? То все була правда?

– Звичайно, ні. Як справи у батька?

– Я збиралася вас розпитати про це, – всміхнулася дівчина. – Ви ж бо знаєте, моя мати з ним розлучилась, і відтоді ми про нього не чули, за винятком повідомлень у пресі про його екстравагантні вихватки. А ви з ним бачились?

Моя склянка давно спорожніла. Я спитав дівчину, що вона питиме, й, почувши: шотландське віскі з содовою, замовив дві порції, а тоді відповів:

– Ні, не бачився. Я жив у Сан-Франціско.

– Я б хотіла з ним зустрітись, – пояснила дівчина. – Мати зчинить лемент, як дізнається, одначе я б хотіла його побачити.

– Що ж заважає?

– Він не буває на Ріверсайд-драйв, де ми живемо, і його прізвища нема ні в телефонному, ні в адресному довідниках.

– То зв'яжися з його адвокатом, – запропонував я.

– А хто він? – проясніла вона обличчям.

– Його прізвище було Мак… такий-то… Маколей, здається. Так, Герберт Маколей. Працював у "Будинку Зінгера".

– Дайте-но мені п'ять центів, – попросила дівчина і пішла до телефону. Невдовзі повернулася з радісною усмішкою. – Розшукала, його контора зараз майже на розі П'ятої авеню.

– Твого батька?

– Адвоката. Він сказав, що батька зараз нема в місті. Але я з ним обов'язково зустрінусь. – Вона підняла склянку. – За об'єднання сім'ї. Розумієте, хто…

Аста підстрибнула і стала на задні лапи, впершись передніми мені в живіт. Нора, утримуючи собаку на повідку, повідомила:

– Сьогодні вона достоту порозважалась! Звалила столик з ялинковими прикрасами в крамниці "Лорд енд Тейлор", налякала до непритомності якусь гладуху в універмазі "Сакс", облизавши їй ногу, примусила трьох поліцейських погладити себе.

– Моя дружина, – відрекомендував я. – А це Дороті Уайнент. Її батько колись був моїм клієнтом, в той час я знав Дороті довготелесим підлітком. Гарний чолов'яга, але з привітом.

– Тоді я була просто ним зачарована, – повідомила Дороті, кивнувши в мій бік. – Справжній живий детектив! Я бігала за ним хвостиком і благала розповідати, розповідати. Він безсоромно брехав, а я вірила кожному його слову.

– У тебе втомленим вигляд, Норо, – зауважив я.

– Набігалась. Давай-но десь сядемо.

Дороті Уайнент сказала, що мусить повертатися до свого столика. Вона потисла руку Норі: ми повинні прийти до них на коктейль, вони живуть у готелі "Котленді", її мати носить зараз прізвище Йоргенсен. Ми б теж були раді її бачити, хай приходить до нас у готель "Номенді", ми пробудемо п Нью-Йорку ще тижнів: ю дня, Дороті поплескала на прощання собаку.

– Гарненька дівчина, – скапала Нора, коли ми знайшли вільний столик.

– На любителя.

– То у тебе є улюблений жіночий тип? – вишкірилась дружина.

– Лише твій, люба, – довгі брюнетки з гостреньким підборіддям.

– А як же та рудоволоска, з якою ти загубився вчора у Квінів?

– Пусте! – відмахнувся я. – Вона просто хотіла показати мені французькі гравюри.

2

Наступного ранку мені зателефонував Герберт Маколей:

– Алло! Якби не Дороті Уайнент, я б і не дізнався, що ти знову в Нью-Йорку. Може, поснідаємо разом?

– А котра година?

– О пів на дванадцяту. Я що – розбудив тебе?

– Так, – зізнався я, – але байдуже. Приходь до нас на ленч. Голова розколюється з похмілля, і нема сил рухатись… Окей, скажімо, о першій.

Я випив віскі з Норою, перш ніж вона пішла робити зачіску, потім ще – після душу і вже почувався набагато краще, коли телефон знову задзвонив.

– Містер Маколей вже прийшов? – спитав жіночий голос.

– Ще ні.

– Вибачте за турботу, але чи не передасте, щоб він відразу, як з'явиться, подзвонив до своєї контори? Це дуже важливо.

Я пообіцяв переказати.

Хвилин за десять прийшов Маколей. Це був великий, кучерявий, рум'янощокий і вродливий чолов'яга приблизно мого віку – сорока одного року, хоча виглядав молодшим. Він користувався славою гарного адвоката. Коли я жив у Нью-Йорку, то працював з ним кілька разів, і ми завжди перемагали.

Ми потисли руки, поплескали один одного по спині, він запитав, як мені ведеться, і я відповів: "Чудово", потім він відказав: "Чудово" на таке саме моє запитання, і аж тоді я передав йому прохання подзвонити до контори.

Маколей повернувся від телефону насуплений.

– Уайнент знову в місті, – повідомив він, – і хоче мене бачити.

Я обернувся до нього з наповненими склянками:

– Ми можемо запросити на ленч і…

– Хай почекає, – відрубав він, беручи в мене з рук склянку.

– Він так само дивачить?

– Тут не до сміху, – серйозно відказав Маколей. – Ти чув, що його 1929 року, тобто торік, відправили лікуватися до санаторію?

– Ні.

Він кивнув, сів, поставив склянку на столик поруч і нахилився до мене:

– А що там за історія з Мімі, Чарлз?

– З Мімі? Ах, так – з його дружиною, тобто – колишньою. Не знаю. З нею сталась якась історія?

– Як завжди, – відказав він сухо і неквапом додав: – Я гадав, ти мусиш знати.

Хоч я таки дійсно знав, одначе відказав:

– Слухай, Мак, я вже близько шести років, ще з 1927-го не займаюся розшуком.

Він вирячився на мене.

– Слово честі, – запевнив я, – через рік після мого одруження помер тесть, залишивши нам лісопильний завод, вузькоколійку та таке інше, тож я кинув роботу в розшукному агентстві, щоб доглядати за всім цим. Але так чи інакше, я б ніколи не працював на Мімі Уайнент, чи Йоргенсен, чи яке там прізвище вона носить, бо ми завжди відчували відразу одне до одного.

– О, я не знав, що ти… – Маколей затнувся, безнадійно махнув рукою і взяв склянку. Ковтнувши віскі, він промовив: – Просто стало цікаво. Три дні тому, у вівторок, дзвонить Мімі, розшукуючи Уайнента; вчора телефонує Дороті, начебто за твоєю порадою, і теж розпитує, і… Я подумав, що ти, певно, ведеш якусь справу, і зацікавився.

– А вони хіба нічого тобі не пояснили?

– Пояснили: мовляв: бажають повернути старі часи. Вкрай багатозначно.

– Ой же ж і недовірливий ви народ, адвокати, – під'юдив я. – А може, й справді вони бажають повернути старе, а за разом і гроші. Та, власне, чого переживати? Хіба Уайнент ховається?

Маколей стенув плечима.

– Мені відомо не більше за тебе. Востаннє я бачив його в жовтні. – Він знову приклався до склянки. – Ти ще довго пробудеш у Нью-Йорку?

– До Нового року, – відповів я і пішов до телефону замовити сніданок у номер.

3

Ввечері ми з Норою побували на прем'єрі "Медового місяця" в Літл-Сієте, а тоді потрапили на коктейль до якихось чи то Фріменів, чи то Філдінгів. Тож, коли наступного ранку дружина мене розбудила, я почувався доволі кепсько. Вона дала мені чашечку кави й простягнула газету.

– Прочитай.

Я слухняно прочитав пару абзаців, тоді опустив газету і відсьорбнув кави.

– Дуже кумедно, – прохрипів я, – але зараз я б з радістю проміняв усі надруковані інтерв'ю з новообраним мером О'Брайєном і портрети індіанців на ковток віскі…

– Та не це, дурню! – Вона тицьнула пальцем у газету. – Ось!

"СЕКРЕТАРКУ ВИНАХІДНИКА ВБИТО В ЇЇ КВАРТИРІ. ЗНАЙДЕНО ЗРЕШЕЧЕНЕ КУЛЯМИ ТІЛО ДЖУЛІЇ ВУЛФ. ПОЛІЦІЯ РОЗШУКУЄ РОБОТОДАВЦЯ ВБИТОЇ, КЛАЙДА УАЙНЕНТА

Зрешечене кулями тіло Джулії Вулф, тридцятидвохрічної особистої секретарки відомого винахідника Клайда Міллера Уайнента було знайдено вчора в її квартирі в будинку 411 на Східній п'ятдесят четвертій стріт. Першою виявила вбиту місіс Крістіан Йоргенсен, колишня дружина винахідника, яка прийшла з метою узнати адресу свого колишнього чоловіка.

Місіс Йоргенсен, яка повернулася цим понеділком до Нью-Йорка після шестирічного перебування в Європі, розповіла поліції, що почула слабкий стогін з квартири, коли подзвонила в двері. Вона розшукала ліфтера Мервіна Холлі, а той покликав управляючого будинком Уолтера Міні. Коли вони зайшли до квартири, то побачили міс Вулф на підлозі спальні з чотирма ранами від куль 32-го калібру. Не приходячи до тями, вона померла до приїзду поліції та "швидкої допомоги".

Герберт Маколей, адвокат Уайнента, розповів поліції, що не бачив винахідника з жовтня місяця. Він також повідомив, що вчора Уайнент подзвонив йому і призначив побачення, на яке, однак, не з'явився; де він зараз, адвокату невідомо. За свідченням Маколея, міс Вулф працювала секретаркою винахідника протягом восьми років. Адвокат оголосив, що нічого не знає про приватне життя потерпілої і не може пояснити причини її вбивства.

Кульові рани свідчать, що це не було самогубство, оскільки…"

Далі йшла звичайна інформація поліції для преси.

– Як ти гадаєш, це він її вбив? – спитала Нора, коли я відклав газету.

– Уайнент? Я б не здивувався. Він же справжній псих.

– Ти її знав?

– Так. Як ти дивишся на те, щоб скропити душу від нудьги?

– Якою вона була?

– Непоганою, – відказав я. – Гарненькою, а головне – розсудливою і стриманою – необхідні якості, щоб жити з тим чоловіком.

– То вона з ним жила?

– Так. Хочу ковток віскі, люба. Отаке. Принаймні саме так було, коли я з ними познайомився.

– Чому б тобі спершу не поснідати? Вона його кохала, чи це входило до її службових обов'язків?

– Не знаю. Снідати ще рано.

Нора вийшла з кімнати, а в двері заскочила Аста і, ставши передніми лапами на ліжко, лизнула мене в щоку. Я погладив її по голові, силкуючись пригадати, як висловився колись Уайнент про жінок і собак. Якось про "жінку-спанієля-горіховий гарнітур", але інакше, а як саме я, попри всі зусилля, не міг пригадати.

Нора повернулася з двома склянками й знову спитала:

– А він сам як виглядає?

– Високий – понад шість футів – і худющий як тріска. Зараз йому під п'ятдесят, проте й тоді, коли я з ним познайомився, він був уже сивий як голуб. Завжди нестрижений, з розпушеними рудувато-сивими вусами, з обгризеними нігтями. – Я відштовхнув собаку, щоб взяти склянку.

– Привабливий портрет.