Іліада (переказ для дітей) - Сторінка 29

Тоді з лиховісним криком налетів був Ахілл на Гектора, але той нараз щез у тумані: це срібнолукий бог урятував троянського вождя від неминучої смерті.

Тричі кидався Ахілл уперед і тричі розтинав своїм гострим мечем тільки пасма туману. Тоді кинувся Ахілл учетверте, схожий на мстивого бога, і став бити ворогів навмання. Багато в той день полягло троянських воїнів від його гострої міді.

Наче в глибоких ущелинах над лісовим сухостоєм

Буйний лютує пожар, і глибоко хащі палають,

Вітер роздмухує полум'я й гонить його перед себе,-

Так же із ратищем кидався скрізь він, до бога подібний,

Гнав ворогів убиваючи, й кров'ю земля підпливала.

НА БЕРЕГАХ СКАМАНДРУ

Троянці в нестямі тікали від Ахілла, що, наче сам бог війни, кровожерний і нестримний, гнався за ними на чолі своїх мірмідонців. Так добігли вони до бурхливого Скамандру, та підступна Гера оповила його береги непроглядною млою, і троянські воїни спрожогу, вже не в змозі спинитися, полетіли у швидкі хвилі, аж розлігся страшний плюскіт і застогнав увесь берег довкола.

Отямилися троянці й мерщій кинулися плавом до берега, та швидка течія несла їх просто у вир, звідки не було вже нікому рятунку.

Сам же Зевсів нащадок Пелід сховав свій велетенський спис у ' прибережних кущах і заходився мечем нищити троянців. Раз у раз здіймався той меч, і вода вже ставала червоною від людської крові.

Нараз угледів Ахілл юного сина царя Пріама — Лікаона. Колись Пелід уже взяв був його в полон та продав у неволю на острів Лем-нос, але спритний юнак звідти утік і ось бився тепер під священною Троєю. Затремтіли коліна в юного Пріаміда, як наскочив він просто на Ахілла. Не тямлячись зі страху, Лікаон ще й ступив кілька кроків уперед, а тоді впав до ніг могутньому героєві й благаючи мовив: [165]

— Змилуйся, зглянься, богорівний Ахілле! Ще не збігло і двох тижнів, як я повернувся до рідного дому, зазнавши багато лиха й злигоднів у тяжкому полоні. Та, мабуть, Зевс Громовержець ненавидить мене, коли знову кинув безжально тобі до ніг. Ось я обіймаю тобі коліна й обіцяю багате викупне від батька Пріама, тільки подаруй мені життя!

— Навіщо мені те викупне,— гостро відказав Ахілл.— Поки смертельна година не спіткала мого вірного друга Патрокла, я легко дарував троянцям життя, не вбивав їх, тільки брав у полон. Але тепер, як убито Патрокла, ніхто не врятується від мого меча, а надто сини Дарданіда Пріама. І чого ти тут скиглиш? Хіба не вмер Патрокл, що був куди кращий за тебе? Або глянь на мене — який я високий, гарний і дужий, мене породила безсмертна богиня, але і я незабаром загину від ворожої зброї. То чого житимеш ти?

Безжально блиснув меч, і впав юнак, а над водою залунав гучний голос. То Ахілл нахвалявся перед троянцями:

— Згиньте ж усі, поки ми в Іліон увійдемо священний,

Я — женучи вас, а ви — утікаючи швидко від мене.

Не допоможе й Потік вам, що в вирі сріблястому котить

Хвилі свої, хоч би скільки биків ви несли йому в жертву

Й коней живими у вир йому кидали однокопитних.

Всі ви загинете долею злою й заплатите вповні

І за Патроклову смерть, і за чорну загибель ахеїв,

Що біля бистрих човнів, як мене не було, ви побили.

Що далі, то дужче лютував Ахілл. Забив він і героя Астеропея, сина річкового бога, зірвав дорогий обладунок і, ставши вбитому ногою на груди, гордо сказав:

— Так і лежи! Навіть той, хто народився від річкового бога, не може змагатися зі мною, бо я — Зевсів нащадок. А проти Зевса безсилий і сам Океан. З глибинної течії Океану витікають усі моря, великі річки, джерела і струмки, але й він, могутній, жахається, коли чує Громовержця з темнохмарного неба.

Не витримав тих погордливих слів могутній Ксант, бог річки Ска-мандру. Страшно обурився він і, прийнявши людську подобу, виринув із темних хвиль, нестямний і лютий.

Гей, Ахілле!-грізно крикнув Ксант.— Ти дужчий за інших людей, бо тобі завжди допомагають безсмертні. Та коли батько наш [166] Зевс дозволив тобі так жорстоко нищити троянців, то роби своє діло там, у долині, а мені дай врешті спокій. Глянь, скільки трупів уже плаває в річці, вони перетяли дорогу до священного моря, і вода виходить із крутих берегів. Тож годі, вгамуйся, вгамуйся, Пеліде! Та славетний герой не зважав на грізну мову річкового бога. Войовничий запал, наче вогонь, дедалі дужче палахкотів йому в грудях, і дедалі темнішала від крові вода у Скамандрі. Тоді розгніваний Ксант звернувся до Аполлона:

— О срібнолукий боже, чого ж ти не чиниш волі всевладного Зевса? Адже він звелів тобі боронити сьогодні троянців до пізнього вечора, аж поки сховається сонце і долину огорне пітьма.

І знову зник Ксант. А річка завирувала, заклекотіла, заревла, наче скажений бик. її чорні хвилі викидали на берег убитих троянців, а живих ховали від Ахілла в глибоких підводних печерах. Величезний бурун піднявся на мірмідонського вождя, та розбився об щит, подарунок кульгавого бога-митця.

Ахілл ледве встояв на ногах і схопився за гілля розлогого береста, але вода враз підмила коріння, і велике дерево впало — впоперек річки лягла зелена загата.

Хапаючись за гілля, Пелід видерся на берег і побіг у долину, бо тепер і його посів справжній страх.

...Але бог Потоку великий від нього

Не відставав і, стемнівши, підвівсь бойовий зупинити

Запал ясному Ахіллові й згубу троян одвернути.

Зразу ж одскочив Пелід на відстань списового лету,

Швидкістю схожий своєю із ловчим орлом чорнокрилим,

Що між летючих птахів наймогутніший і найбистріший.

Схожий з орлом, він умкнув, лиш озброєння мідне на грудях

Страшно бряжчало. Від течій Скамандру тікаючи, швидко

Біг він, та вслід йому мчав і Потік із оглушливим ревом.

Хоч який прудконогий був Ахілл, та бурхлива річка його наздоганяла: божество завжди дужче за смертну людину. Щоразу, як герой спинявся і, обертаючись назад, силувався витримати шалений біг води, миттю здіймалася височенна хвиля й важко падала героєві на голову й плечі. Переборюючи течію, Ахілл стрибав догори, але вода вимивала пісок йому з-під ніг, сковувала м'язи і волю.

— Батьку наш Зевсе! — заволав розпачливо Пелід, дивлячись у [167] захмарене небо.— Невже ніхто із безсмертних мені не зарадить? І навіщо спокусила мене неправдою мати, богиня Фетіда, коли віщувала мені смерть під троянськими мурами від стріли далекосяжного бога? А я безславно гину отут, наче малий свинопас, що у велику повінь здумав перейти бродом бурхливий струмок.

Тільки-но мовив Ахілл ті слова, як з'явилися йому могутні боги — Афіна Паллада і хитач землі Посейдон. Запевнили вони героя, що він не загине безславно в річковому вирі, що незабаром Скамандр угамується, а він ще гнатиме троянців до їхнього міста, ще битиметься з шоломосяйним Ректором і вб'є його, здобувши собі вічну славу.

— Тільки,— сказав наостанку темнокудрий Посейдон,— послухайся нашої мудрої ради і після двобою із Ректором одразу ж вертай до своїх кораблів.

Зникли безсмертні боги, та їхні слова надали Пелідові великої сили. Одразу відчув це Скамандр і в нестямі став кликати свого меншого брата Сімоента:

— Любий брате, якщо ми не приборкаємо Ахілла, то він зруйнує сьогодні священне Пріамове місто. Тож поспіши до мене, скликаючи дорогою всі потоки, джерела й струмки. Тоді невдовзі мірмідон-ський вождь лежатиме на глибокому дні, а ми засиплемо його піском і камінням, ще й затягнемо чорною тванню.

І знову на Пеліда ринула вода, біла від шумовиння і червона від людської крові. Певне, здолав би героя Скамандр, та волоока Гера угледіла те і, злякавшись за долю свого улюбленця, гукнула мерщій кульгавого Гефеста:

— Спустися, сину, на землю із своїм невгасним вогнем і запали на узбережжі Скамандру кущі, дерева, траву й людські трупи. Кинь вогонь і на воду, щоб вона аж кипіла. Стане тоді жарко і душно річковому богові, тільки не слухай його улесливих обіцянок чи лютих погроз. Хай пекельний вогонь бурхає доти, аж поки я звелю його загасити. А тепер —я поспішаю до моря кликнути з заходу жвавого Зефіра, а з півдня бурхливого Нота, щоб вони здійняли буревій і роздмухали ту пожежу ще дужче.

І от у долині зайнялися кущі й дерева яскравим вогнем, спалахнула яскрава пожежа, і вода почала відступати.

Наче осінній Борей дощами зволожену ниву

Сушить раптово на радість тому, хто її обробляє,— [168]

Висохла так вся навколо рівнина, і воїнів мертвих

Трупи згоріли. На річку він полум'я кинув яскраве,

І зайнялися вогнем тамариски, і в'язи, і верби,

Взявся і лотос вогнем, і рясні очерети, й латаття,-

Все, що густо круг течій струмистих ріки проростало.

Риби й в'юни, знемагаючи, ці — в вировій глибочині,

Ті ж — в течії струменистій — туди і сюди метушились,

Подихом биті палким велемудрого бога Гефеста.

Все навколо Скамандру палало, його чорна вода клекотіла, з неї здіймалася важка пара. Хвилі не схотіли бігти вперед, а спинилися незрушно, знемагаючи від Гефестового пекучого вогню.

Тоді річковий бог Ксант узявся благати Гефеста і Геру, склавши урочисту клятву не допомагати далі троянцям, хоч би й саме їхнє місто священне зайнялося зловісним вогнем.

Зглянулася поважна Гера на нещасного річкового бога і, долаючи гнів, що й досі ятрив їй серце, звеліла Гефестові:

— Любий сину, вгамуй свій вогонь, не годиться задля смертних людей так тяжко карати безсмертного бога.

Гефест відразу ж слухняно згасив свій бурхливий вогонь. Заспокоївся Скамандр, і ясні його хвилі знову помчали до безкрайого моря.

А тим часом поміж богами доходило до справжньої битви. Зібралися вони галасливою юрбою, аж задвигтіла земля, а багатоголоса луна досягла високого неба, навіть дійшовши до вух Громовержця, що спокійно сидів на верховині Олімпу.

Побачив Зевс розлючених богів і щиро засміявся з утіхи.

Ось перший підняв свій мідний спис бог війни Арей і люто крикнув Афіні Палладі:

— Навіщо ти, набридлива мухо, завжди сієш розбрат серед блаженних богів? Немає меж твоєму зухвальству. Чи ти забула, як' намовила смертного мужа Діомеда кинути в мене бойовий спис, ще й своєю рукою той спис спрямувала? Але тепер ти відплатиш за все.

Метнув щосили Арей свою зброю, та не зміг пробити щита Афіни Паллади — страхітливу егіду, що її не годні розітнути навіть Зевсові блискавки. Тоді богиня, ступивши трохи назад, підняла з землі великий чорний камінь — пощерблений, важкий, з тих, що ними з давніх-давен смертні у полі межу позначають,— і поцілила Ареєві просто в шию.