Іліада (переказ для дітей) - Сторінка 9

Свого меншого брата Гектор застав, як той приміряв панцир і щит та ладнав собі зброю.

А віддалік у покої сиділа прекрасна Єлена, наглядаючи за працею челядниць.

Суворо глянув на брата великий Гектор і докірливо мовив:

— Через тебе, нещасний, гине троянський народ! Битва точиться вже під самими мурами Трої. Може, незабаром наше священне місто згорить у вогні від ворожих смолоскипів. Тож іди мерщій і бийся за нього!

— Слушно ти мовиш, Гекторе,— спокійно відказав Паріс.— Я й сам уже збирався до бою, і Єлена спонукала мене йти. Тож стривай, я вберуся в Ареєву зброю, і підемо разом.

Нічого не відповів на те блискучий Гектор. Тоді прекрасна Єлена сумно озвалася до нього:

— О мій дівере, дівере зловорожої жінки, причинниці лиха! Бодай у той день, як спородила мене на світ люба мати, дужий вітер заніс мене високо в гори чи втопив у бурхливих хвилях безкрайого моря! Тоді не було б цієї біди, цієї кривавої війни, що точиться так довго. Та коли вже вічні боги нам її наслали, то нехай мій чоловік не буде [50] гірший чи слабкіший за інших, хай пече йому серце ганьба. А ти, Гекторе, сядь у крісло та трохи спочинь від тяжкого бою, що його причина — я і Паріс. Та не гнівайся на нас: всемогутній Зевс готує і йому, і мені лиху долю: навіть по смерті ми житимемо знеславлені в пам'яті наших нащадків.

— Ні, Єлено, не проси мене, щоб я сів спочивати. Неспокійне серце вже кличе мене туди, до бойовища. Хай Паріс наздоганяє мене, а я ще зайду додому попрощатися з любою дружиною і малим сином, бо хтозна, чи я повернуся до них, а чи боги віддадуть мене на поталу ахеям.

Так відповівши їй, Гектор пішов собі шоломосяйний.

От незабаром дійшов до свого він затишного дому,

Білораменної ж він не застав Андромахи в покоях,-

З любим дитям на руках та служницею, вбраною гарно,

Вийшла на вежу і там сумувала, ридаючи гірко.

Довідавшись від служниць, де його дружина, Гектор і собі подався до міського муру. Ішов він брукованими вулицями рідного міста і наче вперше бачив, яке воно гарне, аж серце йому тужно стискалось. Коли вже підходив до Скейської брами, навстріч кинулась, угледівши мужа згори, вірна Андромаха, яснокудра дочка царя Етіона. За нею поспішала служниця, тримаючи на руках немовля — їхню єдину дитину. Всміхнувся великий Гектор синові, що вабив очі, наче зіронька ясна. Тільки всміхнувся, та нічого не мовив.

Ллючи ревні сльози, Андромаха взяла чоловіка за руку, пригорнулася до нього і гірко сказала:

— Мій любий! Твоя хоробрість загубить тебе, а разом із тобою всіх нас. І не жаль тобі ані сина малого, ані мене, безталанної. Чує моє серце — незабаром я стану вдовою. А втративши тебе, краще мені самій лягти в сиру землю. Більше не буде ніякої втіхи в житті, попереду чекають сама журба та чорний сум. Ти ж знаєш: немає в мене любої матінки, немає і батька — його вбив нещадний Ахілл, як прийшов руйнувати наші високобрамні Фіви. Правда, Пелід посоромився ганьбити мертвого вождя і навіть зброї з батька не зняв, та ще й сам шанобливо його поховав. А німфи нагірні, Зевсові доньки, посадили на високій могилі шумливі дерева. Ахілл убив і сімох моїх любих братів, що у горах пасли білорунних овець. Тож тепер ти для мене все і батько, і мати, і брат, і чоловік мій прекрасний. Зглянься ж [51] на мене та рідного сина і не йди з міста. З цієї високої вежі пошли своє військо туди, до дикої смоківниці, де ворогам найлегше здолати міський мур. Хто виказав ахеям те місце, не знаю, але вони вже тричі саме там ішли на приступ, а попереду всіх обидва Атріди, обидва Еанти, славетний Ідоменей і могутній Діомед.

Відказав на ту мову шоломосяйний Гектор:

— Дружино моя, я теж тяжко сумую, бо, може, навіки йду від тебе і сина. Та не йти я не можу. Не можу ганьбитися, залишаючись тут, як боягуз, за високим муром. З юних років звик я берегти батькову доблесну славу і битися тільки в перших шерегах. Та серце мені віщує:

День той настане колись, Іліон загине священний,

З ним же загине Пріам і весь люд списоборця Пріама.

Але не так за троянців бере мене жаль і турбота, не за страждання мого державного батька і поважної матері, не за братів, що їх, хоробрих і славних, стільки поляже під вражою зброєю,— бентежить мене твоя гірка доля, бідна Андромахо. Того чорного дня підеш ти, ридма ридаючи, в ахейський полон, а потім десь у далекому Аргосі будеш у чужому домі, наче служниця, ткати на кроснах і воду носити. За тією тяжкою роботою хтось побачить тебе й твої сльози та й скаже: "То дружина славетного Гектора, що був найперший серед оборонців священного Іліона". Та згадка про любого чоловіка тільки дужче ятритиме тобі серце. Ні, хай я краще помру, хай земля мене вкриє, аби не бачити, як поведуть тебе у полон, аби не чути твого стогону й зойку.

Гектор замовк і простяг обидві руки до сина. Заплакало дитя і сховалося в обіймах служниці: налякав його блискучий шолом із чорною гривою, що грізно маяла на вітрі. Всміхнулись і батько, і мати до свого первістка, зірки ясної. Мерщій ізняв великий Гектор із голови сліпучо-мідний шолом і поклав на землю. Тоді обійняв сина, поколисав його трохи і, піднявши на руках догори, звернувся до Зевса та інших безсмертних:

-— Зевсе всевладний і ви, вічні богове! Зробіть мого сина схожим на мене — мужнім героєм, найкращим серед троянського війська. Хай стане він могутнім владарем Іліона. Хай під час жорстокого бою воїни скажуть про нього: "Доблестю він навіть батька свого перевершив!" І хай його мати радіє, коли він з великою здобиччю вертатиме з бою. [52]

По тих словах Гектор обережно передав хлоп'я засмученій дружині. Андромаха ніжно притисла сина до грудей і крізь сльози всміхнулася. . Розчулений Гектор ласкаво обійняв її та й мовив:

— О бідолашна, не-край собі серця журбою. Всупереч долі я не попаду до Аїдового царства, а від долі врятуватися не може ніхто, якщо він смертним на світ народився. Тож не плач, не сумуй, а йди додому і наглядай за господою. Війна — то чоловіча турбота, чоловіки боронитимуть Трою, а я — найдужче за інших.

Мовивши так, одягнув на себе осяйливий Гектор

Свій конегривий шолом. Подалася дружина додому,

Лиш оглядаючись часто й рясні проливаючи сльози,

І незабаром дійшла до затишного й людного дому

Гектора-мужогубителя, в ньому ж застала багато

Двірських служебниць, і ревні побігли з очей у них сльози.

Так був у домі своєму оплаканий заживо Гектор:

Не сподівався ніхто, щоб з війни коли-небудь додому

Він повернувся, уникнувши рук і могуття ахеїв.

ДВОБІЙ ГЕКТОРА З ЕАНТОМ

Уже біля Скейської брами наздогнав шоломосяйного Ректора брат його менший Паріс. Обидва палали нестримним бажанням битися з ворогом, тож поспішали чимдуж до свого війська. Забачили їх здалека воїни і зраділи, як радіють знеможені мореплавці, коли раптом подме ходовий вітер, що несе їм бадьорість і силу.

Кинулися герої у бій, та так навально, що падали круг них вороги під ударами безжальної зброї. З усіх троянців найдужче билися Гек-тор, Паріс та Главк, син Гіпполохів. І почали відступати ахеї. Побачила з Олімпійської верховини ясноока богиня Афіна, як нещадно троянці нищать ахеїв у битві жорстокій, і мерщій спустилася до священної Трої. Тоді з високого Пергаму вийшов їй назустріч бог із мечем золотим — Аполлон, що прагнув звитяги троянцям. Так вони стрілися під великим розлогим дубом.

Улюблена дочко всемогутнього Зевса! — звернувся срібнолукий бог до Афіни Паллади.— Чому ти, палаючи гнівом, спустилася сюди з Олімпійських верховин? Певне, хочеш схилити мінливу звитягу на бік ахеїв? Ніколи не жаль тобі троянців, що гинуть. Та ось послухай [54] мене: припинімо на сьогодні цю шалену січу, хай усі трохи перепочинуть. А потім хай собі знову воюють, аж поки впаде Пріамове місто, адже так на Олімпі ви порішили.

— Хай буде, як ти хочеш, Аполлоне,— відказала яснозора богиня.— Спускаючися з Олімпу сюди, я теж дбала про це. Але як саме ти гадаєш припинити битву?

— Треба збудити в Гекторові ще більшу хоробрість, може, тоді він звернеться до ахеїв із закликом: чи не схоче хто позмагатися з ним один на один у смертельному герці? І може, котрийсь із ахейських героїв вийде битися з великим Ректором.

Погодилася з Аполлоном могутня богиня, і на тому й стали. А віщий Пріамів син Гелен здогадався про волю безсмертних. Поспішив він до свого богорівного брата і мовив:

— Мудрий Ректоре, послухай мене, свого брата. Припини на сьогодні бій і виклич на герць найхоробрішого ахейського героя. І знай: не судилося тобі сьогодні померти, про це я чув од вічних богів.

Зрадів незмірно Ректор словам свого віщого брата. Вийшов він наперед війська і, піднявши блискучого списа, владно спинив фаланги троянців.

Завваживши це, Атрід Агамемнон теж стримав ахеїв. Затихло бойовище, і потомлені воїни вмить усі посідали на землю.

Аполлон і Афіна, прийнявши подобу шулік, сіли на високому дубі і тішилися звідти гарним видовищем: щільно сиділи ряди воїнів, а над ними ледь коливалися щити, списи й гривасті шоломи, наче брижилося на сонці блискуче морське плесо і зненацька темніло, коли віяв із заходу лагідний вітер Зефір.

Насередину поміж обома військами вийшов Ректор, блискотливою міддю окутий, і гучно промовив:

— Слухайте, Трої сини, і ви, гарно озброєні ахеї! Довго ще доведеться нам битися, поки або ви візьмете нашу міцномуровану Трою, або ми переб'ємо вас усіх біля крутобоких кораблів. У вашому війську зібралися всі найхоробріші ахейські мужі. То, може, є серед них бодай один, що згодиться вийти на смертельний двобій зі мною. Я ж обіцяю: коли срібнолукий Аполлон дозволить мені здобути славу і я переможу в двобої, то тільки зніму з убитого зброю та повішу її в Аполлоновім храмі. Але мертвого ніхто не зганьбить, і ви, ахеї, поховаєте його на березі широкого Геллеспонту, насипавши високу могилу, щоб її було здалека видно мандрівним мореплавцям. Може, згодом якийсь нащадок наш скаже: "То могила ахейського воїна, [55] що його вбив Пріамів син Гектор". Скаже так, і слава моя ніколи не згасне.

Замовк шоломосяйний Гектор, і враз запала тиша: соромно було ахеям ухилятися від двобою, та ніхто не зважувався прийняти страшний виклик. Тоді підвівся Менелай, підбурений соромом і гнівом.

— Горе нам! Ахеянки ви, не ахейці!-гостро сказав спартанський володар.— Гучна ганьба впаде на ваші голови, якщо ніхто не вийде битися з блискучим Гектором.