Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 9

А потім сіла і почала важко дихати, сказавши, що я вкрай її налякав.

Я обійняв її та поцілував, щоб заспокоїти, і знову звів на неї допитливий погляд.

– Бачите, любий мій, мені слід було сказати вам про це раніше, – почала Пеготті, – але якось не було нагоди. Бач, нагода може й була, та духу не вистачало.

– Далі, далі, Пеготті, – наполягав я, наляканий ще більше, ніж раніше.

– Мастере Деві, – сказала Пеготті, розв'язуючи капелюшок тремтячою рукою і важко дихаючи. – Що б ви думали? У вас є тепер тато!

Я затремтів і зблід. Перед моїми очима постало щось невиразне, пов'язане з могилою на кладовищі і з відродженням мертвяків. Смертельним холодом повіяло на мене.

– Новий тато, – сказала Пеготті.

– Новий? – повторив я.

Пеготті насилу видихнула, ніби ковтаючи щось тверде, й, простягши до мене руку, сказала:

– Ходімо подивимося на нього.

– Не хочу дивитися на нього.

– А на маму? – спитала Пеготті.

Я припинив пручатись, і ми ввійшли до кращої вітальні, де Пеготті залишила мене. З одного боку каміна сиділа мати, а з другого – містер Мердстон. Мати поклала свою роботу і підвелася спішно, але, як мені здалося, трохи боязко.

– Кларо, люба моя, – сказав містер Мердстон, – пам'ятайте: стримуйте себе, завжди стримуйте себе! Здоров, Деві, як живеш?

Я подав йому руку. Хвилину провагавшись, підійшов я до матері та поцілував її. Вона теж почала цілувати мене, злегка погладила по плечу і знову сіла за свою роботу. Я не міг дивитися на неї, я не міг дивитися на нього, я дуже добре знав, що він дивиться на нас обох. Я підійшов до вікна і глянув туди, де кущі схилялися під осіннім холодом.

Скориставшись з першої нагоди, я майнув нагору. Моя стара, дорога мені спальня зовсім змінилася, ліжко моє перенесено в інше місце. Я зійшов униз, щоб знайти хоч якісь знайомі речі й кутки. Але тут теж усе змінилося. Тоді я вискочив надвір; але незабаром мусив повернутися назад, бо в собачій буді, раніше порожній, жив тепер величезний собака – гучний і чорний, як і "він". Він розлютився, побачивши мене, і хотів кинутися на мене.

ІV. Я потрапляю у немилість

Коли б кімната, куди перенесли моє ліжко, була розумною істотою та могла свідчити, я би покликав її зараз (хто спить у ній тепер, хотів би я знати?), щоб вона розповіла, з яким важким серцем я ввійшов туди. Увесь час, поки я піднімався сходами, я чув гавкіт пса у дворі. Я окинув нову кімнату поглядом таким же дивним, тривожним і безрадісним, як і це приміщення. Сів на ліжко, схрестивши на грудях маленькі руки, і поринув у думки.

Міркував я про найдивніші речі. Про форму цієї кімнати, про щілини на стелі, про шпалери на стінах, про тріщини у шибці, через які всі речі за вікном здавалися вигнутими та хвилястими; думав я про хиткий умивальник на трьох ніжках, який здавався мені незадоволеним, чим нагадував місіс Геммідж, коли вона переймається через свого старого. Весь час я плакав, але сам не знаю чому. Я мав лише якесь невиразне відчуття, що мені холодно, і що всі залишили мене. Нарешті у відчаї я згадав про свою надзвичайну любов до Ем'лі. Міркував про те, що мене розлучили з нею та привезли сюди, де ніхто не турбується про мене, ніхто не любить мене і в половину так, як вона. Так сумно стало мені міркувати про це, що я загорнувся в ковдру і плакав, плакав, і врешті заснув.

Мене розбудив якийсь голос.

– Ось він!

Хтось розкрив мою гарячу голову. То прийшли подивитися на мене моя мама і Пеготті.

– Деві, – сказала мама. – Що з тобою?

Мені здалося дуже дивним, що вона запитує мене. Я відповів:

– Нічого!

Пригадую, що відвернувся, аби сховати тремтіння своїх губ, яке краще за мене відповідало матері.

– Деві, – повторила мати. – Деві, дитя моє!

Жодні слова у світі не могли б мене зворушити більше, ніж ці два слова "дитя моє". Я сховав заплакане обличчя в подушку і відштовхував рукою матір, яка намагалася підвести мене.

– Це все ви наробили, Пеготті, жорстока ви істото! – сказала матір. – Я й сумніву не маю в цьому. Як у вас совісті вистачає, хотіла б я знати, підбурювати мою дитину проти мене або проти будь-кого іншого, хто дорогий мені! Навіщо ви це зробили, Пеготті?

Бідолашна Пеготті звела вгору руки й очі і відповіла тільки словами, трохи схожими на молитву, яку я зазвичай проказував після вечері:

– Хай Бог пробачить вам, місіс Копперфілд, і щоб ви ніколи не пошкодували про ті слова, що сказали в цю хвилину.

– Від цього ж можна збожеволіти! – заплакала мати. – I це – у мій медовий місяць, коли найзапекліші мої вороги мали б зглянутись і не затьмарювати мого щастя і спокою душевного. Деві, поганий хлопчисько! Пеготті, жорстока істото! Ах, боже мій, – скрикувала моя матір, повертаючись від одного з нас до іншого у властивій їй капризній і безпомічній манері. – Що це за світ, де руйнують тобі щастя саме в той час, коли маєш право на радість.

Якась рука – не Пеготті та не моєї матері – торкнулася мене, тож я миттю підвівся з ліжка. То була рука містера Мердстона. Він поклав її мені на плече, говорячи:

– Це що таке? Кларо, кохана моя, чи ви забули… Твердість, люба моя!

– Вибачте, Едварде, – сказала мати. – Я хотіла, щоб усе було дуже добре, але мені так сумно...

– Отакої, – відказав він. – Так швидко? Це неприємно почути, Кларо.

– Я й кажу, це дуже жорстоко – доводити мене до такого стану саме зараз, – сказала моя мати, надимаючи губи. – Справді, дуже жорстоко, чи не так?

Він притяг її до себе, прошепотів щось їй на вухо та поцілував. I я зрозумів, коли побачив, як моя матір схилилася головою йому на плече, обіймаючи його шию рукою, – я зрозумів, що він може зробити з неї все, що йому заманеться, і, як я знаю тепер, він так і робив.

– Ідіть униз, кохана, – сказав містер Мердстон. – Ми з Девідом зійдемо вдвох до вас. Слухайте, голубко, – звернув він понуре обличчя до Пеготті після того, як провів мою матір ласкавою усмішкою. – Чи знаєте ви прізвище вашої хазяйки?

– Вона здавна моя хазяйка, сер, – відповіла Пеготті, – я мусила б знати її прізвище.

– Слушно, – відказав він. – Але почулося мені, коли я йшов сюди, ніби ви назвали її ім'ям, яке вже їй не належить. Вона взяла моє прізвище, ви знаєте. Чи ви будете пам'ятати це?

Пеготті, збентежено глянувши на мене, зробила реверанс і пішла з кімнати, ні слова не мовивши. Очевидно, вона зрозуміла, що містер Мердстон чекає, поки вона вийде, і не могла знайти приводу залишитися. Коли ми з ним зосталися вдвох, він зачинив двері, сів на стілець, поставив мене перед собою й уп'яв у мене свої очі. Я відчув, що мій погляд теж прикутий до нього. Коли пригадую, як ми лишилися отак віч-на-віч, лицем до лиця, я знов чую, як швидко і сильно калатає в мене серце.

– Деві, – сказав він, стискуючи губи з такою силою, що вони стали зовсім тоненькі, – коли в мене є упертий і непокірний кінь або пес, як ти думаєш, що я роблю з ним?

– Не знаю.

– Я б'ю його!

Я відповів пошепки, ледве дихаючи, і тепер відчував, що мені не вистачає повітря.

– Я змушую його корчитися від болю. Я кажу собі: "Я його подолаю", і коли б мені довелося для цього виточити з нього всю кров, то й тоді я би мав це зробити. Що це в тебе на обличчі?

– Бруд, – відповів я.

Він не гірше за мене знав, що то були сліди від сліз. Та коли б він запитував мене про це двадцять разів і кожного разу додавав би двадцять ударів, то й тоді скоріше розірвалося б моє дитяче серце, ніж я дав би йому іншу відповідь.

– Ти досить розумний для свого малого віку, – сказав він з властивою йому суворою посмішкою, – і я бачу, що ти розумієш мене дуже добре. Змийте цей бруд з обличчя, сер, і ходімо зі мною вниз.

Він указав на умивальник, що був дуже схожий на місіс Геммідж, і дав знак головою, щоб я корився йому негайно. У той час я майже не мав сумнівів, а тепер я маю їх ще менше, що він без найменшого вагання побив би мене, коли б я забарився.

Я виконав наказ, і містер Мердстон відвів мене до вітальні, все ще тримаючи руку на моєму плечі.

– Кларо, люба моя, – сказав він, – тепер вам ніколи не завдаватимуть таких неприємностей, сподіваюся. Ми незабаром подолаємо свої дитячі примхи.

Бог свідок, я міг би назавжди подолати свої примхи і, мабуть, став би іншою людиною на все життя, коли б почув тоді хоч одне добре слово. Одне слово підбадьорення, співчуття до мого дитячого нерозуміння, слово ласкавого привіту, запевнення, що справді я вдома, – це зробило б мене покірним йому не лише зовні, а й у самій глибині серця, і навчило б мене поважати його, а не ненавидіти. Я помітив, що матері моїй було дуже гірко бачити мене таким заляканим і збентеженим, яким я тепер стояв у кімнаті. В очах її мерехтіло почуття ніжного суму, коли я, схиливши голову, пішов до свого стільця. Вона, мабуть, бачила, що йду я якось вимушено, що зникає моя дитяча безтурботність. Але те слово не було сказане, і слушний час для нього минув.

Ми сіли обідати втрьох. Містер Мердстон начебто дуже любив мою матір (боюся, що це не зменшило моєї неприязні до нього), а мати дуже любила його. З їхньої розмови я зрозумів, що ввечері має приїхати його старша сестра, яка житиме з ними. Не пам'ятаю добре, тоді чи пізніше довідався я, що містер Мердстон не займається активною діяльністю, лише має певний пай в лондонській виноторгівлі, з якою його сім'я пов'язана ще від прадіда; старша його сестра теж мала свою частку в капіталах цієї фірми. В усякому разі, згадаю про це тепер.

Пообідавши, ми посідали біля каміна, і я розмірковував про спосіб втекти з кімнати на кухню, до Пеготті. Піти відкрито я не насмілювався, щоб не образити господаря дому. Раптом до воріт під'їхав екіпаж, і містер Мердстон вийшов назустріч гостеві. Мати пішла за ним. Я несміливо побрів слідом. Дійшовши до дверей вітальні, де було темно, вона раптом повернулася і, обійнявши мене, як бувало колись, прошепотіла мені на вухо, щоб я любив свого нового батька і слухався його в усьому. Це вона зробила швидко і крадькома, ніби завинила в чомусь, але, заклавши свою руку за спину, вона з ніжністю стискала мою, доки ми не дійшли до містера Мердстона. Тут вона випустила мене та взяла під руку його.

То прибула міс Мердстон, дуже сувора темноволоса леді, обличчям і голосом дуже подібна до свого брата. Густі брови майже сходилися над великим її носом, немов заміняючи бакенбарди, в яких природа відмовила їй як жінці.