Іфігенія в Тавріді - Сторінка 2
- Евріпід -
І рішили ми
Тих чужаків спіймати для жертовника.
Один із них тим часом, схов покинувши,
Завмер, а далі, наче в шал потрапивши,
Руками й головою потрясати став
І, мов мисливець, раз у раз викрикувать:
"Агей, Піладе! Бачиш?.. Он же, он вона,
Аїдова служниця! Хоче вбить мене,
Уся жахними зміями наїжившись!..
Он друга зводить крила; замість одягу —
280] Кривавий пломінь; мою неньку двигає
В руках, мов брилу, щоб на мене кинути.
Уб'є, розчавить, а втікати нікуди!.."
Ввижались ті страхіття. Ще ж і гавкання,
І мукання вражали: не корів і псів —
Еріній бачив, дикі завивання чув.
Присіли ми зі страху — і ні пари з уст.
А він, меча добувши, раптом кинувся,
Мов лев, на наше стадо й ну сікти його
З німим завзяттям, у кишках та нутрощах
290] Заплутуючись: думав, що еріній б'є,
Аж піна прибережна багрецем цвіла.
То що ж було робити?.. Стадо гинуло…
Вдались до зброї. Засурмили в ріг лункий —
Опуклу мушлю, — щоб сусіди збіглися:
Бо що могли ми, волопаси, вдіяти
Проти чужинців — молодих, гартованих?
Чимало незабаром назбиралось нас.
Тут шал покинув гостя. Він на землю впав,
Запінений. Чим тут же скористались ми:
300] Хто каменем, хто — києм частував його.
Але той другий не лишив товариша
В біді: то піну обтирав, то пробував
Прикрить плаща полою міцнотканою,
Від ран його всіляко захищаючи, — [348]
Одразу було видно друга справжнього.
Отямивсь незнайомець. Із землі схопивсь.
Оглянувсь: натискають вороги довкіл,
Нема рятунку, бачить: од безвиході
Аж застогнав він. Ми ж каміння кидаєм
310] Зусюди й замикаєм їх кільцем тісним.
Та тут почули заклик, що стривожив нас:
"Загинемо, Піладе, а як гинути —
То благородно! Ти з мечем за мною йди!"
Лиш блиснули мечами побратими два —
Ми по ярах розбіглись і по заростях.
Та набігали інші й каменюками
У юнаків метали. Ледве тих мечем
Прогнали, — попередні натискали знов.
Та — диво дивне! — скільки рук не кидало, —
320] Призначених для жертви не сягнув ніхто.
Взяли ми їх нарешті, й то не подвиг був:
Гуртом їх обліпили, з рук їм вибили
Мечі. Не опирались, бо не здужали
Вже й на ногах стояти. До володаря
їх відвели ми; він сюди вести велів,
Щоб ти їх окропила для жертовника.
Моли богів, о жрице, щоб частіш такі
Траплялись жертви: так могла б вину свою
Спокутувать Еллада, що й тебе колись,
330] Невинну діву, вбила на жертовнику.
ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ
Цікаво, хто ж той еллін, шалом вражений,
Що в край наш морем негостинним вирушив?
ІФІГЕНІЯ
Гаразд. Веди сюди їх. А про інше все
Я вже сама подбаю, згідно звичаю.
Пастух відходить.
Душе моя, ти завжди, щира й лагідна,
Схилялась до чужинців, співчувала їм:
Сльози гіркої не могла я втримати,
Як тільки еллін потрапляв до рук мені.
Та нині… нині буду я жорстокіша:
340] Не стало брата — сон такий привидівся —
Не бачити чужинцю нині сліз моїх!..
Так є воно: нещасний не сприятиме
Нещаснішому: досить і своїх гризот.
Чому ж то Зевсів подув не пригнав сюди
Між Сімплегад скелястих на вітрильнику
Єлени — через неї ж я загинула! —
Чи Менелая?.. Вмить я б відомстилася,
Авліду тут їм влаштувавши, в Таврії, [349]
За те, що, мов телицю, на заріз мене
350] Тягли данайці; батько — за жерця їм був.
О скільки-то разів я — тямлю досі ще —
Отця благала, підборіддя гладила,
Коліна обнімала, примовляючи:
"0] батьку, батьку! Що за шлюб жахний мені
Ти приготовив?.. Поки тут дочку свою
Вбиваєш, моя мати й жони з Аргосу
Відспівують весілля; звуки флейт лунких
Весь дім заполоняють… поки гину тут!..
О горе!.. Це ж Аїд був — не Пелея син,
360] Що ним ти мене звабив, — поспішить велів
На шлюб кривавий до Авліди повозом!.."
Сховавши вічі за тонкою тканкою,
На руки не взяла я свого братика
(Він не живе вже), та й сестри не зважилась
Поцілувати: сором брав, що заміж йду
В Пелеїв дім. Цілунок не один тоді
Відклала… В Аргос мала ж повернутися…
О як багато, як багато втратив ти,
Оресте, вмерши!.. Щастя, берло батьківське…
370] Засад богині хитрих я не схвалюю:
Хто кров'ю заплямився, а чи мертвого
Торкнувсь, чи породіллі, — вже осквернений,
Уже йому не місце при жертовнику!..
Сама ж людської крові не цурається…
Та ні! Лето із Зевсом не могли зродить
Жорстокості такої! Та й Тантал богів
Не пригощав з людського м'яса стравою,
Вони ж — не смакували; все це — вигадки
Місцевих, що до крові звикли, жителів:
380] Богиню власним очорнили звичаєм.
Гадаю, злих немає між безсмертними.
СТАСИМ ПЕРШИЙ
ХОР
Строфа І
Темна, мов ніч,
Темна, мов ніч, морська протоко,
Де, гнана жалом колись з Аргосу,
Вплав долала Іо розбурхані хвилі,
Щоб, Європу лишивши,
Нив азійських сягти!
Хто ж нині твій шлях верстав темно-синій?
Чи ті, хто покинув
390] Повноводий Еврот, очеретом порослий,
А чи хвилі Діркеї священні? [350]
Хто ступив на цю землю сувору,
Де для доньки Зевса
Кров'ю жертви людської
В храмі білоколонному
Весь вівтар заливають?
Антистрофа І
Може, тому,
Хвилю б'ючи веслом з ялиці,
Вітрила на вівтар наставивши,
400] Морем свій корабель вони вперто гнали,
Щоб не меншало в домі —
Приростало майна?..
А все та надія — загибель смертних —
Солодка й несита
їх світами жене через буряні хвилі
По обтяжливу ношу багатства,
Засліпляє, в оману вводить.
Тож одні в багатствах
Не тримаються міри,
410] Інші й тут, незасліплені,
Про середину дбають.
Строфа ІІ
Як між двох, що сходяться, скель
їм майнути вдалося?
Як судном оминули
Побережжя Фінея, прибій невсипущий,
Де бурлить Амфітріта,
Де п'ятдесят нереїд
Водять легкий таночок?
Як же зуміли вони, —
420] Хоч вітри надимали вітрила,
Хоча Нот або свіжий Зефір
На корму налітали
З посвистом, — як же зуміли
Білих скель острівних сягти,
Геть обліплених птаством, —
Де Ахілл прудконогий втішавсь
Перегонами вздовж берегів
Негостинного моря?
Антистрофа II
О якби ж то врешті збулась
430] Повелительки мрія —
Й прибула з Іліону
Донька Леди Єлена! Волосся скропила б [351]
їй велителька наша
І власноручно за смерть
Смертю б їй одплатила!
Та найсолодша для нас
Була б вість, що з Еллади причалив
Мореплавець якийсь, аби край
Нашій службі покласти —
440] Безвідрадній неволі!..
О якби ж то мені хоч у сні
Дім свій, любу вітчизну
Привітати! Якби в тому сні —
Насолоді, доступній для всіх,
Серцю дати розраду!..
ЕПІСОДІЙ ДРУГИЙ
Стражники Фоанта приводять зв'язаних
Ореста і Пі лада.
ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ
Та поглянь ось: ведуть їх обох сюди,
Пов'язавши їм руки. Тій жертві новій
Буде рада богиня. Ні слова тепер,
Мої подруги!.. Ось він, Еллади цвіт —
450] Юнаки два, — вже біля храму.
А таки не брехливу приніс нам вість
Із-над моря пастух!
О владарко, якщо звеселяє тебе
Цього міста принос — не відкинь його,
Хоч за звичаєм еллінів жертва така
До чистих ніяк не належить.
ІФІГЕНІЯ
(до прислужниць)
Ну все!
Обрядом піклуватись, щоб належний був, —
Мені одній лиш. Розв'яжіть-но руки їм:
Посвяченим не личить у кайданах буть.
460] А ви, у храм ввійшовши, приготуйте все
Для жертви необхідне, згідно звичаю.
(глянувши на схоплених)
Гай-гай!.. Яка ж вас мати привела на світ?
Хто батько?.. А сестриця — якщо є у вас —
Яких братів утратить!.. Але хто з людей
Бодай краєчком ока гляне в завтрашнє?..
У темряві свій задум божество снує.
Ніхто не знає, де з бідою стрінеться:
Не осягнуть нам, не збагнути випадку.
Звідкіль ви, нещасливці? Довгий шлях сюди [352]
470] Відміряли, та довша вас розлука жде
Із домом — під землею, рівна вічності.
ОРЕСТ
Не знаю, хто ти, жінко, але зайве так
Над долею чужинців побиватися:
Немудрий, хто береться, заки вбить когось,
Його, як ти ось, бадьорити жалістю;
Не слід, коли надії на життя нема,
Й себе жаліти: так лишень біду свою
Подвоїмо сльозами, та ще й дурнями
Вмремо таки. Тож марно проти долі йти.
480] Не плач над нами; звичай краю вашого —
Людей заїжджих убивать — відомий нам.
ІФІГЕНІЯ
Насамперед хотіла б я дізнатися,
Кого із двох вас, чула я, Піладом звуть?
ОРЕСТ
(вказуючи на Пілада)
Якщо ти справді рада знати, — ось Пілад.
ІФІГЕНІЯ
В якому з міст Еллади проживає він?
ОРЕСТ
А чи потрібно знати? Що це дасть тобі?
ІФІГЕНІЯ
Брати ви? Діти однієї матері?
ОРЕСТ
Брати, та не по крові: в'яже дружба нас.
ІФІГЕНІЯ
А як тебе, юначе, твій отець назвав?
ОРЕСТ
490] Нещасним можеш звати — не помилишся.
ІФІГЕНІЯ
Про долю кажеш. Я — ім'ям цікавлюся.
ОРЕСТ
Умру — не поглумишся з безіменного.
ІФІГЕНІЯ
Такий ти гордий, що й ім'я приховуєш? [353]
ОРЕСТ
Для чого ймення?.. Тіло убиватимеш.
ІФІГЕНІЯ
Не скажеш навіть, із якого міста ти?
ОРЕСТ
Хіба це допоможе? Я ж і так умру…
ІФІГЕНІЯ
Хіба так важко зайве слово мовити?
ОРЕСТ
Ну що ж. Я похвалюся славним Аргосом.
ІФІГЕНІЯ
Що чую?.. То ти справді родом з Аргосу?
ОРЕСТ
500] 3 Мікен, колись щасливих, процвітаючих.
ІФІГЕНІЯ
Чому ж сюди забрів ти? Може, вигнаний?
ОРЕСТ
І проти волі — й добровільно в світ іду.
ІФІГЕНІЯ
Спитаю дещо. Зможеш дати відповідь?
ОРЕСТ
Іще одна краплина — в море бід моїх?
ІФІГЕНІЯ
Мені приємно, що прибув ти з Аргосу.
ОРЕСТ
Та не мені. Про тебе ж — не судитиму.
ІФІГЕНІЯ
А чув про Трою? Скрізь про неї мовиться.
ОРЕСТ
Якби ж мені про неї і вві сні не чуть!..
ІФІГЕНІЯ
Нема її вже, кажуть, — розруйнована…
ОРЕСТ
510] Так є воно. Що чули — не байки пусті. [354]
ІФІГЕНІЯ
Єлену повернули Менелаєві?
ОРЕСТ
На горе… Одному, хто дорогий мені.
ІФІГЕНІЯ
Вона й моя боржниця… Де живе тепер?
ОРЕСТ
У Спарті. При колишнім чоловікові.
ІФІГЕНІЯ
Будь проклята! Не мною лиш — Елладою.
ОРЕСТ
Й мені її пригоди, ой, взнаки дались!..
ІФІГЕНІЯ
Це правда, що ахейці повернулися?
ОРЕСТ
Одним питанням геть усе вичерпуєш?
ІФІГЕНІЯ
Про все б хотіла, поки вмреш, дізнатися.
ОРЕСТ
520] Питай, як хочеш. Я — відповідатиму.
ІФІГЕНІЯ
А що з Калхантом віщим? Повернувся він?
ОРЕСТ
Помер. Така в Мікенах нині чутка йде.
ІФІГЕНІЯ
Хвала тобі, богине!.. А Лаерта син?
ОРЕСТ
Ще не вернувся… Та живий він начебто.
ІФІГЕНІЯ
Хай згине, свого дому не побачивши!..
ОРЕСТ
Вже й так йому погано, далі нікуди.
ІФІГЕНІЯ
А син Фетіди, воївник, живе ще він? [355]
ОРЕСТ
О ні! Дарма в Авліді він ожружувавсь.
ІФІГЕНІЯ
Не шлюб, а пастка! Жертвам ой як пам'ятна!
ОРЕСТ
530] Та хто ти, що про край наш так розпитуєш?
ІФІГЕНІЯ
З Еллади я… Вигнанка… Ні. Покійниця…
ОРЕСТ
Не диво, що про край той хочеш знати все.
ІФІГЕНІЯ
А вождь, кого всі мали за щасливого?..
ОРЕСТ
А хто це? Кого знав я, той не був таким.
ІФІГЕНІЯ
Володар Агамемнон, що Атрідом звуть.
ОРЕСТ
Не знаю… Та доволі… Перестань про це!
ІФІГЕНІЯ
О ні!..
Тих чужаків спіймати для жертовника.
Один із них тим часом, схов покинувши,
Завмер, а далі, наче в шал потрапивши,
Руками й головою потрясати став
І, мов мисливець, раз у раз викрикувать:
"Агей, Піладе! Бачиш?.. Он же, он вона,
Аїдова служниця! Хоче вбить мене,
Уся жахними зміями наїжившись!..
Он друга зводить крила; замість одягу —
280] Кривавий пломінь; мою неньку двигає
В руках, мов брилу, щоб на мене кинути.
Уб'є, розчавить, а втікати нікуди!.."
Ввижались ті страхіття. Ще ж і гавкання,
І мукання вражали: не корів і псів —
Еріній бачив, дикі завивання чув.
Присіли ми зі страху — і ні пари з уст.
А він, меча добувши, раптом кинувся,
Мов лев, на наше стадо й ну сікти його
З німим завзяттям, у кишках та нутрощах
290] Заплутуючись: думав, що еріній б'є,
Аж піна прибережна багрецем цвіла.
То що ж було робити?.. Стадо гинуло…
Вдались до зброї. Засурмили в ріг лункий —
Опуклу мушлю, — щоб сусіди збіглися:
Бо що могли ми, волопаси, вдіяти
Проти чужинців — молодих, гартованих?
Чимало незабаром назбиралось нас.
Тут шал покинув гостя. Він на землю впав,
Запінений. Чим тут же скористались ми:
300] Хто каменем, хто — києм частував його.
Але той другий не лишив товариша
В біді: то піну обтирав, то пробував
Прикрить плаща полою міцнотканою,
Від ран його всіляко захищаючи, — [348]
Одразу було видно друга справжнього.
Отямивсь незнайомець. Із землі схопивсь.
Оглянувсь: натискають вороги довкіл,
Нема рятунку, бачить: од безвиході
Аж застогнав він. Ми ж каміння кидаєм
310] Зусюди й замикаєм їх кільцем тісним.
Та тут почули заклик, що стривожив нас:
"Загинемо, Піладе, а як гинути —
То благородно! Ти з мечем за мною йди!"
Лиш блиснули мечами побратими два —
Ми по ярах розбіглись і по заростях.
Та набігали інші й каменюками
У юнаків метали. Ледве тих мечем
Прогнали, — попередні натискали знов.
Та — диво дивне! — скільки рук не кидало, —
320] Призначених для жертви не сягнув ніхто.
Взяли ми їх нарешті, й то не подвиг був:
Гуртом їх обліпили, з рук їм вибили
Мечі. Не опирались, бо не здужали
Вже й на ногах стояти. До володаря
їх відвели ми; він сюди вести велів,
Щоб ти їх окропила для жертовника.
Моли богів, о жрице, щоб частіш такі
Траплялись жертви: так могла б вину свою
Спокутувать Еллада, що й тебе колись,
330] Невинну діву, вбила на жертовнику.
ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ
Цікаво, хто ж той еллін, шалом вражений,
Що в край наш морем негостинним вирушив?
ІФІГЕНІЯ
Гаразд. Веди сюди їх. А про інше все
Я вже сама подбаю, згідно звичаю.
Пастух відходить.
Душе моя, ти завжди, щира й лагідна,
Схилялась до чужинців, співчувала їм:
Сльози гіркої не могла я втримати,
Як тільки еллін потрапляв до рук мені.
Та нині… нині буду я жорстокіша:
340] Не стало брата — сон такий привидівся —
Не бачити чужинцю нині сліз моїх!..
Так є воно: нещасний не сприятиме
Нещаснішому: досить і своїх гризот.
Чому ж то Зевсів подув не пригнав сюди
Між Сімплегад скелястих на вітрильнику
Єлени — через неї ж я загинула! —
Чи Менелая?.. Вмить я б відомстилася,
Авліду тут їм влаштувавши, в Таврії, [349]
За те, що, мов телицю, на заріз мене
350] Тягли данайці; батько — за жерця їм був.
О скільки-то разів я — тямлю досі ще —
Отця благала, підборіддя гладила,
Коліна обнімала, примовляючи:
"0] батьку, батьку! Що за шлюб жахний мені
Ти приготовив?.. Поки тут дочку свою
Вбиваєш, моя мати й жони з Аргосу
Відспівують весілля; звуки флейт лунких
Весь дім заполоняють… поки гину тут!..
О горе!.. Це ж Аїд був — не Пелея син,
360] Що ним ти мене звабив, — поспішить велів
На шлюб кривавий до Авліди повозом!.."
Сховавши вічі за тонкою тканкою,
На руки не взяла я свого братика
(Він не живе вже), та й сестри не зважилась
Поцілувати: сором брав, що заміж йду
В Пелеїв дім. Цілунок не один тоді
Відклала… В Аргос мала ж повернутися…
О як багато, як багато втратив ти,
Оресте, вмерши!.. Щастя, берло батьківське…
370] Засад богині хитрих я не схвалюю:
Хто кров'ю заплямився, а чи мертвого
Торкнувсь, чи породіллі, — вже осквернений,
Уже йому не місце при жертовнику!..
Сама ж людської крові не цурається…
Та ні! Лето із Зевсом не могли зродить
Жорстокості такої! Та й Тантал богів
Не пригощав з людського м'яса стравою,
Вони ж — не смакували; все це — вигадки
Місцевих, що до крові звикли, жителів:
380] Богиню власним очорнили звичаєм.
Гадаю, злих немає між безсмертними.
СТАСИМ ПЕРШИЙ
ХОР
Строфа І
Темна, мов ніч,
Темна, мов ніч, морська протоко,
Де, гнана жалом колись з Аргосу,
Вплав долала Іо розбурхані хвилі,
Щоб, Європу лишивши,
Нив азійських сягти!
Хто ж нині твій шлях верстав темно-синій?
Чи ті, хто покинув
390] Повноводий Еврот, очеретом порослий,
А чи хвилі Діркеї священні? [350]
Хто ступив на цю землю сувору,
Де для доньки Зевса
Кров'ю жертви людської
В храмі білоколонному
Весь вівтар заливають?
Антистрофа І
Може, тому,
Хвилю б'ючи веслом з ялиці,
Вітрила на вівтар наставивши,
400] Морем свій корабель вони вперто гнали,
Щоб не меншало в домі —
Приростало майна?..
А все та надія — загибель смертних —
Солодка й несита
їх світами жене через буряні хвилі
По обтяжливу ношу багатства,
Засліпляє, в оману вводить.
Тож одні в багатствах
Не тримаються міри,
410] Інші й тут, незасліплені,
Про середину дбають.
Строфа ІІ
Як між двох, що сходяться, скель
їм майнути вдалося?
Як судном оминули
Побережжя Фінея, прибій невсипущий,
Де бурлить Амфітріта,
Де п'ятдесят нереїд
Водять легкий таночок?
Як же зуміли вони, —
420] Хоч вітри надимали вітрила,
Хоча Нот або свіжий Зефір
На корму налітали
З посвистом, — як же зуміли
Білих скель острівних сягти,
Геть обліплених птаством, —
Де Ахілл прудконогий втішавсь
Перегонами вздовж берегів
Негостинного моря?
Антистрофа II
О якби ж то врешті збулась
430] Повелительки мрія —
Й прибула з Іліону
Донька Леди Єлена! Волосся скропила б [351]
їй велителька наша
І власноручно за смерть
Смертю б їй одплатила!
Та найсолодша для нас
Була б вість, що з Еллади причалив
Мореплавець якийсь, аби край
Нашій службі покласти —
440] Безвідрадній неволі!..
О якби ж то мені хоч у сні
Дім свій, любу вітчизну
Привітати! Якби в тому сні —
Насолоді, доступній для всіх,
Серцю дати розраду!..
ЕПІСОДІЙ ДРУГИЙ
Стражники Фоанта приводять зв'язаних
Ореста і Пі лада.
ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ
Та поглянь ось: ведуть їх обох сюди,
Пов'язавши їм руки. Тій жертві новій
Буде рада богиня. Ні слова тепер,
Мої подруги!.. Ось він, Еллади цвіт —
450] Юнаки два, — вже біля храму.
А таки не брехливу приніс нам вість
Із-над моря пастух!
О владарко, якщо звеселяє тебе
Цього міста принос — не відкинь його,
Хоч за звичаєм еллінів жертва така
До чистих ніяк не належить.
ІФІГЕНІЯ
(до прислужниць)
Ну все!
Обрядом піклуватись, щоб належний був, —
Мені одній лиш. Розв'яжіть-но руки їм:
Посвяченим не личить у кайданах буть.
460] А ви, у храм ввійшовши, приготуйте все
Для жертви необхідне, згідно звичаю.
(глянувши на схоплених)
Гай-гай!.. Яка ж вас мати привела на світ?
Хто батько?.. А сестриця — якщо є у вас —
Яких братів утратить!.. Але хто з людей
Бодай краєчком ока гляне в завтрашнє?..
У темряві свій задум божество снує.
Ніхто не знає, де з бідою стрінеться:
Не осягнуть нам, не збагнути випадку.
Звідкіль ви, нещасливці? Довгий шлях сюди [352]
470] Відміряли, та довша вас розлука жде
Із домом — під землею, рівна вічності.
ОРЕСТ
Не знаю, хто ти, жінко, але зайве так
Над долею чужинців побиватися:
Немудрий, хто береться, заки вбить когось,
Його, як ти ось, бадьорити жалістю;
Не слід, коли надії на життя нема,
Й себе жаліти: так лишень біду свою
Подвоїмо сльозами, та ще й дурнями
Вмремо таки. Тож марно проти долі йти.
480] Не плач над нами; звичай краю вашого —
Людей заїжджих убивать — відомий нам.
ІФІГЕНІЯ
Насамперед хотіла б я дізнатися,
Кого із двох вас, чула я, Піладом звуть?
ОРЕСТ
(вказуючи на Пілада)
Якщо ти справді рада знати, — ось Пілад.
ІФІГЕНІЯ
В якому з міст Еллади проживає він?
ОРЕСТ
А чи потрібно знати? Що це дасть тобі?
ІФІГЕНІЯ
Брати ви? Діти однієї матері?
ОРЕСТ
Брати, та не по крові: в'яже дружба нас.
ІФІГЕНІЯ
А як тебе, юначе, твій отець назвав?
ОРЕСТ
490] Нещасним можеш звати — не помилишся.
ІФІГЕНІЯ
Про долю кажеш. Я — ім'ям цікавлюся.
ОРЕСТ
Умру — не поглумишся з безіменного.
ІФІГЕНІЯ
Такий ти гордий, що й ім'я приховуєш? [353]
ОРЕСТ
Для чого ймення?.. Тіло убиватимеш.
ІФІГЕНІЯ
Не скажеш навіть, із якого міста ти?
ОРЕСТ
Хіба це допоможе? Я ж і так умру…
ІФІГЕНІЯ
Хіба так важко зайве слово мовити?
ОРЕСТ
Ну що ж. Я похвалюся славним Аргосом.
ІФІГЕНІЯ
Що чую?.. То ти справді родом з Аргосу?
ОРЕСТ
500] 3 Мікен, колись щасливих, процвітаючих.
ІФІГЕНІЯ
Чому ж сюди забрів ти? Може, вигнаний?
ОРЕСТ
І проти волі — й добровільно в світ іду.
ІФІГЕНІЯ
Спитаю дещо. Зможеш дати відповідь?
ОРЕСТ
Іще одна краплина — в море бід моїх?
ІФІГЕНІЯ
Мені приємно, що прибув ти з Аргосу.
ОРЕСТ
Та не мені. Про тебе ж — не судитиму.
ІФІГЕНІЯ
А чув про Трою? Скрізь про неї мовиться.
ОРЕСТ
Якби ж мені про неї і вві сні не чуть!..
ІФІГЕНІЯ
Нема її вже, кажуть, — розруйнована…
ОРЕСТ
510] Так є воно. Що чули — не байки пусті. [354]
ІФІГЕНІЯ
Єлену повернули Менелаєві?
ОРЕСТ
На горе… Одному, хто дорогий мені.
ІФІГЕНІЯ
Вона й моя боржниця… Де живе тепер?
ОРЕСТ
У Спарті. При колишнім чоловікові.
ІФІГЕНІЯ
Будь проклята! Не мною лиш — Елладою.
ОРЕСТ
Й мені її пригоди, ой, взнаки дались!..
ІФІГЕНІЯ
Це правда, що ахейці повернулися?
ОРЕСТ
Одним питанням геть усе вичерпуєш?
ІФІГЕНІЯ
Про все б хотіла, поки вмреш, дізнатися.
ОРЕСТ
520] Питай, як хочеш. Я — відповідатиму.
ІФІГЕНІЯ
А що з Калхантом віщим? Повернувся він?
ОРЕСТ
Помер. Така в Мікенах нині чутка йде.
ІФІГЕНІЯ
Хвала тобі, богине!.. А Лаерта син?
ОРЕСТ
Ще не вернувся… Та живий він начебто.
ІФІГЕНІЯ
Хай згине, свого дому не побачивши!..
ОРЕСТ
Вже й так йому погано, далі нікуди.
ІФІГЕНІЯ
А син Фетіди, воївник, живе ще він? [355]
ОРЕСТ
О ні! Дарма в Авліді він ожружувавсь.
ІФІГЕНІЯ
Не шлюб, а пастка! Жертвам ой як пам'ятна!
ОРЕСТ
530] Та хто ти, що про край наш так розпитуєш?
ІФІГЕНІЯ
З Еллади я… Вигнанка… Ні. Покійниця…
ОРЕСТ
Не диво, що про край той хочеш знати все.
ІФІГЕНІЯ
А вождь, кого всі мали за щасливого?..
ОРЕСТ
А хто це? Кого знав я, той не був таким.
ІФІГЕНІЯ
Володар Агамемнон, що Атрідом звуть.
ОРЕСТ
Не знаю… Та доволі… Перестань про це!
ІФІГЕНІЯ
О ні!..