Скляний ключ

Дешіл Хеммет

Скляний ключ

Роман

Глава перша. ТРУП НА КИТАЙСЬКІЙ ВУЛИЦІ

1

Зелені кості покотилися перекидом по зеленому сукну, вдарилися об борт стола і відскочили назад. Одна відразу ж зупинилася, на її верхній грані було шість білих крапинок – два рівних рядка. Друга покотилася до центру. Коли вона завмерла, на ній біліла тільки одна-єдина крапка.

Нед Бомонт тихо гмукнув. Щасливчики зібрали зі стола гроші.

Гаррі Слосс згріб кості широкою волосатою рукою і підкинув їх на долоні.

– Ставлю четвертак. – Він кинув на стіл два папірці.

– Задайте йому жару, хлопці, – сказав Нед Бомонт. – А мені пора підзаправитися. – Він перетнув більярдну і в дверях стикнувся з Уолтером Айвенсом.

– Привіт, Уолт! – Нед кивнув і хотів пройти, але Айвенс схопив його за лікоть.

– Т-т-ти г-говорив з П-полем? – Коли Айвенс промовив "П-полем", з його губів бризкнув струмочок слини.

– Я якраз іду до нього.

Блакитні очі на округлому білому обличчі Айвенса було заблищали, але Нед, звузивши очі, додав:

-— Особливо ні на що не розраховуй. Ось якби ти міг трохи почекати...

У Айвенса здригнулось підборіддя.

– Але вона м-м-має народити в н-наступному м-місяці.

В темних очах Неда промайнув подив. Він вивільнив свій лікоть з руки коротаня Айвенса і відступив. Куточок рота під чорними вусиками смикнувся.

– Зараз складніші часи, Уолт... Тож, краще ні на що не розраховувати до листопада.

Його очі знову стали вузькими і настороженими.

– Але якщо т-ти йому с-скажеш...

– Я йому поясню все в найкращому вигляді. Та ти ж знаєш, він би для тебе все зробив, та тільки зараз у нього самого становище не з легких.

Нед знизав плечами, обличчя його спохмурніло, лише блискучі очі, як раніше, дивилися зірко і насторожено.

Айвенс облизнув губи і часто заблимав, потім глибоко зітхнув і, притиснувши руки до грудей, попросив:

– Іди, я п-п-почекаю т-тебе тут.

2

Запаливши тонку, в зелених крапинках сигарету, Нед Бомонт пішов нагору. На площадці другого поверху біля портрета губернатора він звернув у коридор і постукав у широкі дубові двері в самому його кінці.

Почувши – "Зайдіть!" – він штовхнув двері і зайшов.

Поль Медвіг був сам. Він стояв біля вікна спиною до дверей, руки в кишенях штанів, і дивився вниз на темну Китайську вулицю.

– А, ось і ти! – неспішно повернувшись, сказав він.

Полю Медвігу було сорок п'ять років. Такий же високий і міцний, як Нед, він був фунтів на сорок важчим. Крупні, грубуваті риси рум'яного, по-своєму красивого обличчя обрамляло світле, гладко зачісане волосся, розділене посередині проділом. Одягався він, мабуть, надто франтувато, втім, костюми його завше були відмінно зшиті, і він умів їх носити.

Нед зачинив двері.

– Позич мені грошей, – попросив він.

Медвіг витяг з внутрішньої кишені велике коричневе портмоне.

– Скільки?

– Пару сотень.

Медвіг дав йому один стодоларовий папірець, п'ять двадцятидоларових і запитав:

– Кості?

– Так. – Нед поклав гроші до кишені. – Дякую.

– Давненько ти не вигравав, га? – Медвіг знову засунув руки в кишені штанів.

– Не так вже давно – місяць чи півтора.

Медвіг усміхнувся:

– Термін немалий.

– Тільки не для мене. – В голосі Неда почулося легке роздратування.

Медвіг побрязкотів у кишені монетами.

– Як сьогодні, крупна гра? – Він присів на кут столу і подивився на свої блискучі ботинки.

Нед з цікавістю поглянув на білявого Медвіга і покачав головою.

– По дріб'язку. – Він підійшов до вікна. Над домами напроти нависло важке, чорне небо. Пройшовши за спиною Медвіга до телефону, Нед набрав номер.

– Привіт, Берні, це Нед. Почім сьогодні Пеггі О'Тул?... І це все?... Гаразд, постав за мене по п'ятсот у кожному... І ще б... Б'юся об заклад, що буде дощ, а якщо так, вона, як пити дати, обскаче Крематорія... Гаразд, домовлено. Я згоден, давай подорожче... Бувай!... – Він поклав слухавку і знову повернувся до Медвіга.

– Чому б тобі не перечекати, якщо вже ти потрапив у смугу невезіння? – запитав Медвіг.

Нед усміхнувся.

– Так буде ще гірше, тільки затягне справу. Мені б і зараз не треба розпорошуватися, а поставити всі півтори тисячі в одному заїзді. Програв би і діло з кінцем.

Медвіг розсміявся і підняв голову.

– Для цього треба характер мати і витримку.

Куточки губів Неда, а за ними і вусики поповзли донизу.

– А я зможу витримати все, що треба, – відповів він по дорозі до дверей.

Він вже взявся за ручку, коли пролунав серйозний голос Медвіга:

– Дійсно, мабуть, ти зможеш, Нед.

Нед обернувся.

– Що зможу? – запитав він роздратовано.

Медвіг перевів погляд на вікно.

– Все витримати.

Нед пильно подивився на відвернутого Медвіга. Той ніяково пощулився під його поглядом і знову побрязкотів монетами у кишені. Тоді Нед зобразив на лиці велике непорозуміння.

– Хто? Я?

Медвіг почервонів, привстав зі столу і ступив до Неда.

– Іди до біса, – сказав він.

Нед розсміявся.

Сором'язливо усміхнувся і Медвіг. Потім він витер обличчя хусточкою з зеленою каймою і запитав:

– Чому ти не заходиш? Ма вчора сказала, що не бачила тебе майже місяць.

– Може, забіжу на цьому тижні, як-небудь вечорком.

– Обов'язково, ти ж знаєш, як вона тебе любить. Приходь вечеряти. – Медвіг сховав платок.

Стежачи за Медвігом краєчком ока, Нед знову повільно рушив до дверей. Вже поклавши долоню на дверну ручку, він запитав:

– Заради цього ти хотів мене бачити?

Медвіг спохмурнів.

– Так, тобто... – Він відкашлявся. – Ну... словом, є ще дещо. – Нарешті, йому вдалося подолати своє збентеження, він знову заговорив упевнено: – Ти більше мене знаєшся на таких речах. У середу день народження міс Генрі. Як ти думаєш, що мені їй подарувати?

Нед відпустив ручку. Коли він знову стояв перед Медвігом, – в його очах вже не було здивування. Випустивши хмару диму, він запитав:

– Вони що-небудь влаштовують?

– Еге ж.

– Тебе запросили?

Медвіг покачав головою.

– Ні, але я там обідаю завтра ввечері.

Нед подивився на сигару, потім знову підвів очі на Медвіга.

– Ти хочеш підтримати сенатора, Поль?

– Справді, мабуть, ми його підтримаємо.

Коли Нед поставив наступне запитання, посмішка його була такою ж солодкою, як і голос:

– Навіщо?

Медвіг усміхнувся.

– Якщо ми його підтримаємо, він запросто переможе Роуна, а тоді з його допомогою ми без перешкод протягнемо весь наш список.

Нед затягся і так само солодко поцікавився:

– Без тебе, – він зробив наголос на займеннику, – зміг би без тебе сенатор проскочити на цей раз?

– Нізащо, – упевнено відповів Медвіг.

Після невеликої паузи Нед знову поставив запитання:

– Він це знає?

– Кому ж цього й знати, як не йому? А якби й не знав... Та що з тобою, Нед? Якого біса!

Нед зневажливо усміхнувся.

– Якби він не розумів, тебе б туди завтра не запросили?

– Та що з тобою, Нед? Якого біса! – спохмурнівши, повторив Медвіг.

Нед витяг з рота сигару. Її кінчик був пожований.

– Та ні, все гаразд. – На його обличчі з'явився задумливий вираз. – Ти вважаєш, що нашому списку потрібна його підтримка?

– Підтримка ніколи не завадить, – недбало кинув Медвіг. – Звісно, ми і без його допомоги справилися б.

– Ти йому що-небудь обіцяв?

Медвіг піджав губи.

– Все вже узгоджено.

Нед зблід і опустив голову. Споглядаючи на Медвіга з-під чола, він промовив:

– Кинь його, Поль. – Голос його лунав хрипко, притишено. – Нехай тоне.

Медвіг взявся вбоки.

– Отакої, чорт візьми! – здивовано вигукнув він.

Нед підійшов до столу і тонкими тремтячими пальцями поклав тліючий кінчик сигари у мідну чеканну чашу.

Медвіг з ніжністю дивився йому у спину. Затим, коли той повернувся, спитав:

– Що на тебе находить, Нед? То ніби все гаразд, то без жодної причини лізеш у пляшку.

Нед поморщився.

– Гаразд, забудь про це, – і тут же знову накинувся на Медвіга: – ти думаєш. що він буде танцювати під твою дудку, коли його перевиберуть?

– Я з ним справлюся. – В голосі Медвіга була впевненість.

– Може й так, та тільки не забувай, що йому жодного разу в житті не доводилося програвати.

Медвіг згідно кивнув.

– Певна річ, ось тому нам і треба його триматися.

– Ні, Поль, – переконував Нед. – Зовсім навпаки. Ти сам подумай як слід, поворуши мізками. Скажи, ця красавка білявка, його дочка, міцно підчепила тебе на гачок?

– Я збираюся одружитися з міс Генрі, – сказав Медвіг.

Нед округлив губи, ніби як збираючись присвиснути, але так і не свиснув. Його очі звузились.

– Це одна із умов угоди?

Медвіг хитро осміхнувся.

– Окрім тебе і мене, про це ніхто не знає.

На впалих щоках Неда виступили червоні плями. Він усміхнувся своєю найчарівнішою посмішкою.

– На мене ти можеш покластися , – сказав він, – я базікати не буду. Але моя тобі порада: якщо тобі цього дійсно так кортить, примусь їх скласти письмове зобов'язання, завірити його у нотаріуса і внести солідну суму для забезпечення неустойки, а того ліпше – вимагай, щоб весілля зіграли до виборів. Тоді ти хоч будеш певен у своєму фунті м'яса чи ... скільки вона там важить?

Медвіг переступив з ноги на ногу. Не підводячи на Неда очей, він промовив:

– Не розумію, якого біса ти говориш про сенатора, як про якого-небудь бандюгу. Він джентльмен і ...

– Саме так. Ти можеш прочитати про це в журналі " Пост": – "Один з небагатьох аристократів, що лишилися на американській політичній арені". І дочка його – аристократка. Тому я тебе і попереджаю: приший сорочку до штанів, коли підеш до них, бо того й гляди, повернешся без штанів. Ти для них нижча форма тваринного життя, і правила етики на тебе не розповсюджуються.

Медвіг зітхнув.

– Облиш, Нед. Чому ти так ...

Однак, Нед щось пригадав. Очі його злісно блиснули.

– Генрі теж аристократ, і ти, мабуть, саме тому заборонив Опаль із ним хороводитися. А що вийде, коли ти одружишся з його сестрою, і він твоїй дочці стане родичем? Тоді він матиме право знову до неї підкотитися?

Медвіг позіхнув.

– Ти мене не так зрозумів, Нед, – зауважив він. – Я тебе про все це не питав. Я лише хотів порадитися щодо подарунка для міс Генрі.

Нед спохмурнів.

– У тебе з нею далеко зайшло? – запитав він байдуже.

– Заходити ж нічому. Я був там, мабуть, разів шість, до сенатора приходив. Іноді бачив її, іноді ні, довкола завжди люди, "здрастуйте" чи "до побачення", ось і все. У мене якось ще не було нагоди поговорити з нею.

На мить в очах Неда спалахнули веселі вогники. Він пригладив вусики нігтем великого пальця і поцікавився:

– Завтра ти вперше там обідаєш?

– Ага, хоча, думаю, не востаннє.

– А на день народження тебе не запросили?

– Ні.